ДЕ ЦВИНТАР НЕВИННИХ ДУШ?

Микола НОСЕНКО,м. ДніпропетровськМене спонукали до статті слова окремих наших високопосадовців: “Я і не знав, що був Голодомор” (це сказав на зорі незалежності колишній секретар ЦК КПУ з ідеології Л. Кравчук), а перший секретар ЦК теперішньої КПУ П. Симоненко безапеляційно заявив, що Голодомору не було. Насправді не було врожаю, тож через це був голод, а не голодомор… Словом, хоч Симоненко і сказав, що сучасна КПУ — не та КПУ, але КПУ не чула народного болю, глуха зараз і залишиться такою, доки існуватиме. Комуністи частенько згадують Бога, але, шановні, гріх дурити народ, або, як сказав Т. Шевченко, “не дуріте самих себе”, якщо вже не вірите собі.28 листопада 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор 1932—1933 років в Україні й ухвалила Закон, який проголошує: “Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу”.Відбувся акт історичної справедливості: злочин отримав правову оцінку. А тепер слід порушити кримінальну справу щодо встановлення організаторів, виконавців і винуватців цього злочину.І знову всі шляхи ведуть до комуністичної ідеології та її основи — “марксизму-ленінізму”. І шукатимуть винних де завгодно, лише не в ЦК КПРС, не в Москві. Саме Москва проголосила себе правонаступницею Російської імперії й СРСР, тож активи й пасиви — в Росії.Це, так би мовити, вступ до моєї сповіді.Я народився в селі Діївка (тепер територія м. Дніпропетровська) у вересні 1924 року в родині робітника: батько працював на заводі “Дніпромет” ливарником, мама — домогосподарка.Восени 1931-го почав ходити до першого класу залізничної школи № 4 на станції Діївка (чотирикласна школа). 1932 року вже був голод, хоч діївці його так не відчували, бо працювали на виробництві в Дніпропетровську, де видавали хлібні картки на працівника і його непрацюючу родину. Тато отримував 700 грамів хліба, непрацюючі члени сім’ї (мама і я) — по 400 грамів. Хлібні картки треба було завірити в сільській раді й прикріпити до певного хлібного магазину (наш був на розі вулиць теперішньої Братів Трофимових і Сільрадівської). Тож я, прийшовши зі школи, біг у “лоток по хліб” щодня, бо давали тільки на сьогодні. Хоч би яка була причина, та сьогоднішній хліб завтра не віддадуть. Бігти треба було приблизно 2,5 кілометра в один бік. Бігав і не знав, що таке “маршрутка”, бо хотілося хліба…Уже з весни 1932 року по хатах почали ходити уповноважені зі збору “лишнього хліба”. На нашому кутку (тепер між вулицями Костромською і Вільямса) уповноважені двоє-троє матросів, казали з Кронштадту, ходили з “кутковою” Мартинихою — підтоптаною молодицею. Всі крупи чи збіжжя, що знаходили, хапали і висипали в “общій мєшок” — квасоля, горох, сочевиця, просо, пшоно, гречка, жито тощо. Одного разу в “общій мєшок” висипали півглечика квасолі й півмакітри проса, яке приготували на пшоно. Тоді я подумав: а що ж із цієї суміші буде? Ніхто і не вимагав, щоб щось вийшло: треба було, щоб у тебе нічого не лишилося… Матроси — хлопці нівроку, хіба їм з мішком по хатах ходить? Їм би працювати десь на заводі. А Мартиниха поглядала, чи нема чого, щоб промочити горло, бо вже пересохло… Одного разу попросила в тата “синенької” (денатурату), бо в нас стояв примус. Не знаю, чи дали тато бідоласі синенької, чи ні, бо мене відіслали з комори…У школі нас, дітей, годували в окремій кімнаті при станції Діївці на великій перерві: малесенька алюмінієва мисочка галушок — 3—4 галушини та з півлітра окропу.Десь у листопаді 1933 року багато школярів ішло до школи пухлими… На станції Дніпропетровськ, де зараз магазин “Фокстрот”, стояла одноповерхова дерев’яна будівля приміських кас і зал очікування приміських потягів. До тієї будівлі щоранку під’їжджали 3—4 брички, запряжені парою коней, і дядьки виносили трупи, скидали по 10—15 на бричку, перев’язували линвами, щоб дорогою не загубить, і везли з Привокзальної площі… Куди? Де цвинтар невинних душ? Де наша дніпропетровська Биківня? Це був період колективізації, й сільських трударів не випускали із сіл — вони не мали паспорта, а без паспорта ставали здобиччю “хранітєлєй порядка”. Усі дороги кишіли “хранітєлями порядка”, тож мало хто зумів прорватися до міста.Хліб забирали, людей заганяли до колгоспу, а їсти не було чого, бо мартинихи з матросами були в кожнім селі, як і підводи, що їздили і збирали трупи. Голодомор забрав українських селян (хто їх рахував?) — самий цвіт нашого народу. Зараз знаходяться “доброзичливці” з тих, чия ідеологія призвела до цього страхіття, доводять, що нічого подібного в Україні не було, то був просто неврожай… А був чудовий урожай, але його повезли в Москву, Ленінград і ще кудись, але не в Україні.1 січня 1934 року відмінили хлібні картки і стали продавати комерційний хліб. Попереду — голодна весна 1934 року, а треба ж було засівати поля, а потрібно було збіжжя для посівної, а потрібно, потрібно, потрібно… Такі “потрібно” ось уже понад триста років супроводжують народ України, і кінця-краю цьому немає.Хто ж відповість за страхіття минулого? А треба, щоб відповіли винні…Мій тато Пилип Архипович Носенко до самої смерті (а це було в лютому 1957 року), коли ми їли, крихти хліба зі столу згортав у долоні й з’їдав тут же, за столом, або ж висипав у спеціальну тарілочку, щоб потім доїсти “крихти Божого хліба”. Ось як цінував хліб… І це не те, що зараз кажуть “хліб — всьому голова”. Це інше: хліб — дарунок Божий.У Дніпропетровську на Привокзальній площі стоїть Г. Петровський і кудись показує рукою, а біля нього хрест і камінь, на якому написано, що на цім місці повинен постати монумент жертвам Голодомору. Повинен постати, а чи постане? А тому, чия ідеологія призвела до Голодомору, пам’ятник стоїть. То чи не справедливо було б відвезти його туди, куди він вказує рукою?А тут має бути монумент, який нагадував би прийдешнім поколінням, що коїлося на багатостраждальній Україні в минулих віках…Звертаюся до всіх наших людей словами священика Костянтина Гуляка:Схилившись уклінно,     промовим молитвуДо Бога-Отця —     Сотворителя світу.Пом’янемо співом     жалобного хору Усіх, закатованих     Голодомором… У Царстві Небесному     Божого Сина Попросим згадати     синів України, Хто подвигом жертви     здобув нам свободу,І не забуваймо,     якого ми роду!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment