МОВНА НОРМА: ЗНИЩЕННЯ,  ПОШУК, ВІДНОВА 

Ірина ФАРІОНПродовження. Початок у ч. 48, 49 за 2008 рікОсновне жало Правопису 1933 року у вигляді фонетичної асиміляції спрямовано на правопис слів чужомовного походження (Розділ 3) як на найлегшу уподібнювальну ланку між українською та російською мовами. Підставою до цього є шлях запозичання слів: безпосередній і опосередкований. За безпосереднього шляху запозичання слова мова пристосовує його до своїх фонетичних законів, за опосередкованого — латинське, грецьке тощо слово потрапляє в мову через польське чи російське пристосування. Більшовицький режим у безпосередньому запозичанні добачив “штучне відмежування української мови від російської”, а також “перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами”, через те голова Правописної комісії А. Хвиля у “До виданні нового українського правопису” під пунктом а) зазначив сакраментальне “ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів” [40, с. 108—109]. Якою була ця ліквідація, що досі, згідно з чинним правописом, є нормою? Перше асиміляційне вилучення — це забраний з правопису звук і буква ґ, що не лише порушило вимовну норму, а й спричинило плутанину у значеннях слів ґрати (решітка) / грати (виконувати певну дію), гніт (ярмо) / ґніт (у гасовій лампі), гулі (гуляння) / ґулі (знаки від забою) тощо. Натомість запозичення, серед яких і власні назви, стали передавати лише за російським зразком, де через недостатність фонемного ряду неможливо передати різні чужомовні звуки сh, h, g, як це в українській, через х, г, ґ, а лише як х або г: Halloween — укр. геловін — рос. хелоуин; Hegel — укр. Геґель — рос. Гегель; Goethe — укр. Ґете — рос. Гете. За бортом народного озвучення опинилися споконвіку вживані слова зі звуком і фонемою ґ: ґедзь, ґудзик, ґава, дзиґа, ґринджоли тощо. Правопис 1990 року на хвилі національного відродження повернув мові літеру, фонему і звук ґ, однак не запропонував обґрунтованих рекомендацій щодо її вживання та вимови. Це спричинило нові порушення фонетичної системи, зокрема у запозичених словах. Проєкт правопису 1999 року, спираючись на засади Правопису 1929 року, запропонував літеру ґ у чужомовних загальних і власних назвах передавати через г: інтелігенція, Чикаго; у власних назвах людей (іменах, прізвищах) відповідно до g у мові-джерелі пишемо і вимовляємо ґ, а відповідно до h — г: Фридрих Геґель, Магатма Ґанді. Також літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний у словах, що відповідно вимовляємо: аґрус, ґава, ґазда, ґандж тощо. На жаль, “затверджений до друку вченими радами Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України і схвалений Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством культури і мистецтв України” Український правопис (2007 р.) [41] демонструє ніщо інше, як напівнорму і напівукраїнську мову: він містить літеру ґ у давно запозичених і зукраїнізованих формах на зразок ґанок, аґрус, ґвалт тощо, однак у словах чужомовного походження у загальних і власних назвах (антропонімах і топонімах) g, h приписує передавати через г: Гюго (Hugo), а в окремих словах, невідомо, за якою логікою, — через х: хобі (hobby) замість гобі, Хемінгуей (Hemingway) замість Гемінґвей (с. 9, 118—119). У стилі руйнівного мовного лібералізму, а отже, нехтуючи системний принцип як базовий при визначенні норми, Правопис–2007 видає на-гора примітку: “У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете” [41, с.19] . З огляду на такі невмотивовані й амбівалентні приписи у теперішній практиці логічно застосовувати правопис і вимову г — ґ, що запропоновані у Проєкті правопису 1999 року й активно вживані у низці видавництв, радіо- та телеетерів, а саме:1. Літеру g, яка у відповідних мовах позначає дзвінкий проривний звук [ґ], у загальних та власних географічних назвах на письмі передаємо буквою г: агент, Чикаго;2. У власних назвах людей (іменах, прізвищах), відповідно до g у мові-джерелі пишемо ґ, а відповідно до h — г: Фридрих Гегель, Магатма Ґанді;3. Літеру g передаємо буквою ґ у незасвоєних українською мовою іншомовних словах, а також в іншомовних сполуках, що передаються засобами української графіки: лат. альтер еґо (alter ego);4. Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний у словах, що відповідно вимовляємо: аґрус, ґава, ґазда тощо;5. Літеру h, грецьку літеру г (гама) і початковий придиховий звук, відтворюваний надрядковим знаком, передаємо українською буквою г: габілітація, Гельсинкі [42, c. 36—42; 24; 25]. Друге асиміляційне вилучення полягало у наступові на грецьку літеру (тета) и, що передає міжзубний приголосний звук, подібний до середнього між нашими звуками [т], [ф], через що етер, Атени, аритметика за чарівною московсько-радянською паличкою перетворились на тотожні з російськими формами ефір (гр. aither), Афіни, арифметика (гр. arithmetike), і це тоді, коли низка слів із грецькою літерою и (тета) зосталися, на зразок аритмія (гр. arhythmia), ортопед (гр. orthos), терміни із префіксом ortho-: ортокисень, ортоскопічний, ортографічна поверхня тощо, оскільки так їх адаптовано у російській мові. Особливу опірність чужій асиміляції демонструє антропонімна лексика, про що свідчить “Практичний російсько-український словник” (1923 р.): Фадей — Тадей, Феодосій — Тодосій, Тодось, Філіп — Пилип, Фома — Тома, Феодора — Тодора, Хведора. Поодиноким винятком у цьому є ім’я Федір, що як підтвердження тенденції передання грецької тети через т, хв, п існує у варіянті Хведір, Тодір. Неприйняття у нашій мові грецьких запозичень через глухий звук ф випливає із сонорности (або звучности, дзвінкости) її фонетичної системи. Дзвінкі приголосні в українській мові не оглушують, натомість у російській у потоці мовлення вони творять свої глухі пари, серед яких і звук [ф]: [в] — [ф] (любов — любо[ф]), [б] — [п] (дуб — ду[п]), [д ]— [т] (дед — де[т]), [г] — [х] (пролог — проло[х]), [ж] — [ш] (гараж — гара[ш]). Отож запровадження через правопис букви і звука ф на місці грецької тети — це одночасне руйнування сонорности української звукової системи. Проєкт правопису 1999 року пропонував варіянтну норму: Методій і Мефодій, міф і міт. Гадаю, наш вибір, з огляду на фонетичну системність і традиційність, має базуватися на переданні грецької тети через український звук [т]: І довершилася достотуНайбільша із космічних драм:По всі часи Господь ГолготуПоклав основою під храм. П. КарманськийТретє асиміляційне вилучення стосується знищення йотації голосних а, у, о (замість ія, ю, йо), на зразок тепер нормативного соціальний замість відповідного до законів української фонетики соціяльний, Іуда замість Юда, іон замість йон, тріумф замість тріюмф. Первісне і правильне написання передбачало усунення не характерного для української мови збігу голосних (за винятком тих, що на стикові префікса і кореня: про/аналізувати; префікса і префікса: ви/о/кремити; двох основ: теле/етер), що підтверджено низкою незасимільованих запозичень (на зразок парафіяни, василіяни, маніяк, макіяж), питомою лексикою (на зразок діяльність, моя, йой, а не діальність, моа, іой) і власними назвами, що навдивовижу вистояли під пресом Правопису 1933 року: Маркіян, Андріян, Себастіян, Купріян, Іліян, Ліліяна. Знаково, що мова, пручаючись фонетичній асиміляції, творила варіянти то через апостроф, то через знак м’якшення: Валер’ян (Валеріан), Мартьян (Мартиніан) і паралельні форми: Юліян і Юліан. На універсальному внутрішньому спротиві кожної мови до чужинства завважив видатний німецький лінгвіст і фольклорист Я. Ґрим: “Усі мови, доки вони в здоровому стані, мають природний стимул усувати від себе чуже, а коли воно вже вдерлося, витискати його знову або принаймні згладжувати місцевими елементами. Нема народу, здатного до розвитку всіх можливих звуків, і всяка мова уникає тих, які їй невластиві або супротивні. Що справедливо про звуки, то ще більше стосується слів” [цит. за: 2, с. 120]. Отож, за зразком російської вимови і правопису нашій мові накинуто звуко- і буквосполучення іа всередині слів на зразок матеріальний, замість матеріяльний (пор. у білоруській: матэрыял, у сербській материjал, у польській materіal); початкове іу замість ю на зразок іудаїзм замість юдаїзм, як, зрештою, у всіх слов’янських мовах, крім церковнослов’янської, що стала основою для творення російської мови; початкове іо замість йо на зразок Іов замість Йов, Іорданія замість Йорданія; е у слові проект замість вмотивованого проєкт (лат. projectus); звуко- і буквосполучення іу замість ію на зразок колегіум, тріумф замість колегіюм, тріумф. Четверте асиміляційне втручання у слова чужомовного походження полягало у переданні звукосполуки ав через ау на зразок аудиторія замість авдиторія, що нарощувало в мові невластиву тенденцію уживати слова зі збігом голосних. І це тоді, коли в українській мові фонема /в/ у відповідних фонетичних позиціях (на початку слова перед приголосним, у позиції після голосного наприкінці слова та перед приголосним в середині слова на зразок [ў]зя[ў], пра[ў]да) реалізується як [ў] нескладотворчий. Натомість у російській мові кінцевий звук [в] та в позиції перед приголосним оглушується до [ф] на зразок любо[ф], тра[ф]ка, а у словах чужомовного походження, з огляду на відсутність законів милозвучности, а саме збігу голосних чи приголосних, спостерігаємо цілковиту непослідовність у переданні дифтонга au: аудитория (лат. audio “слухаю, чую”), автомобіль (гр. autos “сам”). Відтак цю непослідовність та алогічність перенесено в нашу мову: лавр, але лауреат, Фавн, але фауна, автор, але аутизм. Звідси штучна суперечність між написанням та вимовою. Зокрема “Орфоепічний словник” (1984 р.) (укладач М. Погрібний) і “Орфоепічний словник української мови: У 2 т”. (2001, 2003 рр.) (укладач М. Пещак та ін.) як нормативні кодекси подають вимову а[ў]диторія, а[ў]діювання, а[ў]дит, а[ў]дієнція, тоді як чинний правопис, коріння якого виростає із 1933 року, приписує зовсім інше написання. Це свідчить про руйнування автентичної фонетичної системи української мови, а отже, і запозичень засобами спотвореного, асимільованого правопису — “…очевидна це правда, що протягом століть з окремої вимови постає й окрема мова, якщо якимись засобами не запобігти цьому” [30, с. 358]. Ту саму непослідовність, а радше копійованість із російської мови перенесено на передання власних назв (імен, прізвищ, топонімів): Фауст замість Фавст, хоч Фавн (мітичне божество), Аврора, Австрія тощо. Однак безоглядно переводити у в ў теж помилково, зокрема у словах траурний, гауптвахта, раунд [49, с. 73].Другим визначальним способом порушення фонетичної норми є фонетична російськомовна інтерференція, що у результаті понад чотирьохсотлітнього насильницького впровадження російської мови як начебто мови міжнаціонального спілкування і навіть як другої так званої рідної мови призвело до накладання фонетико-ортоепічних (звукових і вимовних) ознак російської мови на українську. Через те своєрідністю теперішнього етапу функціювання фонетико-ортоепічної норми є не так її перегляд, як збереження автентичности та очищення від чужого впливу.Вперше теоретично опрацював фонетико-ортоепічні норми видатний український мовознавець першої половини ХХ ст. О. Синявський. Саме він звернув особливу увагу на інтерференційні впливи подекуди польської, здебільшого російської мови, зокрема акання (вимова ненаголошеного о як а), оглушення дзвінких, пом’якшення шиплячих, м’якість губних та кінцевого р, назвавши їх “каліченням мови” [32, с. 11—12]. Базуючись на спостереженнях ученого і на сучасній тенденції розхитування фонетико-ортоепічної норми, означимо її основні типи інтерференційного порушення.Далі буде.Література2. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. — К., 1956. 30. Романенко Яків. Правопис і мова // Рідна мова. — Число 1. — Січень. — 1936 рік. 32. Синявський О. Норми української літературної мови. — Львів, 1941. 40. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду // За редакцією Лариси Масенко. — К., 2005. 41. Український правопис. — К., 2007. 42. Фаріон Ірина. Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір. — Львів, 2004. 49. Ющук Іван. Орфоепія, фонетичні закони і правопис. Рецензія на:       Орфоепічний словник української мови: У 2 т. / Уклад.: М. Пещак та ін. — К.: Довіра. — Т. 1; 2003. — Т. 2  // Дивослово. — 2004. — № 3. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment