RSS

Архів грудня 17, 2008

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Події, факти, коментарі

ПОЛЬСЬКИЙ ГЕНІЙ РОДОМ З УКРАЇНИ

Богдан ОЛЕКСЮКУ Бердичеві відбулося урочисте відкриття музею Юзефа Конрада Коженьовського — польського письменника, якого весь світ знає під іменем Джозефа Конрада. 151 рік тому він народився тут, у Бердичеві, в родині польського патріота, літератора Аполона Коженьовського й Еви Боровської, які походили зі шляхетських родів, що на той час вже близько 400 років мешкали в Україні. Дитинство Джозефа Конрада пройшло в Україні, за винятком неповного року у Варшаві та кількох місяців у Вологді, куди його батька з сім’єю було заслано царатом за діяльність, спрямовану на відновлення незалежності Польщі. За кілька років похорон батька у Кракові перетворився на патріотичну маніфестацію.Життя Джозефа Конрада було сповнене пригод. Контрабанда зброєю та політичні змови, що пізніше він змалював у романі “The Arrow of Gold”. Подорож до берегів Венесуели стала основою для роману “Nostromo”. Люди, які знали його близько, свідчили: думав він французькою мовою, писав англійською, а коли хворів, марив польською. Численні екранізації (понад 50 фільмів з 1919 до 2006 року) свідчать про актуальність і привабливість сюжетів романів і повістей Джозефа Конрада.Українські письменники Дмитро Павличко і Юрій Щербак так визначили провідні джерела творчості Джозефа Конрада: українська земля, велич англійської мови, сила польського духу.Сповнене подій життя письменника зумовлене історичними обставинами. Щоб уникнути служби в царському війську, він, як і багато інших польських патріотів, емігрував і став мореплавцем. Вже здобувши популярність як англійський прозаїк, Джозеф Конрад в одному з листів так відповідає на закид, ніби він зрікся батьківщини: “…здається, я належним чином вшанував вітчизну, здобувши визнання і довівши англійцям, що шляхтич з України може бути таким самим добрим моряком, як і вони, і знайде, що сказати їхньою ж мовою”.Музей Джозефа Конрада відкрито у тимчасовому приміщенні нижнього храму костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії на території монастиря Босих Кармелітів у Бердичеві, однієї з найкрасивіших пам’яток архітектури ХVІІ століття в Україні. В експозиції музею — виставка “Між суходолом і морем”, що складається з 26 стендів і розповідає про дитинство та молодість, родину і традиції, в яких зростав письменник. Вона також розказує про друзів і прихильників Конрада, які походили з літературних і видавничих кіл, — Бертрана Расела, Андре Жіда, Едварда Ґарнета, Стівена Крейна, Джона Ґолсуорсі, Нормана Дуґласа, Жана Обрі, Генрі Джеймса, Герберта Д. Велса. Представлено і літературний доробок письменника.Відразу після відкриття виставки відбувся науковий семінар, участь у якому взяли конрадисти з Великобританії, України та Польщі. Як зазначив голова Польського Конрадівського Товариства професор Здіслав Найдер, “Музей, перша експозиція якого відкривається сьогодні, постає на стикові трьох різних культур. Найстаріша з них — руська, корені якої сягають ІХ століття. Це культура України, на землі якої постає цей музей. Польська культура понад півтисячі років співіснувала з нею на цих землях. У цій культурі й виріс Конрад Коженьовські. Третя культура — англійська, бо Джозеф Конрад став великим англійським письменником. Двадцять років він служив моряком у торговельному флоті найбільшої й наймогутнішої на той час держави. Він увійшов у літературне життя Великобританії, що була тоді центром імперії, в якій не заходило сонце”.Про рідний край Конрад не забував. Герой одного з його романів “Сестри” — молодий художник-русин, який виріс серед краєвидів, що їх письменник знав із дитинства. “Сьогодні незалежна Польська держава відкриває цей музей як дар для українських сусідів, як символічний осередок, що свідчить про спільність європейської культури, яка єднає наші народи”, — зазначив у виступі Здіслав Найдер.[...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Про-читання

ПРАВДА ПРИКРАС НЕ ПОТРЕБУЄ

Віктор БАРАНОВНаша літературна критика дивовижним чином послідовно обминає це ім’я — і вкотре вже розписується у власному безсиллі чи нарочитій тенденційності щодо авторів, чи зарозумілому небажанні бодай більш-менш об’єктивно й повно осмислити події та явища сучасного літпроцесу. Чомусь не стали предметом уваги рушіїв “рухомої естетики” ані романи “Каміння, що росте крізь нас”, “Солом’яний вирій”, “Полювання на птахів небесних”, ані повісті “Дівчина з черешні” та “Озеро Лейк”, ані поетичні збірки Зарівної. Тим часом кожне з перелічених видань являє читачам письменницю сильну й самобутню, з несподіваним художницьким поглядом і неповторними інтонаціями, з голосом, що не претендує на лаври гучного соло, проте має здатність привертати й заворожувати тембром довіри, невдаваної щирості, рідкісно-високою культурою письма, а в підсумку — мистецькою справжністю. Ця письменниця стоїть поза школами, течіями, угрупованнями — вона самодостатня у своєму слові й має право тим якщо не пишатися, то принаймні відчувати власну, гарантовану талантом, обраність, належність до тих, кому дано розмовляти з часом і людьми від першої особи. А це, згодьмося, — рідкісний Господній дар.Добру нагоду для розмислів над творчістю Теодозії Зарівної дає її новий роман “Вербовая дощечка”. Твір багатоплановий, поліфонічний, часом контроверсійний в аспекті авторського переакцентування сталих стереотипів масової свідомості, він є продуктом теперішнього часу — часу ствердження нових алгоритмів суспільного самопочування на руїнах імперії — і воднораз часів, через які та свідомість перейшла, немов пережила кілька надважких хвороб, від середини минулого століття й до сьогодні. Авторці вдалося дивовижним чином зорганізувати тему української долі (в найширшому її контексті) й подати з такого багатопризмового, багатовимірного погляду, в якому не знаходиться місця для холодної, відстороненої читацької споглядальності — натомість кожного, хто увійде в романне слово письменниці, пройме ефект особистої присутності поряд із героями твору.Зарівна торкнулася об’єкта, що й досі, через майже два десятиліття існування нашої державної незалежності, одній частині українського соціуму нагадує криваву рану й викликає різке подразнення “національної гідності” в другої. Це — збройна боротьба повстанців на теренах Західної України в роки Другої світової війни. І те, на що зважилась авторка “Вербової дощечки”, напевно ж, могла дозволити собі тільки жінка, котра посміла глянути на ті моторошні події не з позицій їхньої героїзації (а такий стереотип сьогодні відчутно “має місце бути присутнім”), а через призму скалічених жорстоким часом і нездоланними обставинами жіночих доль. Мушу одразу уточнити, наголосити: в романі зовсім не протиставляється перше другому й навпаки. Іншими словами, письменниця не наполягає на тому, що причиною особистої трагедії її героїнь стала їхня безпосередня участь у військовій та політичній діяльності УПА, — і все ж логіка внутрішніх поведінкових чинників і спонук персонажів допускає наявність такого причинно-наслідкового імперативу. І попри все, навіть у такому несподіваному висвітленні складнющої проблематики життєвого матеріалу ні в тексті, ні в підтексті твору не знайдемо й натяку на мотив звинувачення когось чи чогось у чомусь. Письменниця далека від проголошення вироків, як і від роздавання нагород. Вона лишень якимось додатковим чуттям віднайшла ще один, до неї ніким не виявлений “спостережний пункт”, звідки події та наслідки справді героїчної боротьби повстанців “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ” видніють по-новому, набуваючи додаткових і несподіваних смислових та психологічних нюансів. Той “спостережний пункт” гніздиться на життєвих історіях представниць трьох поколінь одного роду (онуки, матері, баби), які в часи не так уже й віддалені змушені більшою чи меншою мірою спокутувати “гріхи” однієї з них (матері), пов’язаної з командиром УПА повстанською клятвою та глибоким і сильним особистим почуттям. Тінь минулого, становлячи смертельну загрозу з боку тоталітарної системи для однієї, на довгі десятиліття нависає над усіма трьома.Наймолодша з них, музейна збирачка старожитностей Настя Братковська, від чийого імені ведеться в романі оповідь, виростала без матері: її замінила бабця, яку Настя, відколи себе пам’ятає, називала мамою. А тим часом жива мати під чужим прізвищем та з бездоганно вигаданою біографією мусила переховуватися від недремного ока влади в одному з глухих сіл недалекої області, а за неухильним законом конспірації — і від рідної дитини. Свого часу згідно з тим самим законом бабця вміло зімітувала власну вагітність і пологи саме тоді, коли справжня мати народила донечку Настю. Немовля котроїсь ночі надійні люди привезли бабці; вона й виховала, виростила Настю. Таємниця роду стала своєрідним оберегом — і вона ж позначила три (а хіба тільки три?!) жіночі долі печаттю гіркоти і трагізму.Чи виправдана міра того трагізму, спізнаного й пережитого кількома людьми, нехай навіть найсвітлішими ідеалами, з якими повставали мільйони на борню проти ненависного радянського режиму? Неписана патріотична традиція велить давати однозначну (звісно ж, позитивну) відповідь. Слава Україні — героям слава! Проте це у площині суто теоретичній. Бо ось, скажімо, романна Настя, поступово й наполегливо розплутуючи тугий клубок минувшини і добуваючись до першоджерел родинної таємниці, дізнається про свого батька — колишнього полковника УПА Мирона, чий слід на рідній землі обірвався нібито самоліквідацією (іншої версії просто не могло існувати!) з метою убезпечення від катівень НКВС. Та ба! — легендарний незламний полковник преспокійно доживає віку за океаном, облаштував там родину й зовсім не переймається тими, з ким кровно поріднився в буремні повстанські роки. Розшуканий дочкою, Мирон пише їй у відповідь про старечі хворощі й великі витрати на ліки. І жодного слова каяття, жодного натяку на те, що й він мав би відчувати якусь відповідальність за долі зовсім не чужих йому людей. То як же бути з “героям слава!”?Кілька наведених, без перебільшення, карколомних сюжетних штрихів разюче свідчать, у силовому полі яких надзвичайно трудних морально-етичних проблем доводиться діяти героям роману Теодозії Зарівної, і воднораз — якими приголомшливими відкриттями озивається до нас теперішніх минулий час, навіть якщо в ньому якісь певні періоди вважаються однозначно канонізованими й “забороненими” для будь-якої ревізії. Очевидно, всієї правди про все ніхто не годен знати, та її просто не буває. А та, що стає надбанням людської свідомості й пам’яті, все-таки не мусить мати на собі прикрас, ознак ретушування в стилі почилого в Бозі соцреалізму. “Вербовая дощечка” — твір також і про це.Думаю, неодмінно варто відзначити роман Зарівної і з погляду наратології (теорії художньої оповіді). Проте в даному разі нас цікавить не суто науковий аспект, а та обставина, що завдяки майстерно дотриманій лінії розгортання художньої “інформації”, добре закроєній композиції та ненав’язливій сюжетній інтризі автор досягає, образно мовлячи, майстерності вищого літературного пілотажу. Текст набуває притягальності, він тримає читача в полоні подій і героїв, його аура сильна й приваблива. І насамкінець. Існує позалітературознавчий постулат, що доброю є та поезія, яку неможливо переказати своїми словами. Насмілюся запевнити, що те саме стосується й доброї прози. Безперечно, до неї належить і “Вербовая дощечка” Теодозії Зарівної. Книжку просто треба читати. Жодні рецензії не замінять читання твору й не розкажуть про нього. А отже, сказане вище було тільки спробою привернути увагу до виходу роману, якої він, поза всякими сумнівами, заслуговує.[...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Про-читання

ДВОЄ ЗАПОРІЗЬКИХ ВЕЛЕТІВ

У виставковій залі Запорізької обласної організації Національної спілки художників України урочисто відкрито виставку робіт художників Станіслава Шинкаренка й Івана Василенка. Ідея організації виставки належить голові Запорізького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидатові філологічних наук, доценту Запорізького національного університету Тарасу Шевченку. Віра СЕРЕДА, член Запорізького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. ШевченкаГолова Запорізької організації НСХУ, заслужений художник України Ірина Гресик, донька Станіслава Шинкаренка, яка вела свято, зазначила, що виставка завершує низку заходів, приурочених 75-й річниці вшанування пам’яті жертв Голодомору. На полотнах обох художників — багато сюжетів на цю трагічну тему. Секретар Запорізької міської ради Юрій Каптюх сказав, що Станіслав Шинкаренко й Іван Василенко залишили в житті нашого міста немеркнучий слід. До організації виставки долучилися не лише члени Спілки художників, але й члени правління Запорізького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, просвітяни запорізького краю. Слід відзначити Валерія Передерія, який зробив макет книжок про Івана Василенка та Станіслава Шинкаренка, що їх презентували на цьому святі.На жаль, не зміг прийти Іван Василенко — завадила хвороба. Прийшли його діти Віталій і Наталка, онук Богдан. Син сказав, що батько був свідком Голодомору. Деякі його картини відтворюють ці події.Спогадами про зустрічі з двома художниками-подвижниками поділилися доктор історичних наук, професор, директор обласного краєзнавчого музею Георгій Шаповалов.Голова Запорізької обласної організації СПУ, заслужений діяч мистецтв України Григорій Лютий упевнений, що картина — це своєрідний свідок часу. Виступ ансамблю “Запорожці” обласної філармонії надав святковості події. Апофеозом свята стали пісні “Моя Україна” на вірш Миколи Луківа та “Козаченьки-соколи” на слова Володимира Чубенка.Станіслав Шинкаренко (1922—1991) — член Спілки художників України з 1961 року. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1955).Багато людей запам’ятали його завдяки колоритній зовнішності, козацьким вусам, високому зросту. Громадська робота органічно входила в життя художника. Він був серед ініціаторів створення Запорізької обласної організації Спілки художників України 1961 року. Був членом її правління, очолював секцію живопису. Працював членом правління Запорізького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч науки й техніки України, письменник, академік АН ВШ України Віктор Чабаненко, на той час голова Запорізького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, познайомився й заприятелював зі Станіславом Гавриловичем у кінці 80-х. Якось після одного із засідань правління художник запросив його в майстерню. Шкодував, що довго на тему козацтва було накладено табу.— У майстерні я побачив багато етюдів на козацьку тематику, — розповів Віктор Антонович. — Нам пощастило брати участь у підготовці відзначення 500-річчя запорозького козацтва. 5 серпня 1990 року ми побували в Капулівці на могилі Івана Сірка, де зібралося понад чверть мільйона осіб — майже з усієї України. У Віктора Антоновича збереглося історичне фото, яке зафіксувало цю подію — першим іде Станіслав Шинкаренко, поруч Віктор Чабаненко, далі — Михайло Горинь, Дмитро Павличко, Лесь Танюк, Андрій Бурячок. У колоні були Микола Поровський, Олексій Гудима. Народна артистка України Тетяна Мірошниченко згадує Станіслава Шинкаренка як активного просвітянина. Часто зустрічала його в “Клубі творчої інтелігенції”, яким керувала Зіта Дніпрова. Митець Шинкаренко почувався художником-громадянином, нащадком запорожців, сином своєї землі, намагався осмислити її історію від скіфських і давньоруських глибин у картинах 60—80-х років: “Навала” (1960), “Київська Русь” (1970—71); через козацькі образи — “Іван Сірко” (1976); через трагічні сторінки в історії ХХ століття — “30—40-ві” (1989), “Затемнення” (1989), “Тумани 33-го”.Із теплотою згадує співпрацю з художником провідний науковий працівник Запорізького художнього музею Ірина Ласка:— Коли було створено Запорізький художній музей, Станіслав Шинкаренко один із перших подарував картину “Медсестра”. Усього в музеї зберігається вісім робіт художника.Станіслав Шинкаренко був майстром портрета — йому позували лікарі, сталевари, художники. Улюбленим жанром митця був натюрморт. “Червона калина” (1984), “Диня з яблуками” (1985), “Квіти” (1986), “Гриби” (1987), “Бузок” (1990). Ставши досвідченим майстром, він створює натюрморти, які через предмети, образи передають історичну епоху, відображають український національний колорит: “Вересень” (1985).Суспільного звучання набув натюрморт “Чорні яблука” — одна з останніх робіт, що виникла із чорнобильського болю. Цю роботу Запорізькому художньому музею подарувала дочка художника.Іван Василенко (1922) — член Спілки художників України з 1971 року. Закінчив Казанське державне художнє училище (1948—1954). Працював у Казанському художньому фонді. У Запоріжжі викладав у художній школі (1960—1965). — Коли насувався голод 1932-го, — розповідає Іван Васильович, — батьки працювали в колгоспі. Першими розкуркулили найбагатших і відправили на Соловки. Тоді вже односельці почали збирати групу, щоб утекти на Дніпробуд. Пливемо до Кременчука — із гучномовця лине: “П’ятирічку — за чотири роки!” А люди на пароплаві помирають. Навіть на пристані у Градизьку кілька чоловік померло. А в Кременчуці наша сусідка Оксана Святелик — красуня, і дитинка коло неї — померла.Побачене в дорозі запало в душу майбутнього художника. Багато років потому він усе це відобразив на полотні.Із 1965 року Іван Василенко працює в Запорізьких майстернях художнього фонду України. Створив монументальні образи: мозаїку “Дума про трьох братів Азовських” (с. Азовське); рельєфи “Запорозька Січ” (у співавторстві з Леонідом Орленком, готель “Інтурист”) та “Декоративні рельєфи” за народними мотивами (ПК “Орбіта”); барельєф “Славутич” (у співавторстві з Григорієм Марченком, готель “Дніпро”); декоративний фриз “Легенди про Хортицю” (республіканський центр реабілітації хворих); декоративний рельєф з алюмінію “Тарас Бульба” (профілакторій на о. Хортиця). — Іван Василенко цікавий своєю багатогранністю, — стверджує голова Запорізької обласної організації Національної спілки художників України Ірина Гресик. — Дуже багато митців, які стали членами нашої організації, наприклад Галина Сапєгіна, Анатолій Заярченко, Микола Іолоп згадують його як першого вчителя художньої школи.  [...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Арт-калейдоскоп

АРТЕМ ВЕДЕЛЬ — ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА:  КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПАРАЛЕЛІ

Надія КИР’ЯНСорок років тому, навчаючись у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, у передмові до своєї добірки віршів, надрукованої в альманасі “Вітрила”, я написала: “Життєва філософія Григорія Сковороди зробила мене щасливою”. Відтоді багато сталося в житті. Але ці слова можу повторити й сьогодні. Тому з великою цікавістю відвідала мистецький захід у Національному музеї літератури України “Артем Ведель — Григорій Сковорода: культурологічні паралелі життя і творчості”. Здавалося б, що спільного між цими постатями? Виявляється, дуже багато. Це переконливо довели науковці. Старший викладач кафедри мистецтвознавства Національного університету культури і мистецтв Ігор Тимик у доповіді “Світоглядні аспекти творчості Артема Веделя в проекції на творчість Григорія Сковороди” зазначив, що серед видатних особистостей, творчість яких стала набутком світової культури, Артем Ведель і Григорій Сковорода займають особливе місце. Хоч їх розділяють два покоління, однак обоє отримали високоякісну освіту в Києво-Могилянській академії, знали по кілька мов, були ерудитами. У них були схожі погляди, зокрема центральне місце у їхньому світосприйнятті займає людина, її щастя. Проблема щастя поширюється й на ідеї: добра, зла тощо. Щастя, на думку Григорія Сковороди, — це гармонійне злиття людини з природою в процесі пізнання, усвідомлення “сродного” шляху.Людина — (мікрокосмос) існує у Всесвіті (макрокосмі), і ключ до щасливого “плавання” в ньому — Біблія (світ символів), у якій є містичні підказки. Лише життя у гармонії з Божим помислом може зробити людину щасливою, допоможе реалізуватися. “Істинна релігія перетворює нас із рабів Божих на його синів. Раб виконує волю Бога зі страху, син — із любові до Отця” (Григорій Сковорода). Співзвучний цим думкам 42-й псалом Веделя “Научи мя творити волю Твою”. Отже, композитор постає не лише як митець, а як філософ, світоглядно близький до Сковороди. Ведель прагнув розбудити людяність, милосердя. Сковорода вважав, що позитивне й негативне створює систему координат у світі кожної особистості. Людина приречена на двобій високого помислу й людських вад.Артем Ведель також схилявся до думки, що зло — інструмент виявлення добра. З проблемами добра і зла пов’язана моральна стійкість людини. Ведель, як і Сковорода, виховувався на неоднозначності світосприйняття. Як і в Сковороди, у композитора за очевидним приховано потаємне, яке сприймали слухачі, налаштовані на однакову з автором хвилю. Веделя непокоїли ті самі події, що й прогресивне українське суспільство: скасування гетьманства, зруйнування Запорозької Січі, запровадження кріпацтва. Усе це він передав музикою.Доцент кафедри історії української музики Національної музичної академії ім. П. Чайковського Тетяна Гусарчук розповіла про типологічні паралелі особистостей Григорія Сковороди та Артема Веделя. За її словами, у творчості будь-якого митця є три стилі: стиль епохи, національний та індивідуальний. В індивідуальному стилі Веделя генетично закладено інтровертивність, Сковорода — також почуттєвий інтроверт. У них обох надзвичайно розвинена інтуїція. На розвиток особистості накладає відбиток походження, освіта, середовище тощо. Сковорода і Ведель — вихідці з третього стану: Сковорода — син козака, Ведель — іконописця. Обидва викладали в Харківському колегіумі, вели аскетичний спосіб життя,  вважали внутрішній, духовний світ важливішим за зовнішній, матеріальний, не прагнули кар’єри, багатства, слави (хоч слава не обминула їх), обидва не одружувалися, не пов’язали життя з церквою (Ведель був півроку послушником Києво-Печерської лаври, але постригу не прийняв).У них було різна тривалість життя. Сковорода прожив 72 роки, сам обирав роль у театрі буття. Ведель — ледве не вдвічі менше, його заарештували, достеменно не відомо, з яких причин останні дев’ять років провів у божевільнях.Обох світ “ловив, але не впіймав”. Хоч Веделя знищили фізично, морально — ні. Про це свідчить його духовний заповіт — не лише в нотах, а й у словах.Вважають, що Сковорода у творах і в житті завжди витриманий, спокійний. Але професор Мирослав Попович дійшов висновку, що таким розважливим філософ був не завжди, що йому, як і Веделю, властиві емоції. Адже він був не лише філософом, а й музикантом. Починав кар’єру в петербурзькій капелі, Ведель — у московській. З Росії вони обоє за власним бажанням повернулися на батьківщину, і напевно, з українців таких було лише двоє. Викладач Національної музичної академії ім. П. Чайковського Андрій Кутасевич зазначив, що порівнювати творчість митців непросто, адже для Сковороди музика — допоміжне заняття, для Веделя — основне. Внутрішній світ Сковороди — гармонійний, Веделя — конфліктний. Філософ Сковорода акцентує на свободі внутрішнього вибору, Ведель, що був свідком, як у суспільному житті відбирали в народу цю свободу, зосереджується на співчутті знедоленим.Корінна розбіжність між митцями полягає в тому, що твори Григорія Сковороди дидактичні, моралізаторські. Їх можна охарактеризувати як проповідь. В Артема Веделя моралізаторства нема — це швидше сповідь, яка, як і твори Сковороди, дає наснагу, приклад служіння ідеалам.Доповіді науковців проілюстрували пісні Григорія Сковороди, які виконала солістка хору Національного радіо Наталія Кухаренко. Твори Артема Веделя прозвучали у виконанні хорового ансамблю “Сяйво”. Свято думки, поезії й пісні приурочене річниці з дня народження Григорія Сковороди і 200-м роковинам з дня смерті Артема Веделя (2008-й оголошено Роком композитора). Але ці постаті заслуговують на те, щоб неодноразово звертатися до них по моральну підтримку.[...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Арт-калейдоскоп

КОНСТИТУЦІЯ ДЛЯ ДОНЕЦЬКИХ — НЕ ЗАКОН

Заступника голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заступника голови Донецького обласного об’єнання Марію Олійник нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Редакція “Слова Просвіти” щиро привітала пані Марію і запросила свою постійну авторку до розмови. — Чому в просвітян Донеччини протистояння з місцевою владою?— Керівники Донецької облради і облдержадміністрації вочевидь забули, що Донеччина — це козацька, українська територія, а не Росія; що тут мали б діяти українські закони і, зокрема, чинне мовне законодавство; що тут є український народ, є українські інтереси. Натомість у нас вся влада підпорядкована філософії та потребам правлячої на Донеччині Партії реґіонів. На жаль, ця партія, яка має значну фракцію в  парламенті, з оскаженінням бореться у нашій області з усім українським, захищаючи інтереси Росії. Не виконує обладміністрація та Донецька облрада й Конституції України, зокрема ст. 10 про всебічний розвиток і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.Тому нині осередки “Просвіти” ведуть боротьбу з владними українофобами з Партії реґіонів за права українців на Донеччині.—  Отже, українська мова залишається чужою у власному домі?— Якщо проаналізувати період з 1991 року, то мовна ситуація на Донеччині  катастрофічна. Освітні програми, які були, провалено. Дуже повільно відроджується українська мова.Звичайно, маємо і здобутки: якщо 1989 року лише два відсотки школярів  навчались українською мовою, то сьогодні — 40 відсотків. Та цього не досить! Адже в області 1163 школи, а українською викладають у 343-х. У міських школах навчають українською 36,6 відсотка школярів, у сільській місцевості — 71,4.  Але фізкультуру, музику, як правило, викладають в усіх школах російською. Вечірні, спортивні, художні, музичні та інші  школи навчають лише російською. В ліцеях, гімназіях, інших навчально-виховних закладах, створених за незалежної України, за дуже незначним винятком, викладають також російською.— Чому таке стало можливим?— Найзапеклішу боротьбу проти українськомовного навчання веде керівництво Донецької міськради, особливо її секретар Ніколай Лєвченко, якого підтримують депутати міськради, а це — реґіонали, вітренківці та соціалісти. Абсурдність їхніх дій засвідчує рішення Донецької міськради від 20 травня 2008 року, яке забороняє збільшувати у місті кількість шкіл, класів і груп у дитячих садочках з навчанням і вихованням українською, хоч із 1989 року українську визначено як єдину державну мову на всій території України, а з 1996 року цей її статус закріплено в Конституції України.Тільки за спробу 2008 року назвати школу № 5 іменем Алли Горської, відкрити тут меморіальну кімнату та встановити меморіальну дошку Аллі Горській знято з посади директора школи.Ніколай Лєвченко, керівництво Ворошиловської райради та голова комісії Донецької міськради Ася Горшкова вважають за потрібне назвати цю школу іменем Героя Радянського Союзу Павла Бойка, який жодного стосунку до школи не має.— Як ведеться українськомовним школам за такої влади?— У школах не вистачає найпотрібнішого. Зокрема в шкільних бібліотеках бракує творів українських письменників. Матеріально-технічне забезпечення не оновлюють, а якщо щось і роблять, то, на відміну від російських шкіл, лише за кошти батьків. Комп’ютери застарілі, обладнання кабінетів фізики, хімії чи майстерень не відповідає вимогам.— Уся освіта на Донеччині в такому занедбаному стані?— Навпаки, так звані “опорні російські школи” щедро фінансують з місцевих бюджетів, допомагають також народні депутати, олігархи-шовіністи.У вересні цього року сесія Донецької облради ухвалила ще й “Региональную программу развития русского языка и русской культуры в Донецкой области на 2008—2011 годы”, з фінансуванням 7 млн 343 тис. гривень з обласного бюджету, згідно з якою 1800 тисяч гривень піде для придбання російськомовної художньої літератури і періодичних видань для шкіл та бібліотек; 600 тисяч — на оновлення і модернізацію навчально-методичних кабінетів російської мови, забезпечення шкіл електронними дошками; 360 тисяч — на російськомовні  факультативні курси у школах; 200 тисяч — на російськомовні олімпіади, конкурси, турніри; 580 тисяч — на підвищення кваліфікації та стажування учителів шкіл і викладачів ВНЗ у містах Російської Федерації — Санкт-Петербурзі, Москві, Воронежі.Тобто кошти з обласного бюджету перераховують на подальшу русифікацію молоді на Донеччині, а українські школи цькують, саму ідею викладання українською мовою упосліджують. Місцеві ВНЗ також успішно продовжують зросійщувати навіть ту невелику частину випускників, яка навчається державною мовою. Паралельні групи має тільки Донецький національний університет.— ЗМІ інколи повідомляють про різноманітні проросійські акції місцевої влади.— Особливою любов’ю до цих акцій вирізняється донецький депутатський корпус:    лише за останні сім місяців наші народні обранці надали матеріальну допомогу Північній Осетії  в її боротьбі проти народу Грузії; 20 травня Донецьк оголошено “територією без НАТО” та “без української мови”;  рішенням від 11 вересня № 23/50 не введено в дію два Накази Міністерства освіти і науки України: від 26.05.2008 № 461 “Про затвердження галузевої Програми поліпшення вивчення української мови у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин” та від 03.06.2008 “Про затвердження Інструкції з ведення класного журналу учнів 5—11(12)-х класів загальноосвітніх навчальних закладів”. Рада звернулася в Генеральну прокуратуру України про вжиття заходів прокурорського реагування до міністра освіти і науки України, в Київський окружний суд для їхнього скасування та в МОН — привести ці накази до вимог чинного законодавства. 21 листопада депутати “удовлетворили информационные и культурные потребности большинства дончан” і скасували на території Донецька рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо трансляції російських телеканалів та звернулися до Генеральної прокуратури з вимогою вжити заходів до керівництва Нацради; виступають і проти дублювання фільмів українською мовою; відмовляються виконувати Указ Президента “Про перейменування вулиць”…Я веду кілька судових справ, щоб скасувати незаконні рішення влади. Але всім спробам перешкоджають місцеві “кишенькові” суди. Справи по кілька років не розглядають, “футболять” від судді до судді або просто гублять.Спілкувався Святослав МІЗЕРНЮК [...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Події, факти, коментарі

ПОЛІТИЧНА «ЕТНОГРАФІЯ» РУСИНСТВА

Схоже, незабаром лише північ України залишиться реґіоном, не ураженим сепаратизмом. Ця чума вже зачепила південь і схід, досить згадати Крим і Донбас, а тепер і наш український П’ємонт, західний реґіон. Щоправда, не Галичину, а південну частину, Закарпаття, де віднедавна загострилася проблема русинства, імовірно, стимульована політичною нестабільністю. Дійшло аж до проголошення “нової незалежної держави” так званих русинів. На сполох, вчергове вже, вдарили не політики, а науковці. Днями Міжнародна та Національна асоціації україністів провели в Києві прес-конференцію “Політичне русинство як фактор державної дестабілізації в Україні”. Головувала на ній президент НАУ, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України, академік Ганна Скрипник. Від імені вчених вона оприлюднила звернення до Президента та Прем’єр-міністра України, у якому науковці не лише аргументовано спростували теорію русинства, а й звернули увагу на загрозу цілісності держави. Саме вченим доводиться руйнувати науковий підмурівок сепаратизму. Для того, щоб вигадувати нові держави, треба придумати нову націю. Щоправда, прецедент у Косово свідчить, що й це не обов’язково. Але тут, задля солідності, “націю” спробували “намалювати”, однак дослідження українських вчених каменя на камені не залишили від теорії русинства. Про це й доповіли на прес-конференції Сергій Федака (Ужгородський національний університет), Михайло Приймач (Закарпатський художній інститут), член-кореспондент НАН України Всеволод Наулко. Науковці довели, що русини — одна з гілок українського етносу, так само, як бойки, лемки чи гуцули. У самій Закарпатській області під час перепису населення русинами назвав себе незначний відсоток мешканців, та й то після посиленої агітації деяких представників влади та московської церкви. А яка ж нація без мови? Потугам сепаратистів створити так звану русинську мову дав блискучу відповідь гість зі Словаччини, відомий український філолог, професор Юрій Бача. Він розповів про підсумки здійсненого ним і його помічниками лінгвістичного аналізу недавно виданого словника русинської мови. Виявилося, що з 44-х тисяч слів десь 95 відсотків — українські. Ще 3 відсотки — запозичення зі словацької. А решта — звичайнісінькі діалектизми, яких у кожному реґіоні України налічиш тисячі, а також чудернацькі словотвори або вигуки.Однак тут наукові дискусії зайві, бо все замішане на політиці. Як сказав професор Бача, “сильна Україна нікому не потрібна”, додавши, що натомість багатьом державам потрібна Україна ослаблена, розірвана сепаратизмом. Ось де витоки русинства, невипадково зародженого в реґіоні, що сотні років перебував на перехрестях історії, не раз входив до різних імперій, але був і є споконвічною українською землею. Вкрай тривожним був виступ на прес-конференції голови Закарпатської обласної організації Української народної партії Івана Габора. Він кандидат філологічних наук, але говорив передовсім як політик. І почав з підтвердження тези, яку вже озвучили колеги: в українському суспільстві недооцінюють усієї серйозності ситуації в Закарпатті. Проведений там кілька тижнів тому так званий всесвітній фестиваль русинів, замаскований під культурологічну акцію, переріс у сепаратистський шабаш з відвертим закликом відокремлення від України, тобто руйнації цілісності держави. Саме на це спрямована діяльність політичних формувань на кшталт “Сойму подкарпатських русинів”, “Народної Ради Подкарпатської Русі”. Дійшло до ультиматумів Українській державі, до галасу про “збитки, нанесені українською окупацією”. Навіть цифру назвали: Закарпаттю, мовляв, нанесено шкоди на 20 мільярдів доларів. Підраховуючи, кивають, наприклад, на збитки від стихійних лих, насамперед повеней, забуваючи, що це значною мірою наслідок хижацького вирубування лісів краю далеко не бідними кланами. Усе це коїться за ледь замаскованого підігрівання сепаратизму сусідів України — з обох боків. Досить сказати, що верховодам сепаратистів щедро надають трибуну в Росії, де вони піаряться через ЗМІ, виступають із заявами на прес-конференціях. Підігрівають сепаратизм і в сусідній Словаччині. Але чи не найвульгарніше це робить Угорщина. Однак навряд чи сусідам потрібна “незалежна русинська держава”. Просто це перший крок до відокремлення Закарпаття від України, щоб згодом приєднати його до Угорщини. Важко сказати, яка роль у цьому угорської влади, адже країні, інтегрованій у європейські структури, офіційно незручно сприяти сепаратизму. Але не віриться, щоб цим займалися лише угорські ультрарадикали. Знову акцентують на тезі про Велику Угорщину. Угорські екстремісти намагаються встановити в Закарпатті, на українській території, знак з написом, що тут, мовляв, і починається “Велика Угорщина”. Туристичні агенції Угорщини розробили спеціальні маршрути саме цими місцями, щоб показати терени колишньої імперії. Хоч країні, яка була складовою Австро-Угорської імперії, в упряжці з Німеччиною програла дві світові війни, не варто бідкатися, що у неї відібрали загарбані чужі землі. А стосовно порпання в глибині століть чи й тисячоліть, то можна нагадати, що саме до Угорщини простягалася колись імперія Чингісхана. Іван Габор повідомив, що угорська влада надає кошти угорцям Закарпаття, щоб вони активно скуповували тут землю. До нього самого як людини з угорським прізвищем уже зверталися з такою пропозицією. І нарешті вже просто обурливий факт: над сільськими радами, тобто органами української влади, поряд з українськими прапорами піднімають угорські. Цього не роблять ні в Криму, ні в Донбасі. А що ж наша українська влада — місцева і центральна? А нічого. Закарпатська обласна рада майже відверто підігрує сепаратистам. Тому цілком резонно депутати Верховної Ради України з фракції НУ-НС, голова УНП Юрій Костенко та Ярослав Джоджик зареєстрували в парламенті проект постанови про розпуск обласної ради та її переобрання. Але навряд чи варто сподіватися на ухвалення такого рішення, адже ниточки сепаратизму тягнуться саме у столицю, на Печерські пагорби. Іван Габор повідомив, що отримав відповідь на запит щодо сепаратизму в Закарпатті від Служби безпеки України. Відповідь ця бадьора: мовляв, ситуація під контролем. Аякже, СБУ порушила кримінальну справу щодо сепаратизму. А все інше нехай триває. І виступи отаманів сепаратистів у Росії, й заплановане там днями зібрання з приводу “геноциду проти русинів” (не посоромилися в роковини геноциду-Голодомору використати цей термін). Нехай продовжуються і туристичні вояжі “теренами Великої Угорщини”, учасники яких зневажливо вигукують на адресу представників українських патріотичних організацій: “А що тут роблять ці…” — далі не хочеться цитувати. А над нашими радами тріпотять іноземні прапори. Все під контролем. Руйнація держави також…Матеріали підготувавПетро АНТОНЕНКО[...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Події, факти, коментарі

ВИХІД ТАМ, ДЕ ВХІД

Станіслав Єжи Лєц колись сказав: “Вихід часто буває там, де був вхід”. Схоже, наші політики так затялися в політичних чварах, що вже не згадають, коли й як заходили в цю колотнечу. Це ще раз засвідчив “круглий стіл” “Створення коаліції і обрання спікера парламенту: подолання кризи чи її продовження?” Захід зібрав представників парламентських фракцій і відомих політологів. Але думки і судження були настільки різні, що важко не лише щось прогнозувати, а навіть констатувати. Натомість — нотки приреченості: “Хтозна, як воно буде?” Щодо конфронтації, то дійшло до таких термінів, як “стерв’ятники”. Так спершу один з депутатів назвав політологів, для яких політичні кризи — як манна небесна, а потім тим самим “відрізав” один з політологів, назвавши так політиків, що догризають “агонізуючу владу і власність”. І це все на телекамери… “Круглий стіл” був показовим. У ньому взяли участь представники фракцій парламенту Святослав Олійник (БЮТ), Юрій Гримчак (НУ-НС), Олег Зарубінський (Блок Литвина), Леонід Грач (компартія), політологи  Володимир Фесенко, Андрій Єрмолаєв, Дмитро Видрін, Віталій Портников. Найбадьорішим був виступ представника БЮТ С. Олійника: політичну (навіть не просто парламентську) кризу подолано, коаліцію створено, спікера обрано, парламент працює, ухвалює закони, уряд на місці. Однак наступний виступ депутата від НУ-НС                     Ю. Гримчака пригальмував бадьорість: коаліції не лише нема, а й не буде, існуватиме лише якась “постійно діюча більшість”. Останній трохи дивний термін ще не раз чули від учасників “круглого столу”. Тому доречно торкнутися теми права і законності у нашій “правовій, демократичній державі” (ст. 1 Конституції України). Захід відбувався через два дні після того, як щойно обраний спікер Литвин зачитав повідомлення “про утворення коаліції парламентських фракцій”. Але того самого дня з’ясувалося, що це “утворення” зовсім не “утворення” у правовому плані, адже жодної коаліційної угоди не було підписано. Загальмувалося на одній із фракцій нової тріади — пропрезидентській НУ-НС. Вона вже не те що розкололася, а розбилася на друзки, як дзеркало (яка нав’язлива аналогія). Як бути? Одна версія: фракція ухвалює рішення про входження в коаліцію більшістю голосів, воно обов’язкове і для незгодних, підпис під коаліційною угодою ставить лише голова фракції. Друга версія: підпис під нею мають ставити всі депутати фракції, що входить до коаліції. Як треба за законом — це одне з численних запитань, на які вже стомився відповідати Конституційний Суд. До речі, знову з’явилася теза, що постійна коаліція парламенту не обов’язкова, що вона утворюється в новообраному парламенті лише для формування уряду та інших структур виконавчої влади. Ще один туман законодавства. Не менший правовий хаос і стосовно долі уряду. Опонуючи представникові БЮТ, Л. Грач і дехто з політологів заявили, що коли коаліція все-таки буде юридично створена, вона має наново сформувати уряд, навіть з тим самим прем’єром. Або принаймні уряд має отримати від парламенту вотум довіри.Але найбільший туман, і не лише політичний, а й правовий — це доля парламенту шостого скликання, бо ніхто так і не пояснив, що означає те, що Указ Президента про розпуск парламенту лише “призупинено”. І чи створення нової коаліції усуває ту причину, через яку і був прийнятий Указ: розпад правлячої коаліції й нестворення протягом 30-ти днів нової? Чи парламент, один раз “проштрафившись”, і далі висітиме під загрозою розпуску будь-якого дня, навіть за нової коаліції? Поки що зрозуміло лише одне: згідно з Конституцією, достроково обраний парламент, як і чинний, не можна переобрати менш як за півроку до президентських виборів. Щоправда, й тут чергова правова неузгодженість: досі не зрозуміло, коли відбудуться ці вибори — у грудні 2009 чи в січні 2010 року. Тобто гарантовано півроку парламент може попрацювати. А можливо, два—три місяці? Тому тема виборів вийшла на чільне місце в дискусії. Щоправда, знову в категоріях “якщо”, “якби”, “але”. Розпочалися дебати на тему “Парламентські вибори під тінню майбутніх президентських”, до того ж, з доволі екзотичними пропозиціями на кшталт Ющенкові, Тимошенко і Януковичу публічно відмовитися від участі в майбутніх президентських виборах. Почалися ворожіння на виборчих (парламентських і президентських) рейтингах, на тому, коли й кому буде вигідно йти на вибори, особливо за фінансово-економічної кризи. Ця криза,  схоже, стала модною “фішкою” в суспільному й політичному житті, на яку можна посилатися в будь-яких ситуаціях: підвищення комунальних тарифів і цін на ліки; коли протікає водопровідний кран чи перегоріла лампочка; коли позичені на халепу нащадкам зарубіжні кредити йдуть на “підживлення” комерційних банків; коли з’являються дивовижні ідеї по сім років не проводити виборів. То який же висновок з цієї доволі гострої дискусії? Яку відповідь було дано на запитання, винесене в її назву? Схоже, криза триває. І не лише парламентська, не лише політична, а криза суспільства, де політична еліта призабула, навіщо й чиєю волею вона входила — не у кризу і чвари! — у владу. Наостанок варто додати, що одним із різновидів такої кризи є те, в якому стані перебувають розпорошені, відсунуті на марґінеси національно-демократичні сили. Характерно, що в кількагодинній дискусії про них не було згадано жодним словом, у жодних розкладках і прогнозах.  Петро АНТОНЕНКО [...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Події, факти, коментарі

НАШ ЗАСНОВНИК ОЛЕКСАНДР ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

Зоя ШАЛІВСЬКА,заступник голови райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. КонотопНа кінець ХІХ ст. на Конотопщині, що на той час була в складі Чернігівської губернії, виникають просвітницькі гуртки. Конотопський краєзнавець Іван Лисий досліджував діяльність перших конотопських просвітян. Ініціатором створення “Просвіти” в Конотопі був видатний історик Олександр Лазаревський та такі поважні діячі, як Константінов — земський начальник повіту, нащадок генерального бунчужного І. Голуба при гетьмані       І. Самойловичу, Кандиба — землевласник, нащадок конотопських сотників, Г. О. Лазаревська — директор жіночої прогімназії, Т. І. Осадчий — економіст, зять О. Лазаревського, вчителі, залізничники. Окрім просвітницької діяльності, гуртківці збирали кошти для допомоги сільським лікарям, вчителям, відкривали безплатні школи. На початку ХХ ст., в роки посилення реакції, просвітянські гуртки працюють нелегально, а збори проводять під виглядом вечірок. При кожній з церков міста діяли хори, які просвітяни використовували для пропаганди української народної пісні.Найбільше досліджена діяльність “Просвіти” в приміському селі Підлипному. Це була потужна організація під керівництвом Ялисея Трохимовича Лисенка, студента комерційного інституту, та залізничника Павла Андрійовича Лисого. Пізніше, 1917 року, вони очолили загін стрільців, що брав участь в бою під Крутами. Відступаючи з Конотопа, січовики встигли демонтувати пошту, телеграф і евакуювати справжній вагонопаровозний парк та спорядити імпровізований бронепоїзд із гарматою та кулеметом, що дуже дошкулив Муравйову.Актив Підлипенської “Просвіти” становив 106 юнаків і дівчат. Просвітяни організовували вечори, присвячені Т. Шевченкові, концерти, вистави. Заробивши гроші на вирощуванні буряків, придбали бібліотеку. Вона називалась “Підлипенська товариська бібліотека”. Не маючи приміщення, просвітяни зберігали книжки по хатах. “Просвіта” організувала і книгарню, де за помірну ціну продавали українські книжки, канцелярське приладдя, поштові листівки на теми українських народних пісень. Літературу продавали у сусідніх селах. Для цього вибирали храмові та ярмаркові дні. Діяли в селі хор і драматичні гуртки, що ставили п’єси українських драматургів. Щоб поставити п’єсу в селі, треба було одержати дозвіл чернігівського генерал-губернатора, назвати мету постановки й виконавців, тому часто репетиції видавали за вечорниці, а з 1910-го дозвіл на відкриті вистави допомагала одержувати вчителька М. П. Коробко, для чого їздила в Чернігів. Більшість вистав присвячували знаменним датам і ставили безплатно. Жорстоких переслідувань зазнали гуртківці від денікінців. За зберігання “Кобзаря” просвітянина О. П. Коломійця закатували у в’язниці. Катувань зазнав і просвітянин П. Л. Судак.У 30-х роках багатьох підлипенських просвітян звинуватили в націоналізмі й репресували. Розстріляли талановитих самодіяльних акторів М. А. Нероду, І. Р. Крицького, члена Центральної Ради І. Г. Довгого та інших. Цю трагічну сторінку в діяльності “Просвіти” на Конотопщині ще належно не досліджено.Жорстоко розправилися з родинами січовиків бойовики з військово-революційної дружини. Люто катували батька організатора Підлипенської “Просвіти” Лисенка, запитуючи, де його син, “бандит-петлюрівець”. “Мій син не бандит, а сокіл” — за таку відповідь його так побили, що через день він помер.Трагічною була доля настоятеля Свято-Миколаївського храму     с. Підлипного Дмитра Степановича Карпенка, людини високоосвіченої, національно свідомої. Саме він заборонив брати за треби плату з бідних родин і сиріт. У реєстраційній картці служителя культу вказано, що церква була підпорядкована Всеукраїнській Церковній Раді, тобто не належала російському патріархату, а визнавала єпископом Василя Липківського. Богослужіння відбувалися українською мовою. Зусиллями священика Карпенка створили чудовий церковний хор, що виконував і класичні твори. Регентом був просвітянин Д. М. Лисий. На свята він співав у церкві, а на репетиціях розучували українські народні пісні. Свій перший термін за переконання — три роки — отець Дмитро Карпенко отримав 1929 року, але через рік його звільнила Харківська прокуратура за відсутністю складу злочину. Та вже 1930-го як “активіста СВУ” його знову заарештували. Повернувся він на Сумщину 1956-го, так і помер — не реабілітованим.Про винищення сталінськими опричниками цвіту української нації писав у концтаборі Хібіногорська підлипенець Іван Андрійович Лисий, уся родина якого загинула на засланні, а йому дивом вдалося врятуватися:Нас розсіяли скрізь по чужиніВ безіменних могилах,У ворожій країні,У багнюках немилих.Лиш вітри з УкраїниПоголосять над кожним         з убитих,Принесуть нам жахливі новиниПро вождів — людожерів         неситих.Вітри національного пробудження після розвалу радянської імперії не обминули і Конотопщини. Навесні 1989 року в Конотопі було створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Фундаторами його стали вчителі В. Оболоник, М. Кірнос, журналіст А. Соболєв, лікарі О. Калиняк, Л. Чумак, біохімік З. Шалівська, інженери Я. Мисник, А. Клименко та інші.На той час в Конотопі не залишалось жодної української школи. Доведені до останньої межі духовного зубожіння, батьки звільняли своїх дітей від вивчення рідної мови. Тож члени товариства заповзялися повертати зросійщеному місту українське обличчя. Шалений спротив чинили чиновники, до слова, вихідці з сіл, що ледь опанували престижну російську мову. Ми йшли у школи, гуртожитки, бібліотеки. Особливу увагу приділяли роботі серед військових. Автор цих рядків підготувала цикл лекцій з української історії, про нищення мови, з якими виступала в трудових колективах, студентських аудиторіях. Збирали підписи на підтримку Закону “Про мови”, воювали за кожну українськомовну вивіску. Просвітяни виступали в пресі, готували культурологічні передачі на місцевому телебаченні, роз’яснювали, переконували. Для роботи з молоддю 1993 р. створили молодіжну філію “Просвіти”. Тоді молодь зі своїми вчителями-просвітянами В. Гудим та В. Малявчиком здійснила похід селами району, де збирали спогади про Голодомор 1932—1933 рр.Конотопці брали участь у різних політичних акціях в Києві: “Ланцюг єднання”, пікетування тодішньої Верховної Ради, мітинги. За активної участі просвітян відновили богослужіння в місцевій Свято-Миколаївській церкві УПЦ КП. З нетерпінням завжди чекають на просвітян у школі-інтернаті № 2, де вони традиційно відзначають з дітьми свято Миколая. Саме за сприяння членів Товариства діти отримали надані діаспорою комп’ютер, спортивний одяг, канцелярське приладдя. Конотопські просвітяни досліджують історію краю. Премію імені О. Лазаревського отримали краєзнавці Л. Мороз, І. Лисий. Заслужена журналістка України, просвітянка Галина Ільченко, авторка книжки “Історія, яка поруч” впродовж багатьох років очолювала міську газету “Конотопський край”. Добре відомі в Україні просвітянське народне вокальне тріо “Любисток”, лауреат І і ІІІ премій обласного конкурсу вокалістів ім. Бориса Гмирі, лауреат Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю “Кролевецькі рушники”. А голова “Просвіти”, яка співає в тріо, Ольга Банитюк стала лауреатом Всеукраїнського сільського фестивалю-конкурсу “Боромля — 2008”.З тривогою за нинішній стан рідної мови відзначають конотопські просвітяни 140-річчя “Просвіти”. На жаль, держава не захищає прав корінної нації на життя у своєму мовному середовищі, а мова українська терпить приниження, нею нехтують, її безсоромно паплюжать. Тож попереду ще важка боротьба за те, щоб наша мова стала гордою господинею у власній оселі. Дай, Боже, нам сили і витримки на цьому шляху![...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Просвіта

УКРАЇНСТВО НА СХОДІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Ірина МАГРИЦЬКА,доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині ОльгиЗакінчення.Початок у ч. 45, 46 за 2008 р.Власна (?) пресаЯкщо загальні тенденції в інформаційному полі невтішні для України як суверенної держави, то на південно-східних її теренах спостерігаємо картину трагічну.Голова Миколаївської обласної “Просвіти” Надія Огренич хоч і запевнила, що з державною мовою на Миколаївщині “все гаразд”, зізналася, що в них лише одна українськомовна газета — її видає обладміністрація спільно з облрадою.На Харківщині така газета — “Слобідський край”, решта — російськомовні. І навіть цю єдину українську газету за керівництва Є. Кушнарьова хотіли зробити російською. Коли за радянської влади виходила газета “Вечірній Харків”, вона мала 100-тисячний наклад; як тільки її зробили російськомовною, наклад зменшився в багато разів (отже, на Харківщині є попит на українськомовну газетну продукцію). У Криму також лише одна українськомовна газета — “Кримська світлиця”. Цікава, змістовна, українська за духом, але теж перебуває під постійним прицілом місцевої влади, якій вона заважає спокійно жити.На Донбасі близько 1 000 друкованих видань, і лише 12 із них — українськомовні (разом із районними малотиражними газетами). Всупереч офіційним даним, що сьогодні 67 % усіх друкованих видань Донецької області українськомовні, йдеться про мізерний відсоток: це може бути невелика замітка або ж ледь помітне оголошення; третина донецьких газет примудряється і цього не робити — виходять лише на “общепонятном”.1932 року в Донецьку за державної підтримки видавали літературно-мистецький українськомовний часопис “Літературний Донбас”, завдяки якому українська культура на Донбасі стримувала шалений русифікаційний натиск. У сучасному Донецьку маленьким накладом виходить українськомовний літературно-мистецький альманах “Кальміюс”, який видають кілька молодих ентузіастів, проте немає жодного українськомовного часопису, який підтримувала б держава.Марія Олійник розповідає, як уже 16 років “воює” з місцевою владою за відкриття єдиної в області української книгарні “Кобзар”. Пропонують місце або під Ясинуватою, або в підвалах. А програму поширення української книги в Донецьку фінансує не Українська держава, а… США.На Луганщині сьогодні немає жодної обласної українськомовної газети (за радянських часів лише в Луганську видавали українською “Прапор перемоги” та “Молодогвардієць”). Є і на Луганщині, й на Донеччині люди, які хочуть купити в кіоску українськомовну (й українську за змістом) газету, а продавці їм відповідають, що таких газет у них немає. У минулі роки до кіосків надходили українські газети, але їх ховали під прилавок, а згодом списували як непотріб.У Луганську є Українсько-канадський центр, створення якого на початку 90-х профінансувала українська діаспора в Канаді. Це єдине в обласному центрі місце, де можна прочитати українську літературу, пресу і провести українські за змістом заходи (чим не резервація для українців Луганська?).За радянських часів у Луганській обласній науковій бібліотеці імені Горького існував окремий від решти бібліотечного фонду “зал україністики”, в якому було зібрано всі українськомовні видання. Тоді це явище можна було пояснити політичними обставинами, курсом правлячої партії на зросійщення. Очевидно, за незалежності вся українськомовна література мала б бути на першому місці — з огляду на кількісний склад етнічних українців у Луганській області й у самому Луганську (58 % і 50 % відповідно). Але “зал україністики” в цій бібліотеці існує й досі.Двомовні за статусом місцеві газети фактично одномовні — російські. Як колишній викладач кафедри журналістики можу засвідчити, що майбутні журналісти мають внутрішню потребу в державній мові, хочуть її добре знати. Студенти-журналісти СНУ імені В. Даля видали перший випуск навчальної кафедральної газети “Літера”. Тут були і перші проби журналістського пера, і нариси, і поезії. Всі публікації — українською мовою. Радості студентів не було меж. І яким же було їхнє розчарування, коли завідувач кафедри журналістики (колишній головний прокомуністичний цензор Луганської області) М. Євдокимов викликав на позачергове засідання кафедри редколегію і понад три години гнівно переконував студентів у тому, що газета повинна бути тільки двомовною, бо ми живемо в російськомовному реґіоні, а він сам — представник російської культури. Бажання видавати її у студентів зникло. За тиждень з’явилася нова навчальна кафедральна газета, підготовлена вже іншими студентами під контролем самого Євдокимова. Зрозуміло, російською мовою. “Пєрєдовіцу” до неї власноруч написав колишній цензор.Бувало, що студенти, відповідаючи доцентові Євдокимову на іспиті українською, отримували зауваження: “Прошу пєрєйті на рускій язик, я вас нє понімаю”.Отже, ситуацію в реґіональних ЗМІ можна визначити так: більшість журналістів хоче і може писати українською мовою, а їхні керівники цього не хочуть. Наш інформаційний простір наповнений нігілізмом до всього українського. Так, з українського інформаційного поля викреслено Юрія Іллєнка. Його фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” заборонив для показу в Росії (як виявилося, і в Україні також) російський міністр культури Михайло Швидкой. Українські пізнавальні культурологічні та історичні передачі — не для широкого загалу, а тільки для тих, у кого безсоння (бо їх транслюють з 2-ої до 5-ої години ночі). У пошуках доброго дитячого мультфільму перебереш усі канали і нарешті зупиниш увагу лише на одному — російському “Дєтскій мір”. Навіть людина, яка мислить українськими категоріями, часто обирає замість вітчизняного російський канал, який пропонує якісніший інформаційний продукт. А чи цікавить нашу державу, що часто цей продукт формує в нашого глядача імперське, антиукраїнське мислення? Або те, що мешканці прикордонних із Росією територій просто не можуть приймати канали українського телебачення і радіо, і цих громадян єднає з Україною хіба що паспорт із тризубом та гривні?“Яка мова — такІ й думки”Сучасну Українську державу справедливо називають зоною гуманітарного лиха. У країні, яка майже на 80 % складається з етнічних українців, лише 40 % молоді сьогодні спілкуються українською мовою. Криза в гуманітарній сфері настільки глибока, що Ліна Костенко та Олег Скрипка відмовляються від державних нагород.Представники центральної влади дуже рідко приїздять в обласні, а тим більш у районні центри півдня та сходу України. А якщо й приїздять, то, як правило, спілкуються мовою колишньої імперії. Мабуть, через те, що хочуть сподобатись місцевому електоратові. І якщо таку неповагу до мови виявляє столичне керівництво, то чому цього не можна робити обласним і районним начальникам? Отож ніколи, виступаючи публічно, вони нею не послуговуються. Як тут не згадати слова Михайла Грушевського: “Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона насправді непотрібна”! Щодо органів місцевого самоврядування, то в усіх радах півдня та сходу кількісно переважають реґіонали, які спільно з комуністами і прогресивними соціалістами становлять абсолютну більшість депутатського корпусу. Вони мають власний погляд на гуманітарну сферу в Українській державі, який з мовчазної згоди Києва, послідовно реалізують у відповідних рішеннях. Більшість міських і обласних рад південно-східних областей уже ухвалили рішення про надання російській мові статусу другої державної (або офіційної чи реґіональної, що, по суті, те саме) на територіях, які цим радам підпорядковані. Українськомовні громадяни судяться з районними судами, які самі порушують 10 статтю Конституції, проводячи засідання російською мовою.В Указі Президента України від 28.03.2007 р. йдеться про невідкладність заходів щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. А оскільки перейменування вулиць і площ — прерогатива органів місцевого самоврядування, то вони й вирішують, що і як перейменовувати. У Луганську досі немає жодної заміни, тому люди так і живуть на вулицях, названих іменами катів українського народу, — Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича. Є тут і вулиця ОСО (“Особое совещание”). А депутати Сімферопольської міської ради цього року ухвалили рішення про перейменування трьох центральних вулиць міста: вулиця Рози Люксембург тепер стала називатися вулицею Олександра Невського, Карла Лібкнехта — Долгоруківською, Октябрська — Петропавлівською. 2002 року Луганська міська рада винесла рішення “Про найменування вулиць, провулків, кварталів, площ у місті Луганську”, яким “осучаснила” радянські топоніми: вулиця 50-річчя Жовтня нині вулиця 50-лєтія Октября, Радянська — Совєтская, Червона площа — Красная площадь, Першого Травня — Пєрвого Мая, 30-річчя Перемоги — 30-лєтія Побєди, Першої п’ятирічки — Пєрвой пятілєткі тощо. Топоніми-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах, їх фіксують органи юстиції як адреси новоутворених підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян. Гроші на це у міської ради знайшлися, а ось назвати одну з вулиць міста ім’ям нашого славетного земляка Бориса Грінченка — бракує.Місцеві ради ініціюють і фінансують відкриття антидержавних пам’ятників — наприклад, Катерині ІІ, неіснуючим жертвам ОУН-УПА.Нещодавно поблизу Харкова з’явилася споруда — “Висота маршала Конєва” (місце, звідки нібито маршал Конєв віддав наказ радянським військам робити наступ на Харків). Президент цьому пам’ятнику надав статус національного заповідника, і тепер Українська держава повинна його ще й утримувати. У Бердянську Запорізької області за підтримки міськради встановили безглузді пам’ятники сантехніку, кріслу здійснення бажань і триколісному велосипеду. Проте ті самі органи самоврядування не здатні віднайти кошти і виділити місце ні для пам’ятників жертвам Голодомору, який лютував саме на цих землях, ні для пам’ятників борцям за незалежність України. Їхня мета — культивувати серед місцевого населення російсько-радянську або космополітичну ментальність.Реґіонали захищають російськомовних громадян від міфічної “насильницької українізації”. Тож на заклик держдуми Росії було розроблено “Програму роботи зі співвітчизниками за кордоном на 2009—2011 роки”, де особливу увагу звернено на здійснення “ефективної політики” серед співвітчизників, на організаційну й матеріальну підтримку чинних і створення нових молодіжних об’єднань і клубів, на проведення молодіжних фестивалів, спортивних змагань, таборів, олімпіад і конкурсів тощо.Передбачено розвиток і зміцнення за кордоном російського єдиного інформаційного простору, збільшення обсягу передплати на російські періодичні видання, забезпечення бібліотек і навчальних закладів літературою.В Україні зареєстровані й активно діють численні громадські об’єднання й організації — “Русское содружество”, “Русское наследие”, “Русская община Крыма”, “Русское движение Севастополя”, “Русский выбор”, “Евразийский союз молодежи”, “Международная ассоциация молодежных организаций российских соотечественников” та ін. А ще є реґіональні організації — “Ассоциация русских обществ Харьковского региона”, “Донбасская Русь”, “Асамблея народів Луганщини” (у якій немає представників українського народу) тощо. Програми, розроблені в Росії, не декларативні. Наприклад, у Луганську вже впродовж багатьох років під егідою обласного Інституту післядипломної освіти діють курси “підвищення кваліфікації” для вчителів російської мови і початкових класів, яких для цього вивозять до Росії. Перекваліфіковані вчителі навіюють українським дітям, що їхня рідна мова — російська. Зрозуміло, що за відсутності графи про національність у свідоцтві про народження і в паспорті під час наступних переписів населення ці діти, ставши дорослими, ідентифікуватимуть себе вже не за етнічною ознакою батьків, а за мовою свого спілкування, а саме — росіянами. І наступні переписи, напевно, засвідчать суттєве зменшення корінного етносу в Україні.На півдні та сході України, які Росія вважає територією “руского міра”, систематично проводять, наприклад, міжнародну науково-практичну конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине” (ініціювала Луганська облрада), Міжнародний фестиваль “Великое русское слово” (ініціювала “Русская община Крыма”), у межах якого пройшли науково-практична конференція “Русский язык в поликультурном мире”, “круглий стіл” “Украина и Россия — духовная и культурная общность” тощо.Усі ці заходи традиційно закінчуються ухваленням звернень до міжнародних судових інстанцій Гельсинкської спілки з прав людини, Європейської комісії проти расизму й нетерпимості, Парламентської асамблеї Ради Європи тощо. Із посиланням на ратифіковану Верховною Радою Європейську хартію реґіональних (насправді — міноритарних) мов доводять кричущу дискримінацію російськомовних громадян сходу та півдня України. І у Європі щиро вірять у ці безкінечні петиції українських “реґіоналів”, написаних у співавторстві з їхніми російськими покровителями, і висувають перед Україною відповідні вимоги.Усе це стало можливим через відсутність у нас дієвої державної ідеології та безглузду лібералізацію усіх галузей громадсько-політичного життя в Україні. Натомість українці на Луганщині (й не лише на Луганщині) не мають не те що прав титульної нації, а навіть прав національних меншин. Якщо Україна й надалі залишатиметься ліберально-пострадянським простором, її корінний етнос поза всяким сумнівомі спіткає доля, спрогнозована Джеймсом Мейсом. І марні сподівання наших провладних лібералів, що українська Галичина з часом поширить свою ментальність на так звану Велику Україну, бо сьогодні спостерігаємо зворотні процеси не без активної участі нашого “старшого брата”.Лише якнайшвидша зміна напрямів державного розвитку з ліберального на національний зможе відродити Україну як повноцінну європейську державу.[...]

грудня 17, 2008 - 00:00 § у рубриці Погляд

ЦЕ ЗАЧАКЛОВАНЕ СЛОВО «ЄДНІСТЬ»…

Микола ДРОБНОХОД, президент АН ВШ України,заслужений діяч науки і техніки України,лауреат Державної премії Українив галузі науки і технікиПобутує думка, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через розв’язання економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Але це не що інше, як оманлива солоденька наживка, яка ніколи не спрацює. Адже людина від природи, як слушно зауважив М. Бердяєв, шукає в житті не змісту життя, а благ життя. Тут треба додати — благ і насолод без будь-яких обмежень. То хіба можна у суспільстві, значною мірою морально деградованому, вкрай роздертому матеріальною нерівністю, творити національну єдність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, у конкурентній, часто нерівній боротьбі за виживання? Тим часом єдність нації, якщо вона має на меті зайняти гідне місце серед сильних націй світу, може ствердитися лише на основі високих морально-світоглядних цінностей, справедливості й непідробного патріотизму. І тоді нація постає як сукупність етносів, що проживають у державі, об’єднуються спільними юридичними нормами, правами й обов’язками (до них належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу жити разом, спільно рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу, в нашому випадку українського. З цього приводу Ю. Русов зауважував: “…механічне об’єднання різнорідних елементів, не об’єднаних у гармонійне ціле одним духом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору”.Звичайно, нам хотілося б мати 46 млн патріотів. Це було б добре, але — нереально. Адже патріотизм — це високоемоційний стан душі. І чи потрібно вимагати такого стану від частини громадян, що трактують Україну лише як “країну проживання”? Мабуть, ні. Проте такі громадяни мають бути лояльними до цієї країни, сприймати існуючий тут лад, державні символи, мову, звичаї, морально-ціннісні норми. Це правило всіх цивілізованих країн, воно регламентується законодавчо. Іншими словами, такі громадяни не повинні виявляти ворожого ставлення до країни, її народу. Сьогодні забезпечити собі омріяне майбутнє може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. До речі, національну гідність відомий Фрідріх Шіллер визнавав “найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси”. У відсутності національної гідності він вбачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду і його звичаїв.Національне у державотворенні має глибоке сакральне коріння архетипу українця — національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи й норми поведінки. Це наші енергетичні обереги, обереги душі й тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру дияволу, а відтак стаємо беззахисними. Важко, а то й неможливо очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги душами оволодіває нечистий.Сьогодні тільки через розумову деградацію можна не знати чи не розуміти, що в основі кожної нації, кожної національної ідеї — чи китайської, чи французької, чи німецької — ставку зроблено на природовідповідну культуру корінної національності. На яку культуру має опертися українська ідея, українська нація — запитання риторичне. Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт має усвідомити, що національне — це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна нагальна потреба природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.Розуміння цієї істини — шлях до створення сильної держави, консолідованої української нації й прогресу; нехтування нею — шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особливо важливого значення набуває “національне” у контексті майбутньої життєдайної світобудови, у якій — збереження країн і народів за їхньою самодостатністю, а не за охопленням глобалізацією. Лише українські невігласи, не усвідомлюючи свого інтелектуального примітивізму, відчайдушно ганьблять національне та націоналізм — цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку. Манкуртизм людей в українській владі — чи не найголовніша причина всіх бід і негараздів, з яких багата і щедра Україна не може вибратися. Якщо цього не зрозуміють українські манкурти і невігласи (певен, що це неймовірно), а українські патріоти не зможуть подолати цю гнилість суспільства, то реальною постає перспектива долі сучасної незалежної держави Україна подібно до долі Київської Русі, Козацької держави чи Української Народної Республіки. Ой, як не хочеться здійснення цієї української традиції!Без зміни нашого ставлення до “національного” Україні загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі, яку може зберегти лише природовідповідний етнос. Прибульцям ця особливість не притаманна.Сьогодні логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, інтелектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії й тут не зовсім обнадійливі. Адже відповідні риси поведінки і діяльності людини, її любові до рідної землі, врешті-решт належної моралі й духовності слід виховувати. І не лише в системі національної освіти, а й через інші інституції з реалізації цілеспрямованої державної політики. А всього цього у державі поки що бракує. Першочергової уваги тут потребує державницьке розуміння націєтворчої ролі освіти, виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Безумовно, це завдання набагато складніше і відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.На жаль, робота в цьому напрямі в навчальних закладах не досить цілеспрямована й послідовна, часто її зовсім нема. Фактично зруйновано інституції виховної системи у позанавчальний час, розпродано й знищено дитячі садочки, а на їхньому місці доморощені нувориші будують хмарочоси. Тож молодь виховують вулиця, телевізійний екран, Інтернет, ігрові автомати. Все це спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трилерами, комп’ютерними іграми, рекламою спиртних напоїв. Формується покоління фізично і психічно нездорових людей. Ганебно, що українську молодь спонукають до оманливих радощів і насолод Герой України Андрій Шевченко, брати Клички, силач Вірастюк, зірки шоу-бізнесу. А де ви бачите чи чуєте про виховання у молоді любові до праці? Це спричиняє, за даними соціологічних опитувань, те, що понад 30 % нашої молоді зовсім не хочуть працювати. Не національному єднанню, а розладу і протистоянню активно сприяють політичні шоу-програми Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє тютюнопаління, безграмотність, жорстокість дітей і молоді, неприйняття українцями рідної мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо — європейський лідер. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце у світі. За даними ВООЗ, 29 % підлітків в Україні щоденно вживають алкоголь. Друге місце у світовому рейтингу займає Україна за дитячим курінням. Першість тут належить Росії. Дедалі збільшується кількість дітей, які не навчаються. Нас уже не шокує повідомлення, що діти з благополучних сімей вбили людину заради втіхи. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоч це величезна біда, і треба бити на сполох.Недогляд у справі виховання молоді (передусім віком до 7—10 років, коли на рівні підсвідомості формуються особливості поведінкових рис особистості) завдає величезної шкоди творенню здорової української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя й діяльності.Але, якщо бути об’єктивним, то сьогодні непросто виховувати у молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади дедалі більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом і владою. Безумовно, існуючий стан з вихованням молоді насамперед пов’язаний із загальнодержавним безладом, результати якого бачимо щодня. Величезної шкоди молодому поколінню завдає сповідування сучасним суспільством збагачення та насолоди як мети життя. А це не що інше, як ідеологія лібералізму. Сьогодні лібералізм розуміють як систему поглядів, згідно з якими соціальна гармонія і прогрес людства можливі лише на базі приватної власності та свободи індивіда в економіці, в усіх інших сферах діяльності. Егоїзм і єретизм лібералізму, ігнорування морально-етичних норм і духовних цінностей у боротьбі за блага й насолоди визначає цю ідеологію як вкрай небезпечну й руйнівну. Це наближає ліберальну ідеологію до сатанизму, який об’єднує індивідів, що втратили будь-яку духовність у гонитві за матеріальними благами. Недаремно Ватикан заради спасіння людства оголосив матеріальну ненаситність людини, до чого спонукає ідеологія лібералізму, гріхом.На жаль, людський розум щодо моральності й духовності в еволюційному розвитку істотно відстає від розвитку матеріального забезпечення споживацьких інстинктів людини. Щодо України, то особливе занепокоєння викликає тут відсутність принципової й послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка послідовно і системно опиралася б на національну ідеологію. Проте антинаціональних і антидержавницьких сил тут не бракує.Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких слово “національний” викликає істерію. На жаль, це не лише п’ята колона із “Руського блоку” чи “Кримських козаків”, а й доморощені малороси “колесніченки”, “ковтуненки”, “грачі”, “симоненки”, “вітренки” тощо, які проводять фактично антиукраїнську, антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу України. Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антиукраїнська інформаційна (і не тільки) політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами й приниженнями українського народу. І це йде не лише від політичного клоуна В. Жириновського чи заклятих українофобів К. Затуліна, Ю. Лужкова та О. Дугіна, а й від представників найвищих ешелонів російської влади. Саме з їхніх вуст набули оприлюднення заяви про те, що Україна — це не держава, що Росія зробить все аж до військового втручання, аби Україна не стала членом НАТО. А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує добре захищений російськомовний інформаційний простір? І коли на все це відповідні державні служби, передусім СБУ та Генеральна прокуратура належним чином не реагують, у суспільному і, що найважливіше, молодіжному середовищі формується розбрат, а не почуття національного єднання та національної гідності. Одначе система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями має стати відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави безперспективне, а освіта — низькоякісна.Що гріха таїти: сварки, чвари, недовіра, взаємна ненависть, неприхований егоїзм, зрадництво, гіперболізовано хворобливе “гетьманське” мислення і, як наслідок, міжусобиці завжди руйнували (згадаймо Київську Русь, Козацьку державу, УНР) і, на жаль, зараз руйнують Україну. Сьогодні серед “бійців” за вищість в українській владі не спостерігаємо навіть натяку на поступливість, відмову від взаємопожирання та нищення заради високої мети, якої вони не мають. На щастя, “руїнних” (за висловом О. Ольжича у праці “Дух руїни”) українців набагато менше, ніж “конструктивних” (за Ольжичем). Це відкриває перспективу для реального єднання української нації, чого наш народ сам по собі бажає і до чого готовий. У належному розв’язанні проблеми надійного захисту і побудови соборної незалежної держави українська національна демократія виявляється безпомічною, а то й просто зрадливою. Образно кажучи, наша демократія — це лише засіб забезпечення прав і свобод багатих за рахунок безправ’я і несвободи всіх інших.Одначе ми всі, хто себе ідентифікує з конструктивною частиною українства, маємо не лише сподіватися, а й твердо вірити і діяти, щоб подолати існуючий хаос і безлад у нашому національному державотворенні.[...]

Page 1 of 3123