Богдан Бенюк — це акумулятор, генератор, калейдоскоп і магніт водночас. Він навантажив на себе стільки обов’язків, що їх можна розподілити на десяток людей. Провідний актор театру імені І. Франка, президент театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”, актор у виставах інших театрів, кіноартист, який зіграв більш як у півсотні фільмів, телеведучий, шоумен, голова Української діабетичної федерації, одна з ключових фігур Всеукраїнського об’єднання “Свобода”… Талановитий актор здатен зіграти і бравого солдата Швейка, і кота Бегемота, і Москаля-чарiвника, й Отелло, і Яго, Крихітку Цахес, Карася… Богдан Бенюк має стільки звань, нагород і відзнак, що їх вистачило б на десятьох. У спілкуванні це скромний, товариський чоловік, принциповий і порядний, з чудовим почуттям гумору, який може миттєво відреагувати на мовні огріхи або фальш.
Можливо, саме Богдан Бенюк спонукав колег посміятися над штампами глядацько-акторського сприйняття заяложених сюжетів, наприклад, в недавній роботі театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв” — у виставі “Задунаєць за порогом” (за мотивами опери Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”). Втім, головне завдання було вельми серйозне: показати справжнє обличчя українця — героя-патріота. Назва постановки — не лише лінгвістична гра. Задунаєць — козак, який перебуває за порогом батьківщини й намагається повернутися додому. Отже, запорожці у виставі — не смішні чубаті-вусаті хлопці-співуни в шароварах, а люди, що опинились між двох вогнів: позаду імперська Малоросія, навколо Османська імперія, де ілюзорні громадянські “права і свободи” подарував турецький султан. “Чому віддати перевагу — ситій невизначеності на чужині чи сумнівним перспективам на батьківщині, любимій і жорстокій?” — такий вибір перед героями. Ця дилема в нинішній Україні злободенна, тому складно не скотитися до спекулятивної агітки та профанації важливої теми. Коли досягають рівня справжнього переконливого мистецтва? Коли зі сцени не брешуть, а говорять те, що думають. З іншого боку, машина не іржавіє тоді, коли їздить, саме так її можна відрегулювати. А в театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв” такої повноцінної можливості нема, оскільки бракує власного творчого дому, де вистави можна показувати-шліфувати регулярно, а не тоді, коли пощастить орендувати зал.— Пане Богдане, чи є якісь зрушення стосовно придбання стаціонарного театрального приміщення? — Жодних зрушень-новин немає. 2008 року артисти в Україні мають ті самі проблеми, що й сто років тому. Ставлення до акторів майже не змінилося. Ми б’ємося, як риба об лід. Таке наше життя. У столиці є багато проблем, які треба розв’язувати. Люди хочуть їсти, потребують житла, а в нас — видовища, духовна пожива, що для декого на другому-третьому плані. Та вода не тече під лежачий камінь, наше завдання — стукати у двері кабінетів, тим більш, що хочемо новий театр побудувати не для себе і не задля назви “Бенюк і Хостікоєв”, як театр Станіславського і Немировича-Данченка чи Вахтангова… Суттєво, що наші вистави не залишають глядачів байдужими, вони повинні стати репертуарними, йти регулярно, а не тоді, коли ми вряди-годи виступаємо на умовах оренди, їздимо містами України. І добре, що ми це робимо, пропагуємо мистецтво, бо ці вистави — не халтура, вони поставлені настільки якісно, що глядач хоче побачити їх знову. На щастя, є люди, які дають кошти на постановки, бо мають чуйне серце. Проте бізнес в Україні поки що не український за духом, бо люди, у яких “крутяться” чималі гроші, дуже далекі від українського патріотизму, в них цінності зовсім інші. Та пробивається нове покоління українських меценатів, які підтримують мистецтво. Серед них — генеральний директор фармацевтичної фірми “Дарниця” Володимир Загорій, в якого глибина любові до України вимірюється глибиною власної кишені. Здійснити постановку “Задунаєць за порогом” допоміг Володимир Лавренчук, голова правління “Райффайзен Банк “Аваль”. Він підтримує пов’язані з українською народною творчістю колективи, щиро любить українське мистецтво. Ми розуміємо, що столиця на нас як на театральну силу не звертає уваги ще й тому, що ми нібито артисти не Києва, хоч як це парадоксально, бо працюємо в національних театрах (а не в муніципальних), які підпорядковані Кабінету Міністрів, тому міська влада не має впливу на ці колективи і до нас ставиться відповідно. — Невже ім’я не відіграє ролі?— Звісно, імена — не порожній звук. Нас, бува, обзивають “зірками”. Не люблю цього слова, бо розумію, що зірки на небі; астрономи, фізики і хіміки кажуть, що зірка — це сукупність плазми й газів. Гази згоряють, і зірки вже нема. Ось і міркую: не треба розкидатися такими словами, краще казати, що ми сьогодні відомі люди, або популярні; ще краще ставитися до нас як до здібних людей. Думки і слова можуть матеріалізуватися, треба добиватись — ми своє доведемо. Театр побудуємо, це точно, аби Бог нам дав довше життя.— Чому саме лібрето опери Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” взяли за основу?— Не можемо дозволити собі зробити виставу, яка не була б успішною, адже навряд чи згодом знайдуться меценати. Ми не державний театр, де можливий провал, коли вистава відбувається двічі-тричі, а потім її закривають. Ми випустили п’ять успішних спектаклів — різнопланових, різножанрових: яскраву італійську комедію “Моя професія — сеньйор з вищого світу” Скарначчі й Тарабузі, драму Джона Стейнбека “Про людей і мишей”, “Пригоди Швейка” за Гашеком, рок-оперу “Біла ворона” Татарченка і Рибчинського, а тепер граємо “Задунаєць за порогом”. Назву ми переінакшили свідомо, бо поставили завдання втілити в першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” нову ідею, свіжу кров, аби оживити її. Лібрето було написано ще на початку ХІХ століття, що відповідало політичним реаліям тодішньої Російській імперії, яка воювала з Туреччиною. Гулак-Артемовський, який мешкав у Петербурзі, за основу взяв анекдотичну ситуацію: українець Карась напідпитку, дружина його лупцює, турки не зовсім розумні, всі якісь сміховинно-пришелепкуваті. Це подобалося публіці, до того ж, музика чудова. Саме в кумедній одежі дійство тоді й могло відбуватися. Але ми живемо в XXI столітті, розуміємо, що тоді історична ситуація була інша і події мали розвиватися по-іншому. Коли я пішов із сином в оперний театр на “Запорожця за Дунаєм”, Богдан запитав: “Татку, а коли козаки битимуться з турками?” Я відповів: “Почекаємо”. Вистава відбувалася без помітних подій, і мій малий раптом каже: “Татку, а немає пульта, щоб перемотати це все швидше?” Тоді я зрозумів, що динаміка життя сучасних українських людей кардинально відрізняється від тодішньої. І щоб вдихнути нове життя в цікаву музику Семена Гулака-Артемовського, треба позбавити дійство історичних прорахунків. Та й наші сучасники недостатньо знають історію України, приміром те, що Задунайська Січ — остання, що цариця Катерина потім розігнала козаків по всьому світу, після чого в Україні почали запроваджувати кріпацтво. Отже, Задунайська Січ, яка облаштувалась на території Туреччини, була останнім форпостом вільного духу козаччини. З одного боку, це військове формування заробляло собі на життя, воюючи на боці Османської імперії, а з іншого — українці так ще зберігали певну козацьку самостійність, отже, були вогником надії для України. До сюжету Гулака-Артемовського ми додали чимало героїчного, розвинули ще одну лінію: чому українці опинилися за Дунаєм і як повертаються. Тому і назва вистави — “Задунаєць за порогом”. Коли залишаємо рідну хату, ми переступаємо поріг, і повертаючись, цей поріг мусимо переступити знову. Чимало українців залишаються на чужині, а Батьківщина тим часом потребує великої духовної підтримки — щоб наша держава існувала і ми не були розпорошені по всьому світі. Ця ідея нас надихала, у виставі багато речей зазвучали по-новому, натомість ми в жодному разі не дозволили собі позбиткуватися над чудовою музикою видатного композитора. За реакцією глядачів ми побачили, що вистава їм дуже сподобалася, люди відчувають, що ми працюємо з відкритою душею і бажанням об’єднати українців, довести, що ми велика нація, яка повинна триматися разом. Вважаю, ми влучили в “десятку” в потрібний час, бо всі бачать, що відбувається на нашому політичному Олімпі.— Хто ініціював створення вистави?— Організаторів троє: Анатолій Хостікоєв, режисер Мирослав Гринишин і я. Ми колегіально вирішуємо “траєкторію польоту”. Матеріал “Запорожця за Дунаєм” теж вибрали разом — завдяки яскравій музиці, актуальній історичній колізії, яку можна переломити, як світло ліхтаря, щодо сьогодення. Ми розуміли, що потрібно звернутися до істориків і літераторів по допомогу. Наприклад, султан у виставі розмовляє турецькою мовою, адже він представник турків, але потім, розмовляючи у палаці, переходить на українську. Чому? Та тому, що султан, виявляється, — правнук Роксолани, і бабуся йому розповідала казки і співала пісні українською, через що він знає мову (це відкривається в сцені з Карасем). Цей хід ми нафантазували. В істориків запитали: “Чи можливо це історично?” Вони сказали: “Так”. — Як виникли діалоги?— Запросили літератора Петра Магу і розповіли йому, що саме хочемо втілити. Він на основі цього написав свій варіант. Потім ми з Анатолієм Хостікоєвим опрацювали текст, тобто так “обсмоктали” кожне слово, що воно вже не належало конкретному авторові, вийшла колективна праця. На афіші вказано, що всі тексти нам допомагав записувати Петро Мага. Режисуру здійснив Анатолій Хостікоєв, а я і Мирослав Гринишин стали співпродюсерами. Ось так народилася ця п’єса.— Музиканти кажуть, що Сумська, Бенюк і Хостікоєв — сформовані співаки, які мають гарні голоси. Напевно, музичне наповнення ваших нових вистав — не випадковість. — Ми цілеспрямовано взяли до репертуару різножанрові вистави, щоб показати людям і довести собі, що можемо справлятися з глибокою драмою, ексцентричною комедією, рок-оперою, класичною музикою, тобто ставити високохудожні твори. Вокальні дані, які у нас є, — цей той Божий дар, що до пори лежав у скрині. Пам’ятаю, колись режисер Ірина Молостова, яка поставила чимало спектаклів в Оперному театрі, сказала мені на репетиції в театрі імені Івана Франка: “Бенюк, нащо пішов до драматичного театру, тобі потрібно працювати в оперному”. Але я працюю там, де повинен працювати, а співоче обдарування колись повинно було стати у пригоді. Не беруся оцінювати рівень нашої виконавської майстерності, важливо інше: за допомогою вокальних даних і акторських здібностей ми створюємо великий позитив для глядачів, вони отримують насолоду і тим енергетично живлять нас. Я Анатолію якось сказав: “Якби ти, я, Мирослав Гринишин були без звань, нагород і відзнак, то нам сказали б, що ми поставили “Задунайця за порогом” тільки для того, щоб отримати порцію нагород, бо вистава надзвичайно патріотична. Але у нас це все вже є, і люди розуміють, що в нашої театральної команди інша мотивація: творити якісне, змістовне і національне мистецтво в Україні. Перед нами не стояло завдання показати вокальні дані, нас хвилювала передусім тема. Ми намагалися зробити героїчну виставу, яка запалювала б національно свідомих людей України. Адже не можна нам бути весь час народом, який програє, плаче, ще й співчуває своїм воріженькам. Треба по-іншому чинити й знати, що наша нація не лише духовно м’яка, ніжна, вона й наполеглива, тверда, кмітлива, ініціативна, вперта, мужня.
Спілкувався Володимир КОСКІН
