Павло ВОЛЬВАЧ
* * *
Віриться не вітрові — стіні.
Сивині — по літах і по зимах.
Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,
Скришуючи розпачі на згинах.
Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул зі сподів незатвердлих.
Невловимо — так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.
І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни — у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч…
Невловимо?
Дарма.
Україна.
* * *
Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.
Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.
У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть — віфлеємська.
* * *
Час іде. Тужавіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,
де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.
І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори —
повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має… Бо куди ж її подіть.
І, п’янка, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів…
* * *
Той полин біля рейки — вже Київ.
Київ — рейок знервована ртуть.
Ну, так що ти там мріяв? Такий він?
К бісу мрії. Тут просто ж и в у т ь.
І снують про минущі і марні,
І, як всюди, без краю й кінця
Випускають його трупарні
Сизі тельбухи сизим мерцям.
І криваві сюрреалісти
Ріжуть десь немовлят на шматки,
І поетів набилось в це місто,
Під його кам’яні завитки…
А безсмертя… Куди ж тут подітись,
О, столице розчарувань!
Дай надихатись. Дай хоч погрітись
В теплім літі золочених бань.
* * *
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним — керогаз.
Ще в пам’яті — лиснючий коридор.
На жовтім — чорні стовбури акацій.
Під ними — ми, сини одної з націй,
Що все ще “нє сложилась до сіх пор”.
Та матері на лавці у дворі.
Євреї… Пияки… Злочинці карні…
Пахучий полубокс у перукарні
Та по дахах — цегляні димарі.
Ото — початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно — показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі —
Опори електричних передач.
* * *
Каравело гріха, що нізвідки
Увірвалася — стриму нема.
Смітника фіолетова квітко,
Що була мені за діамант.
Дай забутися. Треми невловні
Тих очей, може, що й залата,
І лушпиння з пітної долоні
В сіре небо птахами зліта.
Може, вдасться узяти й запити
Іншим поглядом, спиртом, Дніпром…
Хоч безсилі усі краєвиди —
В них під шкірою — теж твоя кров.
* * *
37-річний хлопець
в напівтемній високій кімнаті
вікна якої виходять
у київський дворик
з трьома каштанами і дикою грушею —
Це — я
з кімнати чи кухні дивлюся
на єгипетську амбасаду
на довгі вікна в дореволюційних стінах
що відлунюють тріском
наївних набоїв доби УНР
(до всього до будь-чого що тут зросло
пасує префікс “не”)
П-е-е-а-а-а-вєл! — кричить хазяйка
коли дзвонить найкраща жінка у світі
чиї очі
в які я падав
не дають западатись в пекло
І ніхто мене тут не бачить
крім неї й Бога
книжка Еліота? — ну що там Еліот
так — якийсь Штонів знайомий…
* * *
тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока
час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня
з’явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших…
* * *
Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли
за тремким горбом
Наче зранку випити раптом
грамів скількись —
Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена вибрана з жінок
Випукле сьогодні твердне під ногою
І моє колишнє поряд — у мені
Вижовклий посріблений
день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний
з Миколаєм в головах
І розмова кольору неба й тютюну
Тільки трішки жаль мені
що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повизбирать
для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров
* * *
Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ, незникомому
День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.
Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,
Та вже видива вигнули вії:
Десь, як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки,
чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє…
Ви такий мені є — над плачі і платки —
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.
От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево…
За горби, за міста в золотавих джмелях…
Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду…
* * *
Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб,
де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім’ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились
хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п’ятирічки, парад —
Десь пливуть в позапросторі.
Може — над…
Де, крім них, розчинились
верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки,
мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси…
…Ну, а, може — зостались?
Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам’ятаючи все, пам’ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг…
* * *
Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ
Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами —
там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі
з тих, що заповідалися братами.
І самота такої глибини,
і тиша з тиш — чуть, як тремтять тони
підземних кровотеч і горніх русел.
Посходились в одно, над злото бань
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол…
Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні — маєстати наші)…
Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.
Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.
Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о, ні, то не здалось!..),
що кров твоя таки не самотинна.
* * *
старозавітний свій убір
згадаю зором
між пісків і червоних гір
отак як опріч до сих пір
сковзало море
і все неначе вже було
та буде й після
хтось фараон комусь або
слуга нубійський
З жовтоєгипетської мли
у жолоб часу
які б моря не протекли
людського м’яса
Довік — немає в тім різниць —
аж до останку —
хилитися, згинатись ниць
попід вагою колісниць/
рахунків/банків
Допірамідна вагота.
А лет — заказано.
Хоча — не так…
Ота плита —
(вже відривається п’ята) —
де був помазаний…
* * *
З усіх чорноземів і трав,
з усіх пустель асфальтів мерхлих
збирать живих — між краму й справ —
й густих, неначе трави, мертвих.
“Пусти мій…” — в позамежну глиб
шептати в мариві-хотінні,
й брести — самі собі єгипт —
по власній темряві судинній.
* * *
То і є маєстат — круч окрилений крилас.
Прямооких відлунь зарубцьований слід.
Що мовчать тобі все,
що не відговорилось,
Що під шкіру лягло, ніби ріки під лід.
Ну отак воно є. Кліпи. Зблиски. Узвози.
Піднебесні вузли. Приколінний полин.
Запиши запівнічну відозву венозну.
Запиши. І завчи. І спали.
Вичакловуй, танцюй…
В пальцях ритми незримі.
Смерть німує,
бо струми таємні — дощем.
Улови — з ворожби! —
розворот Чигирину,
А за тим чигрином —
ще неміряно, ще…