УКРАЇНСТВО НА СХОДІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Ірина МАГРИЦЬКА,доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині ОльгиЗакінчення.Початок у ч. 45, 46 за 2008 р.Власна (?) пресаЯкщо загальні тенденції в інформаційному полі невтішні для України як суверенної держави, то на південно-східних її теренах спостерігаємо картину трагічну.Голова Миколаївської обласної “Просвіти” Надія Огренич хоч і запевнила, що з державною мовою на Миколаївщині “все гаразд”, зізналася, що в них лише одна українськомовна газета — її видає обладміністрація спільно з облрадою.На Харківщині така газета — “Слобідський край”, решта — російськомовні. І навіть цю єдину українську газету за керівництва Є. Кушнарьова хотіли зробити російською. Коли за радянської влади виходила газета “Вечірній Харків”, вона мала 100-тисячний наклад; як тільки її зробили російськомовною, наклад зменшився в багато разів (отже, на Харківщині є попит на українськомовну газетну продукцію). У Криму також лише одна українськомовна газета — “Кримська світлиця”. Цікава, змістовна, українська за духом, але теж перебуває під постійним прицілом місцевої влади, якій вона заважає спокійно жити.На Донбасі близько 1 000 друкованих видань, і лише 12 із них — українськомовні (разом із районними малотиражними газетами). Всупереч офіційним даним, що сьогодні 67 % усіх друкованих видань Донецької області українськомовні, йдеться про мізерний відсоток: це може бути невелика замітка або ж ледь помітне оголошення; третина донецьких газет примудряється і цього не робити — виходять лише на “общепонятном”.1932 року в Донецьку за державної підтримки видавали літературно-мистецький українськомовний часопис “Літературний Донбас”, завдяки якому українська культура на Донбасі стримувала шалений русифікаційний натиск. У сучасному Донецьку маленьким накладом виходить українськомовний літературно-мистецький альманах “Кальміюс”, який видають кілька молодих ентузіастів, проте немає жодного українськомовного часопису, який підтримувала б держава.Марія Олійник розповідає, як уже 16 років “воює” з місцевою владою за відкриття єдиної в області української книгарні “Кобзар”. Пропонують місце або під Ясинуватою, або в підвалах. А програму поширення української книги в Донецьку фінансує не Українська держава, а… США.На Луганщині сьогодні немає жодної обласної українськомовної газети (за радянських часів лише в Луганську видавали українською “Прапор перемоги” та “Молодогвардієць”). Є і на Луганщині, й на Донеччині люди, які хочуть купити в кіоску українськомовну (й українську за змістом) газету, а продавці їм відповідають, що таких газет у них немає. У минулі роки до кіосків надходили українські газети, але їх ховали під прилавок, а згодом списували як непотріб.У Луганську є Українсько-канадський центр, створення якого на початку 90-х профінансувала українська діаспора в Канаді. Це єдине в обласному центрі місце, де можна прочитати українську літературу, пресу і провести українські за змістом заходи (чим не резервація для українців Луганська?).За радянських часів у Луганській обласній науковій бібліотеці імені Горького існував окремий від решти бібліотечного фонду “зал україністики”, в якому було зібрано всі українськомовні видання. Тоді це явище можна було пояснити політичними обставинами, курсом правлячої партії на зросійщення. Очевидно, за незалежності вся українськомовна література мала б бути на першому місці — з огляду на кількісний склад етнічних українців у Луганській області й у самому Луганську (58 % і 50 % відповідно). Але “зал україністики” в цій бібліотеці існує й досі.Двомовні за статусом місцеві газети фактично одномовні — російські. Як колишній викладач кафедри журналістики можу засвідчити, що майбутні журналісти мають внутрішню потребу в державній мові, хочуть її добре знати. Студенти-журналісти СНУ імені В. Даля видали перший випуск навчальної кафедральної газети “Літера”. Тут були і перші проби журналістського пера, і нариси, і поезії. Всі публікації — українською мовою. Радості студентів не було меж. І яким же було їхнє розчарування, коли завідувач кафедри журналістики (колишній головний прокомуністичний цензор Луганської області) М. Євдокимов викликав на позачергове засідання кафедри редколегію і понад три години гнівно переконував студентів у тому, що газета повинна бути тільки двомовною, бо ми живемо в російськомовному реґіоні, а він сам — представник російської культури. Бажання видавати її у студентів зникло. За тиждень з’явилася нова навчальна кафедральна газета, підготовлена вже іншими студентами під контролем самого Євдокимова. Зрозуміло, російською мовою. “Пєрєдовіцу” до неї власноруч написав колишній цензор.Бувало, що студенти, відповідаючи доцентові Євдокимову на іспиті українською, отримували зауваження: “Прошу пєрєйті на рускій язик, я вас нє понімаю”.Отже, ситуацію в реґіональних ЗМІ можна визначити так: більшість журналістів хоче і може писати українською мовою, а їхні керівники цього не хочуть. Наш інформаційний простір наповнений нігілізмом до всього українського. Так, з українського інформаційного поля викреслено Юрія Іллєнка. Його фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” заборонив для показу в Росії (як виявилося, і в Україні також) російський міністр культури Михайло Швидкой. Українські пізнавальні культурологічні та історичні передачі — не для широкого загалу, а тільки для тих, у кого безсоння (бо їх транслюють з 2-ої до 5-ої години ночі). У пошуках доброго дитячого мультфільму перебереш усі канали і нарешті зупиниш увагу лише на одному — російському “Дєтскій мір”. Навіть людина, яка мислить українськими категоріями, часто обирає замість вітчизняного російський канал, який пропонує якісніший інформаційний продукт. А чи цікавить нашу державу, що часто цей продукт формує в нашого глядача імперське, антиукраїнське мислення? Або те, що мешканці прикордонних із Росією територій просто не можуть приймати канали українського телебачення і радіо, і цих громадян єднає з Україною хіба що паспорт із тризубом та гривні?“Яка мова — такІ й думки”Сучасну Українську державу справедливо називають зоною гуманітарного лиха. У країні, яка майже на 80 % складається з етнічних українців, лише 40 % молоді сьогодні спілкуються українською мовою. Криза в гуманітарній сфері настільки глибока, що Ліна Костенко та Олег Скрипка відмовляються від державних нагород.Представники центральної влади дуже рідко приїздять в обласні, а тим більш у районні центри півдня та сходу України. А якщо й приїздять, то, як правило, спілкуються мовою колишньої імперії. Мабуть, через те, що хочуть сподобатись місцевому електоратові. І якщо таку неповагу до мови виявляє столичне керівництво, то чому цього не можна робити обласним і районним начальникам? Отож ніколи, виступаючи публічно, вони нею не послуговуються. Як тут не згадати слова Михайла Грушевського: “Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона насправді непотрібна”! Щодо органів місцевого самоврядування, то в усіх радах півдня та сходу кількісно переважають реґіонали, які спільно з комуністами і прогресивними соціалістами становлять абсолютну більшість депутатського корпусу. Вони мають власний погляд на гуманітарну сферу в Українській державі, який з мовчазної згоди Києва, послідовно реалізують у відповідних рішеннях. Більшість міських і обласних рад південно-східних областей уже ухвалили рішення про надання російській мові статусу другої державної (або офіційної чи реґіональної, що, по суті, те саме) на територіях, які цим радам підпорядковані. Українськомовні громадяни судяться з районними судами, які самі порушують 10 статтю Конституції, проводячи засідання російською мовою.В Указі Президента України від 28.03.2007 р. йдеться про невідкладність заходів щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. А оскільки перейменування вулиць і площ — прерогатива органів місцевого самоврядування, то вони й вирішують, що і як перейменовувати. У Луганську досі немає жодної заміни, тому люди так і живуть на вулицях, названих іменами катів українського народу, — Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича. Є тут і вулиця ОСО (“Особое совещание”). А депутати Сімферопольської міської ради цього року ухвалили рішення про перейменування трьох центральних вулиць міста: вулиця Рози Люксембург тепер стала називатися вулицею Олександра Невського, Карла Лібкнехта — Долгоруківською, Октябрська — Петропавлівською. 2002 року Луганська міська рада винесла рішення “Про найменування вулиць, провулків, кварталів, площ у місті Луганську”, яким “осучаснила” радянські топоніми: вулиця 50-річчя Жовтня нині вулиця 50-лєтія Октября, Радянська — Совєтская, Червона площа — Красная площадь, Першого Травня — Пєрвого Мая, 30-річчя Перемоги — 30-лєтія Побєди, Першої п’ятирічки — Пєрвой пятілєткі тощо. Топоніми-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах, їх фіксують органи юстиції як адреси новоутворених підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян. Гроші на це у міської ради знайшлися, а ось назвати одну з вулиць міста ім’ям нашого славетного земляка Бориса Грінченка — бракує.Місцеві ради ініціюють і фінансують відкриття антидержавних пам’ятників — наприклад, Катерині ІІ, неіснуючим жертвам ОУН-УПА.Нещодавно поблизу Харкова з’явилася споруда — “Висота маршала Конєва” (місце, звідки нібито маршал Конєв віддав наказ радянським військам робити наступ на Харків). Президент цьому пам’ятнику надав статус національного заповідника, і тепер Українська держава повинна його ще й утримувати. У Бердянську Запорізької області за підтримки міськради встановили безглузді пам’ятники сантехніку, кріслу здійснення бажань і триколісному велосипеду. Проте ті самі органи самоврядування не здатні віднайти кошти і виділити місце ні для пам’ятників жертвам Голодомору, який лютував саме на цих землях, ні для пам’ятників борцям за незалежність України. Їхня мета — культивувати серед місцевого населення російсько-радянську або космополітичну ментальність.Реґіонали захищають російськомовних громадян від міфічної “насильницької українізації”. Тож на заклик держдуми Росії було розроблено “Програму роботи зі співвітчизниками за кордоном на 2009—2011 роки”, де особливу увагу звернено на здійснення “ефективної політики” серед співвітчизників, на організаційну й матеріальну підтримку чинних і створення нових молодіжних об’єднань і клубів, на проведення молодіжних фестивалів, спортивних змагань, таборів, олімпіад і конкурсів тощо.Передбачено розвиток і зміцнення за кордоном російського єдиного інформаційного простору, збільшення обсягу передплати на російські періодичні видання, забезпечення бібліотек і навчальних закладів літературою.В Україні зареєстровані й активно діють численні громадські об’єднання й організації — “Русское содружество”, “Русское наследие”, “Русская община Крыма”, “Русское движение Севастополя”, “Русский выбор”, “Евразийский союз молодежи”, “Международная ассоциация молодежных организаций российских соотечественников” та ін. А ще є реґіональні організації — “Ассоциация русских обществ Харьковского региона”, “Донбасская Русь”, “Асамблея народів Луганщини” (у якій немає представників українського народу) тощо. Програми, розроблені в Росії, не декларативні. Наприклад, у Луганську вже впродовж багатьох років під егідою обласного Інституту післядипломної освіти діють курси “підвищення кваліфікації” для вчителів російської мови і початкових класів, яких для цього вивозять до Росії. Перекваліфіковані вчителі навіюють українським дітям, що їхня рідна мова — російська. Зрозуміло, що за відсутності графи про національність у свідоцтві про народження і в паспорті під час наступних переписів населення ці діти, ставши дорослими, ідентифікуватимуть себе вже не за етнічною ознакою батьків, а за мовою свого спілкування, а саме — росіянами. І наступні переписи, напевно, засвідчать суттєве зменшення корінного етносу в Україні.На півдні та сході України, які Росія вважає територією “руского міра”, систематично проводять, наприклад, міжнародну науково-практичну конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине” (ініціювала Луганська облрада), Міжнародний фестиваль “Великое русское слово” (ініціювала “Русская община Крыма”), у межах якого пройшли науково-практична конференція “Русский язык в поликультурном мире”, “круглий стіл” “Украина и Россия — духовная и культурная общность” тощо.Усі ці заходи традиційно закінчуються ухваленням звернень до міжнародних судових інстанцій Гельсинкської спілки з прав людини, Європейської комісії проти расизму й нетерпимості, Парламентської асамблеї Ради Європи тощо. Із посиланням на ратифіковану Верховною Радою Європейську хартію реґіональних (насправді — міноритарних) мов доводять кричущу дискримінацію російськомовних громадян сходу та півдня України. І у Європі щиро вірять у ці безкінечні петиції українських “реґіоналів”, написаних у співавторстві з їхніми російськими покровителями, і висувають перед Україною відповідні вимоги.Усе це стало можливим через відсутність у нас дієвої державної ідеології та безглузду лібералізацію усіх галузей громадсько-політичного життя в Україні. Натомість українці на Луганщині (й не лише на Луганщині) не мають не те що прав титульної нації, а навіть прав національних меншин. Якщо Україна й надалі залишатиметься ліберально-пострадянським простором, її корінний етнос поза всяким сумнівомі спіткає доля, спрогнозована Джеймсом Мейсом. І марні сподівання наших провладних лібералів, що українська Галичина з часом поширить свою ментальність на так звану Велику Україну, бо сьогодні спостерігаємо зворотні процеси не без активної участі нашого “старшого брата”.Лише якнайшвидша зміна напрямів державного розвитку з ліберального на національний зможе відродити Україну як повноцінну європейську державу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment