ПРАВДА ПРИКРАС НЕ ПОТРЕБУЄ

Віктор БАРАНОВНаша літературна критика дивовижним чином послідовно обминає це ім’я — і вкотре вже розписується у власному безсиллі чи нарочитій тенденційності щодо авторів, чи зарозумілому небажанні бодай більш-менш об’єктивно й повно осмислити події та явища сучасного літпроцесу. Чомусь не стали предметом уваги рушіїв “рухомої естетики” ані романи “Каміння, що росте крізь нас”, “Солом’яний вирій”, “Полювання на птахів небесних”, ані повісті “Дівчина з черешні” та “Озеро Лейк”, ані поетичні збірки Зарівної. Тим часом кожне з перелічених видань являє читачам письменницю сильну й самобутню, з несподіваним художницьким поглядом і неповторними інтонаціями, з голосом, що не претендує на лаври гучного соло, проте має здатність привертати й заворожувати тембром довіри, невдаваної щирості, рідкісно-високою культурою письма, а в підсумку — мистецькою справжністю. Ця письменниця стоїть поза школами, течіями, угрупованнями — вона самодостатня у своєму слові й має право тим якщо не пишатися, то принаймні відчувати власну, гарантовану талантом, обраність, належність до тих, кому дано розмовляти з часом і людьми від першої особи. А це, згодьмося, — рідкісний Господній дар.Добру нагоду для розмислів над творчістю Теодозії Зарівної дає її новий роман “Вербовая дощечка”. Твір багатоплановий, поліфонічний, часом контроверсійний в аспекті авторського переакцентування сталих стереотипів масової свідомості, він є продуктом теперішнього часу — часу ствердження нових алгоритмів суспільного самопочування на руїнах імперії — і воднораз часів, через які та свідомість перейшла, немов пережила кілька надважких хвороб, від середини минулого століття й до сьогодні. Авторці вдалося дивовижним чином зорганізувати тему української долі (в найширшому її контексті) й подати з такого багатопризмового, багатовимірного погляду, в якому не знаходиться місця для холодної, відстороненої читацької споглядальності — натомість кожного, хто увійде в романне слово письменниці, пройме ефект особистої присутності поряд із героями твору.Зарівна торкнулася об’єкта, що й досі, через майже два десятиліття існування нашої державної незалежності, одній частині українського соціуму нагадує криваву рану й викликає різке подразнення “національної гідності” в другої. Це — збройна боротьба повстанців на теренах Західної України в роки Другої світової війни. І те, на що зважилась авторка “Вербової дощечки”, напевно ж, могла дозволити собі тільки жінка, котра посміла глянути на ті моторошні події не з позицій їхньої героїзації (а такий стереотип сьогодні відчутно “має місце бути присутнім”), а через призму скалічених жорстоким часом і нездоланними обставинами жіночих доль. Мушу одразу уточнити, наголосити: в романі зовсім не протиставляється перше другому й навпаки. Іншими словами, письменниця не наполягає на тому, що причиною особистої трагедії її героїнь стала їхня безпосередня участь у військовій та політичній діяльності УПА, — і все ж логіка внутрішніх поведінкових чинників і спонук персонажів допускає наявність такого причинно-наслідкового імперативу. І попри все, навіть у такому несподіваному висвітленні складнющої проблематики життєвого матеріалу ні в тексті, ні в підтексті твору не знайдемо й натяку на мотив звинувачення когось чи чогось у чомусь. Письменниця далека від проголошення вироків, як і від роздавання нагород. Вона лишень якимось додатковим чуттям віднайшла ще один, до неї ніким не виявлений “спостережний пункт”, звідки події та наслідки справді героїчної боротьби повстанців “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ” видніють по-новому, набуваючи додаткових і несподіваних смислових та психологічних нюансів. Той “спостережний пункт” гніздиться на життєвих історіях представниць трьох поколінь одного роду (онуки, матері, баби), які в часи не так уже й віддалені змушені більшою чи меншою мірою спокутувати “гріхи” однієї з них (матері), пов’язаної з командиром УПА повстанською клятвою та глибоким і сильним особистим почуттям. Тінь минулого, становлячи смертельну загрозу з боку тоталітарної системи для однієї, на довгі десятиліття нависає над усіма трьома.Наймолодша з них, музейна збирачка старожитностей Настя Братковська, від чийого імені ведеться в романі оповідь, виростала без матері: її замінила бабця, яку Настя, відколи себе пам’ятає, називала мамою. А тим часом жива мати під чужим прізвищем та з бездоганно вигаданою біографією мусила переховуватися від недремного ока влади в одному з глухих сіл недалекої області, а за неухильним законом конспірації — і від рідної дитини. Свого часу згідно з тим самим законом бабця вміло зімітувала власну вагітність і пологи саме тоді, коли справжня мати народила донечку Настю. Немовля котроїсь ночі надійні люди привезли бабці; вона й виховала, виростила Настю. Таємниця роду стала своєрідним оберегом — і вона ж позначила три (а хіба тільки три?!) жіночі долі печаттю гіркоти і трагізму.Чи виправдана міра того трагізму, спізнаного й пережитого кількома людьми, нехай навіть найсвітлішими ідеалами, з якими повставали мільйони на борню проти ненависного радянського режиму? Неписана патріотична традиція велить давати однозначну (звісно ж, позитивну) відповідь. Слава Україні — героям слава! Проте це у площині суто теоретичній. Бо ось, скажімо, романна Настя, поступово й наполегливо розплутуючи тугий клубок минувшини і добуваючись до першоджерел родинної таємниці, дізнається про свого батька — колишнього полковника УПА Мирона, чий слід на рідній землі обірвався нібито самоліквідацією (іншої версії просто не могло існувати!) з метою убезпечення від катівень НКВС. Та ба! — легендарний незламний полковник преспокійно доживає віку за океаном, облаштував там родину й зовсім не переймається тими, з ким кровно поріднився в буремні повстанські роки. Розшуканий дочкою, Мирон пише їй у відповідь про старечі хворощі й великі витрати на ліки. І жодного слова каяття, жодного натяку на те, що й він мав би відчувати якусь відповідальність за долі зовсім не чужих йому людей. То як же бути з “героям слава!”?Кілька наведених, без перебільшення, карколомних сюжетних штрихів разюче свідчать, у силовому полі яких надзвичайно трудних морально-етичних проблем доводиться діяти героям роману Теодозії Зарівної, і воднораз — якими приголомшливими відкриттями озивається до нас теперішніх минулий час, навіть якщо в ньому якісь певні періоди вважаються однозначно канонізованими й “забороненими” для будь-якої ревізії. Очевидно, всієї правди про все ніхто не годен знати, та її просто не буває. А та, що стає надбанням людської свідомості й пам’яті, все-таки не мусить мати на собі прикрас, ознак ретушування в стилі почилого в Бозі соцреалізму. “Вербовая дощечка” — твір також і про це.Думаю, неодмінно варто відзначити роман Зарівної і з погляду наратології (теорії художньої оповіді). Проте в даному разі нас цікавить не суто науковий аспект, а та обставина, що завдяки майстерно дотриманій лінії розгортання художньої “інформації”, добре закроєній композиції та ненав’язливій сюжетній інтризі автор досягає, образно мовлячи, майстерності вищого літературного пілотажу. Текст набуває притягальності, він тримає читача в полоні подій і героїв, його аура сильна й приваблива. І насамкінець. Існує позалітературознавчий постулат, що доброю є та поезія, яку неможливо переказати своїми словами. Насмілюся запевнити, що те саме стосується й доброї прози. Безперечно, до неї належить і “Вербовая дощечка” Теодозії Зарівної. Книжку просто треба читати. Жодні рецензії не замінять читання твору й не розкажуть про нього. А отже, сказане вище було тільки спробою привернути увагу до виходу роману, якої він, поза всякими сумнівами, заслуговує.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment