ХРОНІКА МОВНИХ  ПРОТИСТОЯНЬ

Іван КРУПСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор1783 рік. У всіх українських навчальних закладах (Києво-Могилянській академії, колегіях, початкових школах) запроваджено навчання російською мовою… 20 травня 2008 року. Донецька міська рада ухвалила рішення про обмеження вивчення і використання української мови у школах міста. Цією ухвалою депутати заборонили відкривати нові українськомовні дошкільні заклади, а також збільшувати кількість учнів, які вже навчаються українською мовою. Це лише два факти, взяті з нової книжки львівського вченого, професора Василя Лизанчука “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка”, що побачила світ як навчально-методичний посібник завдяки спонсорській діяльності голови Львівської обласної партійної організації “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” Іванові Деньковичу. Між цими двома датами — 225 років. А за кожним роком — нові факти нищення української мови, освіти, культури російськими, польськими, румунськими чи іншими поневолювачами. Дивуєшся, як через такі тяжкі випробування пройшла українська нація, не згубивши свого національного коду, не втративши самобутності. З цією книжкою-хронікою В. Лизанчук приходить до українського читача не вперше, бо відомий він багатьма монографіями, документально-публіцистичними й науковими статтями, дослідженнями. Зокрема, досі читачі мали змогу ознайомитися з його працями “Навічно кайдани кували”, “О, рідне слово, що без тебе я!?”, “Завжди пам’ятай: Ти — Українець!”, “Не лукавити словом” та ін., за що вченому було присуджено Всеукраїнську премію імені І. Огієнка, а за публікації в пресі та виступи на радіо і телебаченні він став заслуженим журналістом України. Тривалий час В. Лизанчук досліджує історичне тло функціонування української мови, встановлює, чому нині на рідній землі ця мова подекуди залишається пасинком, чому цураються її власні нерозумні діти, чому нині, як і сотні років тому, але вже в незалежній Україні, знову активізуються антиукраїнські сили. Деякі з них ратують за те, щоб українці забули своє минуле, мовляв, почнімо наші взаємини з нової сторінки. А те, що російська мова в Україні знову витісняє українську, мовляв, не варто драматизувати, бо “так історічєскі сложилось”. Та “не сложилось” це випадково, панове, а, як випливає з книжки професора В. Лизанчука, за допомогою різних наказів, постанов, циркулярів українську мову умисно намагалися довести до такого стану. Звісно, декому з тверезомислячих інородців, можливо, й соромно за далеко не святі дії своїх співвітчизників. А забувати не годиться! Бо це трагедія, якій немає прощення. Хіба можна забути штучно організований Голодомор, виморені цілі українські села! А чи забути, як радісна зустріч червонозоряних “визволителів” західноукраїнських земель 1939 року перетворилася на трагедію для галичан, волинян та буковинців? Саме застереженням проти цього є книжка В. Лизанчука, у якій кожне з положень підкріплено документально. Для написання і систематизації поданого матеріалу дослідник опрацював фонди найбільших бібліотек України і Росії, знайшов чимало цікавих документів у раніше “закритих” архівних сховищах. Це дало йому змогу створити книжку, в якій кожний факт, кожна цифра мають конкретне наукове підґрунтя і своєю силою здатні переконати того, хто хоче чути, відкрити світ тому, хто не боїться світла, хто готовий зняти чорні окуляри перед істиною і попросити вибачення в мови за те, що свідомо чи ні був причетний до її приниження. …Факти, лише факти. У книжці їх подано в хронологічному порядку. І хоч зібрані, відповідно осмислені ці факти, цифри і витяги з різних офіційно-ділових, урядових, партійних документів, передовсім з урядових актів Російської імперії й СРСР, однак усі вони пройшли належну авторську “експертизу” на достовірність; дібрані так, що ніби поглиблюють один одного, сприяють розкриттю теми, а всі разом становлять яскраву канву тих поневірянь, заборон, переслідувань та різних утисків, які випали на долю української мови та нашого народу протягом останніх кількох століть. Здивування, обурення і спротив зароджується в серці кожного, хто осмислено вчитається в ці матеріали. Упродовж століть наші “старші брати” чи близькі сусіди з якоюсь сатанинською дикістю і впертістю хотіли нас позбавити власного коріння, та їм не вдалося знищити українство. Чи зуміла б таке пережити інша нація, чи не стали б для неї смертельними такі заборони? Українці ж попри це зберегли свою мову, культуру, національне “Я”. …Минали роки, століття, розвалювалися старі імперії й виникали нові, а полегшень українство не мало. Наприклад, 1620 року Собор Російської православної церкви на чолі з патріархом Філаретом постановив перехрещувати українців — вихідців з Литви та Польщі. Українці мали віддавна славні традиції книгодрукування, російська цензура взялася за українські друки — вже через дев’ять років архімандрит Києво-Печерської лаври отримав з Москви догану за те, що не забороняв друкувати книги українською мовою. І не забороняв де? У рідному Києві! Якщо читач гадає, що така ганебна політика царської Росії не продовжувалася і в наступні століття, він помиляється: наприклад, у серпні 1922 р. ЦК КП(б)У вимагає пильно стежити за українськими книгами, бо вони, мовляв, несуть “шовинистический дух”. За фактами, наведеними у книжці, зрозуміло, що українське державотворення відбувається у дуже складній суспільно-політичній, морально-економічній, психолого-ідеологічній ситуації. Ще діють підступні, зловмисні зовнішні й внутрішні сили, які намагаються зупинити розвиток й утвердження української України. Задля цього й досі використовують найрізноманітніші — випробувані й “оновлені” — способи, серед яких чи не найпідступніший — фальсифікація історії українського народу, зокрема історії відносин України і Росії, у яких розкривається одверта брутальна політика, століттями спрямована на отруєння української ментальності, асиміляцію українців, знищення України як держави, а українців як етносу. Книжка Василя Лизанчука висвітлює об’єктивну, послідовну хроніку нищення українства передовсім найближчим її сусідом — Москвою, почасти розкриває наслідки германізації, полонізації, мадяризації, румунізації та чехізації. Однак матеріали, подані у ній, не закликають до помсти, не сіють ворожнечі між націями, а радять найтісніше об’єднатися навколо того стрижня, що визначає й утверджує нас як народ, як націю, — української мови, культури. Бо ж ми нація давня, мудра. І якщо наші діди і прадіди попри усілякі біди і трагедії все-таки зуміли донести до нас рідну мову, то гріх нам не розвивати її. І треба зробити все, щоб рідне слово не було чужим на своїй землі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment