«ТУЛЬЧИН! ТИ ВЕСЬ В ІСТОРІЇ ІСКРИШСЯ!»

Так сказав про наше містечко Павло Тичина.Торік Тульчин відзначив 400-річчя. Місто відвідував Іван Котляревський, тут жив і творив Микола Леонтович. Це центр Південного товариства декабристів, яке очолював Пестель.На жаль, історія нашого міста написана за імперськими канонами, на сфальшованих фактах виховано не одне покоління. По-перше, Олександра Суворова, біографія якого широко представлена в путівниках, у музеях, якому споруджено пам’ятник у центрі міста, направлено сюди на посаду головнокомандувача 2-ої російської армії, яку утримували не задля охорони півдня російської імперії від турків, як розповідають, а для придушення селянських повстань, якщо вони виникатимуть. По-друге, Олександр Пушкін їздив до Тульчина не лише для того, щоб зустрічатися з Пестелем, а й на побачення зі своєю коханкою Софією Кисельовою-Потоцькою, якій присвятив поему “Бахчисарайський фонтан”, ліричні вірші. Маєток графа Потоцького нарешті почали відбудовувати. Про це я згадую у своїй поемі “Слово про Тульчин”:І давнє місто наче вмилось,Це світлий день його прийшов.А ще втішає, що з’явилосьБагато тут новобудов.Всміхнувсь, зажурений рокамиМаєток. І не без причин.Скидає “ветхого Адама”В рік ювілейний наш Тульчин.По-третє, про Григорія Котовського та Іону Якіра потрібно говорити скоріше не як про героїв, а як про мародерів. Григорій Котовський до служби в червоній армії грабував банки, а гроші витрачав на утримання партії лівих есерів, потім партії більшовиків, до якої долучився. Іона Якір і його поплічники більше грабували мирне населення, ніж воювали. Сам же Іона Еммануїлович під час примусової колективізації очолював каральні загони.Чи потрібні були у невеличкому райцентрі військові казарми ще суворівських часів, у яких мешкали військовослужбовці? Служили тут хлопці з Росії, багато з них після служби залишилися. А українці служили в Росії. Отже, ті, хто служив у Тульчині, зросійщували українців, а українці в Росії самі зросійщувалися. У такий спосіб виконували брежнєвсько-сусловську програму створення єдиної російської держави, населеної народом без національності.Над спростуванням фальшивої історії доводиться працювати тульчинським просвітянам. А ще розповідати людям про Голодомор і репресії. Тут зустрічаємо шалений опір представників Партії реґіонів, комуністів і соціалістів, які заперечують факт геноциду українського народу. Є такі навіть серед учителів.Мені розповідала мама, що в нашій сім’ї від голоду померло двоє дітей. Я ж пережив голод 1946—1947 років, тож знаю, що це таке. Якби мама не поїхала в Західну Україну, не привезла продукти, сім’я не пережила б тих років. Тоді в Західну Україну зі Східної їздили десятки тисяч людей. А про пам’ятник Леніну, що стоїть у Жмеринці на залізничному вокзалі, навіть анекдот склали: “Ленін показує рукою: до Західної за мукою!” Напередодні розгляду Верховною Радою питання про Голодомор 1932—1933 років його обговорювали на місцях, зокрема, в нашій райдержадміністрації, де були представники політичних партій, ЗМІ багатьох районів Вінниччини. Більшість проголосувала за визнання Голодомору геноцидом, проте лідери Партії реґіонів і соціалістів Олексій Нікітін і Валерій Токарєв на знак протесту залишили залу.З представниками антиукраїнських партій Тульчинська “Просвіта” веде невпинну боротьбу на сторінках місцевої преси, на радіо. Нам допомагають депутати районної та міської рад від “Нашої України”, літературно-мистецьке об’єднання “Оберіг”. Станіслав ЗАХАРЧУК,голова Тульчинського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, ветеран педагогічної праці, Вінницька область

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment