ГРАЮЧИ В ШАХИ З МИНУЛИМ 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Національний університет“Києво-Могилянська академія”, “Всесвіт”ПЕРШІ СТОРІНКИ ОДНОГО ЩОДЕННИКАУкраїнська політика, орієнтована на зовнішні відносини, сьогодні дедалі більше набуває форми двоголового орла, чужого для України. Попри всі запевнення і переконання, які можна почути з телеекранів, про те, що Україна на шляху до європейської інтеграції, інтеграції у світову культурну та економічну спільноту, реально до таких тверджень ще дуже далеко. Це можна відчути на власному досвіді після кожної закордонної подорожі. І провина наша насамперед у тому, що ми самі не вміємо представити себе у світі як країну, що має гідну й величну історію, традиції, а головне — національну пам’ять. Україна мала б уже давно створити образ потужної історичної держави, яка починає шлях від Київської Русі. Але вся історична велич України руйнується через незграбність теперішніх керманичів, не здатних вивести Україну на світову геополітичну та соціокультурну арену.У чому причина? У тому, що в Україні досі немає політичної еліти. Часто лозунги про інтеграцію залишаються порожніми гаслами, за якими приховують маніпуляційні технології. Світом сьогодні керують бухгалтери та іміджмейкери. На жаль, схожа ситуація склалася і в Україні. Але провина лягає не лише на державних мужів. У столиці Перу Лімі проходив Міжнародний гуманітарний конґрес, на якому я побував, щоб розповісти про Україну та соціально-гуманітарну ситуацію в нашій країні. Одна із секцій конґресу була присвячена проблемам формування національної ідентичності в країнах, які тривалий час зазнавали імперського поневолення. Парадоксально, але Латинську Америку зацікавила ситуація в Україні. Ми дуже мало знаємо про життя в Перу, натомість перуанська інтелектуальна еліта знає про проблеми української спільноти, хоч на території Перу немає жодної зареєстрованої української громади. Проблема формування національної ідентичності в Латинській Америці належить до пріоритетних. Ще на початку ХХ сторіччя в країнах цього континенту філософи й гуманітарії почали замислюватися над проблемою співіснування різних спільнот у межах однієї країни, над співіснуванням між автохтонним населенням і нащадками колонізаторів (конкістадорів). Проте виникла ще одна гостра проблема, вкрай актуальна і в нас: як бути з національною мовою в Латинській Америці? Якщо за основу взяти іспанську, то в такому разі національною буде мова, чужа для тубільців, зрештою, іспанська мова — це мова Іспанії, а не Латинської Америки (навіть для нащадків іспанських конкістадорів). Отже, проблеми, які існують на цьому континенті, близькі й для України.Моя поїздка до Перу збіглася з візитом багатьох світових президентів, які брали участь у роботі саміту APEC (Асоціації країн тихоокеанської спільноти). Саміт у Перу — двадцята щорічна зустріч лідерів країн. Темою саміту президент Перу обрав концепцію “До розв’язання нових завдань в інтересах розвитку Азіатсько-Тихоокеанського реґіону”. Приємно, що крім фінансових криз, які сьогодні вкрили планету, ми ще не зовсім втратили здатність розуміти важливість розв’язання гуманітарних, національних проблем, пов’язаних із тонкими сферами — історією, ідентичністю, мовою. Саме з цієї площини випливає здатність до етичного співіснування. ДЕНЬ ПЕРШИЙ, МАНДРІВКОВИЙ Шлях до Перу видався довгим. Летіти в цю країну можна через США (в такому разі потрібна віза), через Німеччину або через Нідерланди. Я вирішив подорожувати до Перу через Амстердам. Чомусь у день вильоту рейс відклали майже на годину і вже в повітрі нас повідомили, що затримка зумовлена поганими погодними умовами в Амстердамі. Ми і справді прибули до Амстердама із затримкою на 40 хвилин, але тільки-но вийшли з літака, повідомили, що літак з Амстердама до Ліми чомусь уже полетів. Наступний рейс було заплановано на наступний день. Мені сказали, що я можу власним коштом зупинитися в готелі в Амстердамі (ціни в ньому — 250 євро за ніч, це зі знижкою для постраждалих внаслідок халатності авіакомпаній представників пострадянського простору). Річ у тому, що ніхто з борту нашого літака не повідомив  в Амстердам про те, що літак затримується. Можна було летіти через Панаму, але для цього потрібна віза. Оскільки в мене була віза в Перу (добре, що в Києві є Почесне Консульство Республіки Перу в Україні), то мені запропонували летіти через Мексику (Мехіко). У цьому разі віза нібито не потрібна, якщо я не виходитиму за межі аеропорту. Я пристав на пропозицію, бо працівниця авіакомпанії застерегла мене: якщо виникне ситуація, що хтось із країн Америки (США, Канада) чи ЄС зіб’ється зі шляху, то йому буде надано пріоритетне право на зміну часу рейсу, а мені доведеться чекати, бо я… з України. Україна не належить до країн, громадянам яких в аеропортах Європи надають першочергову допомогу. Мені вдалося вилетіти до Ліми лише тому, що в паспорті стояла віза Перу. Для відвідин цієї країни з туристичною метою віза не потрібна, але для всіх інших візитів бажано отримати візу, заплативши консульський збір. В Амстердамі мені сказали, що я можу подати позов до суду на українське відділення авіакомпанії в Києві, бо провина лягає на нього. Авіакомпанія, маючи світовий авторитет, в Україні не спромоглася сягнути рівня Європи й Америки. Лайнер, який мав донести пасажирів до Мексики, і справді вражав розмірами, як і сервісом, який не порівняти з сервісом на українському борту. За три години до приземлення в Мехіко стюарди роздали пасажирам міграційні карти, які потрібно було заповнити. Вже з цього моменту я почав побоюватися, чи не буде проблем у цій країні, адже лечу туди без візи. Але згадавши усміхнене обличчя адміністратора авіакомпанії в Амстердамі, заспокоївся. А даремно.Тільки-но вийшов із літака в Мехіко, в мене, як в усіх, одразу перевірили паспорт. І, не знайшовши візи, попросили приєднатися до групи людей, які, мабуть, мали таку саму проблему. Голландці чи пожартувати вирішили, чи забули, що віза потрібна навіть під час перебування в аеропорту Мехіко. Після всього нашу чергу під конвоєм повели до “ізолятора” (не знаю, яким словом це краще назвати). У тому чарівному місці були представники Тайваню, парубійки з Пуерто-Ріко, чомусь схожі на торгівців наркотиками з латиноамериканських серіалів. Зрештою всім наказали чекати. Жодні логічні/раціональні переконання на варту не діяли, дехто дивився на мене зі щирим співчуттям, дехто байдуже, а дехто з підозрою. Після того, як я почав розмову про літературу, популярну сьогодні в Мексиці, офіцери стали уникати зустрічі. За дві години по мене прийшла мила жіночка у формі Че Гевари і люб’язно попросила перейти в іншу кімнату. В тій просторішій кімнаті сиділо втричі більше людей: хтось у позі для медитації, хтось спав, хтось грав на національному інструменті. Протримали там ще з годину, потім знову під конвоєм доставили до іншого терміналу, звідки мав летіти літак на Ліму, і вже варта була зі мною до того моменту, коли я перейшов на борт авіалайнера до Перу. Ось така весела мандрівочка може чекати на вас, якщо ви не вилетите з Борисполя вчасно. На жаль, марно сподіватися, що хтось попередить інший літак (якщо летите з пересадкою), що ви затримуєтеся. Варто покладатися тільки на себе. В Амстердамі просіть про розмову з адміністратором, бо навряд чи вилетите того самого дня — вам запропонують трохи пожити в Амстердамі без візи. Проте в Мексиці таке не пройде: доведеться чекати, доки вас поведуть до літака і співчутливо спостерігатимуть, коли вже ви зайдете на свій літак посеред ночі, щоб дати офіцерам мексиканської варти час на омріяний відпочинок. Ви ж не один…Отже, летимо в Перу. Той день у мандрах мені видався настільки довгим (нескінченним — ми летіли на Захід), що пригадався роман Чингіза Айтматова “І понад вік триває день”. Але й він колись закінчується.ДЕНЬ ДРУГИЙ, ПОЧАТКОВИЙЛіма зустріла мене набагато привітніше, ніж Мехіко. Аеропорт вражає величчю, він зовсім не схожий на аеропорт у Мехіко, проте нагадує європейські й набагато кращий за Бориспіль. Відповідь на запитання, чому так, проста: аеропорт у Лімі придбала німецька компанія, яка і надала йому європейської ошатності. Мене зустріли організатори конференції, й ми поїхали до готелю, який розташовувався в історичному центрі міста — районі Мірафлорес (в перекладі — “дивись, квіти”). Рослинність у Лімі вражає: коли в нас, в Україні, добігає кінця осінь, у Перу закінчується весна. Тому природа в цей час колоритна, все буяє, квітне дивовижними кольорами. Ліма — чисте місто (звичайно, є “латинські квартали”, куди іноземцям краще не потикатися). Місто розташоване над океаном. Навіть не віриться, коли дивишся в безодню і розумієш: по той бік Перу — інший континент. Ця країна притягує істориків і археологів, поетів і прозаїків (цього року в колах літераторів у всьому світі точилися дебати, чи дадуть Нобелівську премію перуанському письменникові Марйо Варгасу Льйосі. До речі, в Лімі функціонує виставка в будинку-музеї Льйоси неподалік центральної площі, а сам Льйоса придбав маєточок десь у Франції). Ліму заснував 1535-го іспанський конкістадор Франсиско Пісаро. Через п’ять років місто стало столицею іспанської колоніальної влади й одержало титул “прекрасного, чудового підданого міста королів”.Центральна площа столиці — Пласа де Армас, або Площа Зброї — місце, де століттями була зосереджена влада нової колонії. У центрі площі — рожеві сади, кам’яний водограй кінця XVII століття. Віддалік — кафедральний собор з усипальницею завойовника Перу Ф. Пісаро й Палац Уряду. Перед Палацом щодня о 12-й проходить урочиста церемонія зміни варти. Вартові, одягнені в барвисті мундири часів війни за незалежність, змінюють один одного під звуки креольських вальсів і маршів невеликого, але екзотичного військового оркестру.За кілька кварталів від площі — церква Сан-Франсиско, що входить у комплекс монастиря. Обитель відновлювали після кожного землетрусу. Тут можна побачити мозаїчну плитку із Севільї й колекцію творів церковного мистецтва. Але найвідоміші катакомби — підземні тунелі й гробниці, що в колоніальний період служили міським цвинтарем. Із центру міста можна швидко дістатися в район Мірафлорес, де я мешкав під час роботи конґресу. Поруч із Мірафлорес — романтичний квартал богеми Барранко: тут живуть художники й поети. У цьому кварталі є улюблена вулиця закоханих Пуенте-де-лос Суспірос, або “Міст подихів”, згаданий у перуанському гімні, оточений жасминовими деревами й заростями гіацинтів. Вулиця прямує до оглядового майданчика, звідки відкривається чудова панорама на Тихий океан. Організатори конґресу повезли мене в Барранко вже увечері мого першого дня в Лімі (в цьому місті збережено режим сієсти, тобто нічне життя тут досить активне). Місто зачарувало мене з першого погляду. Хоч не ідеалізуватиму його, адже й тут трапилися прикрощі, про які трохи далі. Як відомо, Перу, — країна інків. Мачу-Пікчу — “стара вершина” (або “пуп землі” в перекладі з мови інків) — давнє місто, загублене в горах. Науковці виявили тут понад двісті споруд — храмів, палаців, житлових будинків і складів із щільно підігнаних плит. Тут було зроблено сенсаційні відкриття — знамениті Ворота Сонця й обсерваторія. Місто функціонувало до вторгнення іспанців 1532 року. Після появи загарбників на землях інків населення міста (приблизно 1200 осіб) таємниче зникло. У цьому місті мешкали жерці, ремісники й слуги, а найголовніше — мамакунас, обрані незайманці, які присвятили життя служінню богові Сонця. Це місто з пішохідними алеями, священними фонтанами й акведуками, якими досі тече чиста вода, не знало бідності. 1911 року американський археолог Гайрам Бінгем, перебуваючи на вершині гори за 110 кілометрах від Куско, знайшов переповнене зміями місто, вкрите деревами й заростями винограду. Це було Мачу-Пікчу. Доля жителів так і залишається невідомою. В іспанських хроніках немає жодної згадки про нього. Мачу-Пікчу поділено на сектори: цвинтар, темниці, храми. Деякі будинки були двоповерховими, із загостреними солом’яними дахами.Куско — столиця імперії інків, що збереглася до наших днів. Місто пережило й іспанських конкістадорів, і численні землетруси. За минулі сторіччя архітектура Куско зазнала змін, але не втратила таємничості. Землетруси в Куско стали причиною руйнування багатьох колоніальних споруд, але не знищили архітектурної спадщини інків.Попри те, що в Перу сьогодні постає проблема діалогу різних народностей та вироблення спільної ідентичності, проте й досі можна помітити величезну зневагу нащадків конкістадорів до корінного населення. Я вже давно не бачив такого погляду, сповненого зневаги, яким освічені мешканці Ліми (нащадки європейців) можуть зустріти представника андійської спільноти. В Перу і досі не зникла антагоністична неприязнь, хоч це парадоксально. Під час подорожі не міг позбутися думки: звідки в Європи, наділеної розумом і християнською мораллю, милосердям, стільки агресії, яка знищила цілу цивілізацію? Звідки береться ця агресія? Невже причина — в золоті інків? Згадалися слова великого грузинського філософа Мераба Мамардашвілі, який в одному творі написав, що ви можете обвішати всі стіни у себе вдома сентенціями великих людей, але вони нічого вам не дадуть. Ви маєте бути внутрішньо готові до того, щоб їх сприйняти. В такому разі причина агресії європейців — не жадоба золота, яке було тільки стимулом. Звідки ж тоді ця страшна сила, яка стерла з лиця планети цивілізацію, що володіла дивовижними навіть за сьогоднішніми мірками технологіями, досягла нечуваного духовного розвитку?Подивувало мене і те, що обличчя корінного населення випромінюють якесь особливе світло, в якому немає озлобленості. Вони ніби звикли до свого підлеглого становища, але зберегли чисту душу. Якщо це ті, в кому тече кров інків, то, певно, й імперія не була войовничою. З цього випливає, що Європа, яка, безперечно, має високий рівень духовного розвитку, постає дволиким Янусом. Чомусь згадалися нещодавні події в Грузії, коли Росія напала на цю країну. Якою в цій ситуації була реакція Європи? Мовчанка? Вичікування? Чому ж Європа одразу не “поставила на місце” жорстокого завойовника, який взявся за зброю? Можливо, тому, що Європа — це Янус? Європа і справді постає з одного боку ідеалом демократії, а з іншого, за ним стоять століття крові та знищень. Країна інків визнала Голодомор в Україні актом геноциду, натомість, скажімо, Великобританія і досі зволікає. ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ, КОНФЕРЕНЦІЙНИЙЧетвертого дня мого перебування в Перу я мав виступити з доповіддю на конференції. Після мандрівок простором природи повернувся до простору духу, простору літератури. Однією з домінантних тем, представлених на конґресі, була тема пошуку перуанської ідентичності (перуанідаду) насамперед у контексті літературних пошуків, які на початку ХХ сторіччя представили перуанські митці. Проблема національної мови в Перу вкрай важлива й досі. На початку ХХ сторіччя саме мова була наріжним каменем під час численних інтелектуальних дискусій. В Україні проблема функціонування української мови на територіях, які тривалий час перебували в колоніальному становищі імперії, й досі актуальна. Як бути в тій ситуації, коли один сегмент України прагне відчуження, духовного забуття, манкуртства, не усвідомлюючи, що відчуження від української мови — це ознака історичного апокаліпсису України. В Перу на початку минулого століття мова поставала першою проблемою, яка потребувала термінового розв’язання. Тоді до справи взялися філософи, які розробили інтелектуальну основу і критерії національної мови Латинської Америки. Було вкрай цікаво почути про те, як формувалася тема європоцентризму чи америкоцентризму, скажімо, в Перу; як вона корелювала з темою національного відродження. Модернізм мав на перших етапах становлення спрямувати літературу саме до творення універсальної ідентичності, але цей проект не вдався, із третини ХХ сторіччя в літературі андійського реґіону утверджуються течії, спрямовані на конструювання перуанської ідентичності. Більшість доповідей на конґресі було виголошено іспанською. Мушу бодай побіжно сказати про те, що все-таки латиноамериканська іспанська — це не зовсім іспанська: в ній пропускають останні приголосні, деякі слова вимовляють інакше, ніж у літературній іспанській, є відмінності на лексичному рівні. Але навіть ці особливості не стали перепоною, щоб почути і зрозуміти основний зміст доповідей. Троє головних доповідачів упродовж трьох конференційних днів завершували виступи своїми доповідями (професор Анібаль Гонсалес (Єльський університет) та професорки Росіо Ферейра (Університет Де-Поль) і Трейсі Девайн Гузман (Університет Маямі) зі США). Учасники розповідали про етноментальні особливості латиноамериканського реґіону, адже література Перу специфічна, в ній відображено взаємне накладання світогляду автохтонних народностей і прибульців із Європи. Модерністський рух був породжений, з одного боку, латиноамериканським відчуттям власної цивілізаційної нереалізованості та прагненням естетичного самоствердження, що компенсувало б неповноту національного буття, а з іншого — усвідомленням себе повноправною й важливою частиною світової культури. Згадалася книжка харківського літературознавця Ігоря Оржицького “Ми — правда і світло, обернені в камінь…”, яка побачила світ 2006 року. Це перше і єдине видання українською мовою, у якому йдеться про перуанську літературу. Цікаво, чи є дослідження про українську літературу в Перу?Конференція проходила на території двох університетів: Університету Сан-Маркос та Католицького Університету. Перший навчальний заклад — найстаріший у Перу, його вважають найпрестижнішим у країні. До нього їдуть з усієї Латинської Америки, з Японії та США, Китаю і Тайваню. Університет вразив архітектурою й орнаментальністю, про які раніше я знав тільки з творів Борхеса. Дзеркало, шахи, лабіринт — здається, це ті складові постмодерної літератури, які вона увібрала з Борхеса. Але, виявляється, таке прочитання збіднене. Літературні критики дорікали цьому письменникові, що він часто звертається до обмеженого кола символів. Насправді Борхес часто обігравав їх не тому, що не знає інших, а тому, що саме вони мають архетипну для латиноамериканця природу, заглиблену в прадавні пласти культури. Університет Сан-Маркос складається з величезної кількості плаців, поєднаних вузенькими переходами. Тож ніколи не знаєш, куди потрапиш після виходу, хто чекає на тебе в тому місці. У центрі кожного плацу — водограй із дзеркалами. А на підлозі все розмальовано так, наче стоїш на шаховій дошці. І вже не відомо, хто керує тобою в цей час і хто грається твоїм життям. Виявляється, що шахова символіка має прадавню історію. Ці елементи проникли в іспанську латиноамериканську культуру… з культури інків. І не перестаєш дивуватися: як ці символи, чужі для завойовників, здобулися на таку славу! Наскільки енергетично потужною була культура інків, що зберегла себе навіть після варварської навали конкістадорів! До речі, один із поширених сувенірів, які можна придбати в Лімі, — шахи: з одного боку — військо інків, а з іншого — іспанці. І хто виграє цього разу — невідомо…Та повернімося до виступу. Після доповіді мене попросили прочитати щось з української літератури (це обумовили раніше). Я прочитав уривок із “Причинної” Тараса Шевченка в іспанському перекладі Леоніда Голоцвана (2003 року у видавничому домі “Всесвіт” було видано переклад “Кобзаря” іспанською мовою, який підготував аргентинський перекладач Л. Голоцван). І навіть не очікував, що Шевченкове слово матиме такий величезний вплив на латиноамериканську аудиторію. Наступного дня мене запросили прочитати Шевченка студентам найстарішого університету Перу — Сан-Маркоса. Для мене це була велика честь, а ще — величезна відповідальність. Водночас замислився і стало прикро, що досі ці люди не знали творчості геніального українського поета — Тараса Шевченка. Проте більшість тих, з ким мені доводилося говорити про літературу, почувши ім’я Тараса Григоровича, запитували, чи він часом не доводиться далеким родичем Андрія Шевченка, якого в Перу дуже шанують. Прикро, що Посольство України в Перу не дбає про те, щоб українська культура знаходила шлях до серця перуанського читача, адже про російську літературу в Перу знають багато. У книгарнях можна придбати іспанською і Пушкіна, і Достоєвського, й Ахматову. На жаль, твори української літератури шукав марно… Попри все, в Україні маємо переклади латиноамериканської літератури. А цього року у вересні навіть було проведено Міжнародну наукову конференцію до 80-річчя Габріеля Ґарсіа Маркеса, яку організувала Лариса Кадирова за підтримки Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка та Міністерства культури і туризму. Про цей захід я також розповів у Лімі, показуючи світлини з вистави “Посаг кохання”, поставлені за монодрамою Габріеля Ґарсіа Маркеса у виконанні Лариси Кадирової. Конференція добігла кінця, а наступного дня я мав повертатися додому. З якими враженнями? Звичайно, Перу — країна, яку неможливо пізнати за кілька днів, проте вона залишає в душі теплий слід, який знову тягне в самісіньке серце Латинської Америки. P.S. Прощання з Лімою досить довге. Ні, не в сентиментах річ, а в тому, що до вильоту ви повинні пройти величезну кількість пунктів, де мають пересвідчитися, що ви не вивозите з Ліми… якісь наркотичні чаї або ще щось. І справді, в Лімі чай із коко можна вільно придбати на ринкових ятках, але вивезти його ви навряд чи зможете, адже спочатку вас обнюхає чарівний величезний пес (до речі, такої кількості бродячих собак ще ніде у світі не доводилося бачити, Ліма — і справді місто собак, а собака, як відомо, — істота віддана і вірна), потім обшукають представники служби боротьби з наркоторгівлею… Однак попри це, ваше серце назавше залишиться в Перу. Серце інків виявилося занадто близьким до українського.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment