СИМОН ПЕТЛЮРА МАВ РАЦІЮ

90 років тому, 1 січня 1919 року, очільник і провідник Української Народної Республіки  Симон Петлюра підписує в Києві “Закон про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви”, в якому виразно сказано, що  Директорія, Центральна Рада орієнтуються на співпрацю з єдиною Помісною Церквою в Українській державі — Українською Автокефальною Православною Церквою, прямою наступницею якої є нині Українська Православна Церква Київського Патріархату, проваджена Його Святістю Патріархом Філаретом, людиною високої духовної сили і незламного українського патріотизму.“Слово Просвіти” звернулося до доктора богословських наук, доктора філософії, мистецтвознавства, професора Київської Православної Богословської Академії УПЦ КП Дмитра СТЕПОВИКА з проханням прокоментувати цей 90-річний документ, який не втратив актуальності у нинішній ситуації: чи не час нашим очільникам підготувати аналогічний декрет чи указ про визнання в Україні єдиної Помісної Церкви в особі 15-мільйонної УПЦ КП, замість шукати, до якого б закордонного патріархату “доточити” нашу славну Церкву для можливого віртуального її визнання так званим світовим православ’ям, провадженим ерзац-патріархатами — дуже старими, але сьогодні розташованими або в ісламських, або в юдейській державах.

— Дмитре Власовичу, перш ніж ви розповісте про той знаменитий церковний Закон від 1 січня 1919 року, скажіть коротко про церковну ситуацію, яка склалася після відзначення 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України та недавньої смерті московського патріарха Олексія ІІ Рідіґера.— У наші дні у зв’язку з недавнім відзначенням 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України у світовому православ’ї почався новий етап давно не стихаючої борні за володіння Українською Православною Церквою. Ми багато чули про так звану естонську православну проблему (одна з двох малесеньких православних митрополій в цій Прибалтійській державі підпорядкована Константинопольському Патріархатові, друга — Московському, і між цими митрополіями точиться борня з тяжкими наслідками), але  у випадку України, в якій у десятки разів більше православних християн, ніж в Естонії, боротьба за володіння нами має куди більш жорстокий і непримиренний характер. Та все ж для України готують щось на кшталт естонського сценарію під виглядом створення єдиної Помісної УПЦ. Назва справді хороша, і для всіх нас, вірян, бажана: нам прикро жити при “трьох православ’ях” і ми хочемо двох речей: єдності й визнання.Але як цього досягти? І чи варто погоджуватися на опрацьовані за межами України чи у світських середовищах поза межами Церкви плани підпорядкування кому-небудь, якщо маємо повноцінну церковну православну автокефалію (незалежність) — хай поки що не визнану так званим світовим православ’ям, але вистраждану й виплекану віками самим українським віруючим людом? На це риторичне питання, я певен, абсолютна більшість церковних людей каже: “Ні, не варто. І не варто тому, що це не добрий план, він схожий на змову задля нового поділу України та її Православної Церкви  на зони впливу. Це буде Берестейська унія навиворіт”.У цій  ситуації згадується улюблена фраза першого Патріарха Київського і всієї України блаженноспочилого Мстислава Скрипника: “Визнаймо себе самі, і тоді нас визнає світ”. Це не просто красива фраза, вона була в устах цього мудрого церковного політика й архієрея як така, що заснована на світовому досвіді: він чудово знав, що православні греки, болгари, серби й інші спершу визнали на державному рівні самостійність, помістність, автокефальність Церков у своїх країнах, а тоді домагалися визнання інших. І домоглися! Отже, вони починали з голови, а не з ніг.Та хіба тільки інші народи? Маємо в цій проблемі й власний український досвід, коли в незмірно тяжчих, ніж сьогодні, умовах початку ХХ ст., Уряд УНР обрав не політику визнань і поклонів усім церковним угрупованням і сектам (їх тоді було, як і тепер, дуже багато), а визнання Церкви більшістю українського православного люду. Церквою державотворчою українськомовною, справді спасаючою, справді євангельською! І це було зафіксовано в документі, який має неабияке значення в українській церковній історії. Цим документом розпочався в Україні новий 1919-й рік. Нині сповнилося 90 років із дня його появи. Підписаний він був до виконання тодішнім головою Уряду УНР, Директорії Симоном Васильовичем Петлюрою — політиком, який мав духовну освіту, знав канонічне й церковне право; незрілий, неапробований Церквою й державними юристами документ він не підписав би.— Чи не могли б Ви детальніше розкрити зміст церковного Закону, який може слугувати зразком для розв’язання заплутаного церковного питання тепер? Схоже на те, що і церковні чини, й особливо світські, повірили, що українське питання мають розв’язувати за межами України. Так зване світове православ’я, чи, як ще кажуть, “уся повнота православ’я”, під якими мають на увазі клуб поєднаних між собою — не так духовно, як фінансово-бізнесово — “канонічних” православних церков.— Не побоююсь, а точно знаю, що коли нами займуться православні ієрархи за кордоном, добра нам не буде. В минулих віках вони нас продавали й перепродували. За майже 250 років існування християнської Київської Русі як держави (988—1240) греки не допустили жодного русича-українця керувати Київською митрополією. Тільки двоє наших людей пробилися завдяки підтримці великокнязівської влади до київського митрополичого престолу — Іларіон Київський в XI і Климентій Смолятич у ХІІ ст., але обох їх “з’їли” греки, бо привласнили право керувати нашою Церквою і накликали на Русь монгольську навалу. Те саме робили московити: з кінця XVIII й до середини XX століття жодного українця не було на київському митрополичому престолі! І ось тепер їм хочуть доручити розв’язувати наше церковне питання під претекстом, що вони наші “мами”, а ми їхня “доня”, бо перебували колись під їхніми не дуже теплими омофорами. Це все чудово розумів Симон Васильович Петлюра, підписуючи Закон, про який ведемо розмову. Але не розуміє чомусь наша світська влада, яка пхає нас до Стамбула-Константинополя, щоб визнав нас, але вже не як Патріархат незалежної автокефальної Церкви, а як їхню стамбульську-константинопольську периферійну митрополію, як це було за Київської Русі. Але Церква на таке самовбивство ніколи не погодиться. Ось текст “Закону 1 січня 1919 року про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви” за монографією професора Олександра Лотоцького “Українські джерела церковного права”.“1. Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих державних органів.2. Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод у складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та 1 священика од Військового Відомства. До скликання Собору, який обирає членів Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.3. Відомству Синоду належать церковні справи: а. релігійні, б. адміністраційні, в. господарські, г. освітні, д. контрольні, е. ревізійні. Додатковим декретом Директорії надані Синодові ще й функції судові.4. У засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов’язках якого лежать: подавати інформації, роз’ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів.5. Центральна влада Української Автокефальної Православної Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.6. Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть.7. Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республіканським Урядом”.Усі сім пунктів цього Закону промовляють про те, що влада УНР визнала УАПЦ Помісною Церквою в державі. Що означало Помісною? Незалежною ні від московського, ні від жодного іншого духовного центру світу Православною Церквою українського народу. Самостійною, самоврядною, бо саме цими словами перекладається грецьке слово “автокефальна”. — Шостий пункт Закону мав доленосне значення. На Церкву нападала і внутрішня ворожа сила (церковна і світська) й особливо закордонна: таку саму ситуацію, як сьогодні бачимо в УПЦ КП, яку називають “неканонічною”… — Повигадувано вражою силою образливі дискредитуючі слова, але, як мовиться, українці вірять своїм душпастирям. Церква швидко зростала кількісно і якісно, далеко випереджаючи Церкву московську, різних обновленців, старообрядців (ці останні масами сунули в Україну з Московії, бо там їх сікли, били, переслідували, а в УНР їх прийняли як гостей — віруйте у що хочете, але в наші церковні справи не втручайтеся), молоканів, протестантів, сектантів. У жовтні 1921 року УАПЦ на Всеукраїнському Соборі сформувала єпископат за Олександрійською церковною традицією (ця усталена в Ранній Церкві Христовій традиція соборно обирати єпископів — предмет суперечок у православ’ї досі), і хоч це вже було при не-українському, не-демократичному уряді, а при уряді тоталітарному, комуно-більшовицькому, — тирани й насильники не посміли суперечити й репресувати УАПЦ упродовж десятиліття. Лише з початком масового комуністичного терору на рубежі 20—30-х років потужна і зміцніла на той час УАПЦ була заборонена і знищена.Якби в Україні був уряд хоч би з елементарними ознаками демократії, то, безперечно, УАПЦ була б невдовзі визнана світовим православ’ям як одна з найбільших православних церков світу. Але диявол руками більшовиків-україноненависників і антихристів зробив свою чорну справу, хоч і ненадовго. УАПЦ жила в діаспорі, а в кінці XX століття відродилася в Україні й нині іменується УПЦ КП з її майже 15-мільйонною паствою.— Пане професоре, яким Ви бачите вихід із становища? Який прогноз подальшої роботи щодо досягнення єдності в українському православ’ї і визнання нашої Церкви як Помісної? Що в цьому плані може всім нам підказати Закон Симона Петлюри — так би я його назвала — від 1919 року?— Ми віримо в Бога і цілком  довіряємо Богові. Все буде добре. Років 20—25 тому мало хто думав, що Україна стане незалежною без атомної війни. Але стала без жодного пострілу. Далі. Коли 92-річний митрополит Мстислав Скрипник прибув зі США 1990 року, щоб стати першим за тисячу років християнства у нас Патріархом Київським і всієї України, — скільки було скепсису й глузувань, що нічого з цього не вийде, мовляв, “нацики” в Україні затіяли церковну комедію й “приволокли” з Америки майже помираючого старця, й обрали Патріархом на Соборі 5 червня 1990 року. І що ж? Де ті скептики? А УПЦ КП існує, перемагає; у ній 15 мільйонів вірних, майже 40 єпископів, авторитетний предстоятель в особі Патріарха, його запрошують у різні країни і приймають церковні діячі й політики. Треба йти далі цією дорогою, вести український народ шляхом спасіння — тепер і у вічності. Це — основна й незмінна мета всіх християн. А яка альтернатива? Я певен, нам готують “щось” за латинським афоризмом”: “Divіde et imperae”— “Діли і владарюй”. Не допустимо. А ще хочуть досягти цього владарювання за іншим, теж латинського походження афоризмом: “De nobis sine nobis” — “Про нас, але без нас”. Також ніколи на це не пристанемо.В історії є багато повторень і аналогічних ситуацій. Сьогодні УПЦ Київського Патріархату та крихітній УАПЦ (ця остання сформована як “нова УАПЦ” 1993 року, щоб підважувати і перешкоджати потужній тоді й тепер Церкві Київського Патріархату) пропонують зректися патріаршого управління і статусу, “влитися” в Константинопольський патріархат, тобто повернутися до становища Київської Русі ХІІІ століття або Гетьманської України перед 1686 роком. Це можна було б зрозуміти як дитячу гру в історію у початкових класах. Але аж ніяк як серйозну й виважену пропозицію, відповідну канонічним установам і традиціям православ’я. Це знає кожний семінарист. Жодна Православна Церква світу ніколи й ніде добровільно не відмовлялася від набутого тяжким трудом і потом патріаршого управління (з переходом на підлеглу обласну митрополію) заради обіцянки… бути визнаною. І чи приймуть це віртуальне визнання всі Церкви? Наприклад, московська та її сателіти? Це питання для роздумів.Отже, ці ігрища, що вельми скидаються на змову, неприйнятні з будь-якого погляду. УПЦ КП цілком готова для братерської співпраці й молитовного єднання з усім православним світом. Вона готова до визнання, але не шляхом зречення свого статусу і своїх вражаючих досягнень, а в сущому, як мовиться, сані.Урок Закону УНР від 1 січня 1919 року дає нам напрям, як треба працювати. Звичайно, не все в цьому Законі підходить для нинішніх церковних реалій. Там наголошувалося на взаємозалежності структур Церкви й Уряду. У наш час Церква відокремлена від держави. Але найцінніша для нас і нашого часу в цьому Законі позиція держави щодо Церкви як єдиної Помісної й визнаної в такому її статусі. Якщо ми придивимось до законодавства багатьох держав християнізованого світу — держав з демократичним устроєм — то побачимо, що вони зробили саме так, як Уряд Грушевського, Винниченка, Петлюри 90 років тому: самі визнали свою Церкву, а тоді домагалися її визнання зовнішнім світом. І домоглися. То в чому ж річ у нас? Може, у відсутності доброї волі?Спілкувалася Любов ГОЛОТА 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment