Марія ЛЮДКЕВИЧ,
м. Львів
Коли мене вітають з днем ангела влітку чи восени, я віджартовуюсь, що я — Зимова Марія, точніше Різдвяна, бо й справді народилася 7 січня. Це велике християнське свято — Різдво Христове — вплинуло, вважаю, на мою долю, зрештою, і на мою поезію, в якій у всіх періодах мого життя присутні мотиви зимових свят.
Ще з дитинства в моє життя Різдво увійшло як велика таїна, одкровення, диво. Окрім того, що ми, діти, знали, що народився Син Божий, який дарує людям спасіння, очікування свята і підготовка до нього були великою подією.
На Святвечір, коли сходила на небі зоря й сповіщала новину про народження Божого дитяти, вся родина сідала вечеряти. Святковим обрусом застеляли стіл, дванадцять пісних страв подавала мати, а ми всі допомагали їх готувати.
Тато заходився біля куті, чистив горіхи, розтирав мак. З куті починали вечерю. Ми молилися, і тато всіх благословляв, щоб ці страви спожити і нових свят дочекатися.
Борщ з вушками, риба, вареники з капустою, узвар… Запалювали свічку, і тремтливий вогник об’єднував нашу родину.
На підвіконня, за звичаєм, ставили тарілку з кутею для померлих, щоб близька душа на тому світі знала, що про неї пам’ятають.
А по краях столу під обрусом клали часник, щоб злі духи обминали нашу хату.
На Святий вечір починали ходити вертепи. Ми дуже тим тішилися. Одного разу я була навіть в ролі циганки в такому дійстві.
Зима тоді намітала метрові кучугури в селі Нижня Липиця на Рогатинщині, але це не лякало колядників, які під вікнами дзвінко сповіщали: “Ой радуйся, земле, Син Божий народився”…
Згодом у своїх віршованих спогадах я написала про “Золоте яблуко” вертепу, де були такі рядки:
Буйне свято вертепу було —
і нема.
Тільки в пам’яті іскрою давня зима
На тарелі мені подає новорічнім
Яблуко Золоте —
Сподівання правічне.
На Різдво рідні ходять одне до одного в гості, прощаючи криве слово чи якісь образи. Це велике свято робить душі людей згідливими й лагідними.
До мене другого дня свят, на Марії, щороку приходять у гості друзі. І про це я написала цикл віршів “День Ангела”. Ось один із них:
На Марії — до Марії,
А на Петра — до Петра.
Свята ці — душі стихія,
Найщасливіша пора.
День — як білий лист паперу,
А на нім — зоря Різдва,
Відчиняймо неба двері,
Божі слухаймо слова.
Вже Марія із дитятком
В ореолі, бо свята
Музика, неначе згадка,
Звідтіля до нас зліта
Ми щасливі, бо спасенні,
Тільки жаль, немов Змія,
Ми гріховні, ми смиренні,
Славимо твоє ім’я.
Носимо вертепну зірку
І не бачимо, чому
Із очей Марії гірко
Сльози скапують в пітьму.
У моїй сім’ї теж зберігаються усі традиції святкування Різдвяних свят. Ще коли діти були школярами, з 1990 року, напередодні Різдва моя старша донька Леся допомагала молодшій сестрі Христі шити костюми до вертепу. Пам’ятаю, як вчителька української мови дисидентка Мирослава Зваричевська організувала у львівській СШ № 36 перші вертепи (Христя виконувала роль чортика) й учні навіть їздили колядувати до Києва в Ліни Костенко і Наталі Кащук.
А мій чоловік — художник Орест Білоус — був у дорослому вертепі творчої інтелігенції за одного із “тріє царів”. І коли вони прийшли колядувати до хати, то залишилась світла згадка на довгі роки.
У період відродження українських традицій у Львові кожна школа, інститут чи організація мали свій вертеп, у центрі міста влаштовували конкурси на краще виконання вертепних вистав.
Стоїмо, бувало, в центрі міста, а з кожної вулиці випливають з великою звіздою колядники. Подивись на це диво з’їжджались до Львова з багатьох міст.
З часом усе змінюється. І те, що дозволено і відбулося, стає природним. Нині у Львові біля ялинки колядують звичайні городяни, які просто не можуть жити в Різдвяні свята без коляди.
На площі Ринок змагаються вертепи, які приїжджають з різних районів, — просвітяни, союзяни, освітяни.
Та й снігу, як бачимо, уже нам зима шкодує, ніби випробовує нас.
Але ми готуємось до свят заздалегідь. Хтось коптить у дворах в бочці шинку, хтось із городян робить закупи в рідних селах. А справжні газдині печуть-випікають, бо свята на порі, то гості любі в хату.
А я тішуся, коли приїжджають з Києва мої внучки — другокласниця Мирослава і шестикласниця Настя. Вони обидві не перший рік відвідують автентичний дитячий театр “Дай, Боже”, тож мають по десять вишитих сорочок із різних реґіонів України, навчаються усього того, що є духовною цінністю в українських традиціях.
Бажаємо навзаєм при зустрічі одне одному гарно зустріти Різдво, а потім — нового дочекати. Отак від Різдва і до Різдва життя минає, а ми прославляємо Бога, який народився, і нашу молоду Україну.
А я пишу свої різдвяні вірші в полоні зимових свят, бо ж знаю, що “зійде зоря і вкотре нас здивує, і коляда продовжить наші роки. Хтось відгукнеться, хтось когось почує на зламі віку в цих снігах глибоких”.
Отож дарую вам свій “Різдвяний мотив”:
Здається, що ялинкові красуні
Збігли з гір в моє місто,
Щоб ощасливити його.
Живицею пахне і хвоєю,
Колядники розносять коляду,
Ніби радість на таці.
Свічки вечорові скапують
У кольорові долоні темряви,
Дзвони церковні у серці.
Молитвою дні вивищуються,
Біля шопки діти здивовані,
Ніби на початку світу.
Скарбник ділить наколядоване
На всіх вертепників…
Радуйтесь і торжествуйте!
Дзвіночки срібні витьохкують,
Перша зірка зійшла.
Маленький Ісусик плаче.
Різдво!