Про незвичайну пригоду, що трапилась під Новий рік з великим українським актором і драматургом Марком Лукичем Кропивницьким, розповідає його онук Ігор Кропивницький.
На жаль, із дідом мені не довелося зустрітись, бо народився я вже тоді, коли він відійшов у вічність. Та скільки себе пам’ятаю, у нашій родині його завжди сприймали як живого. Просто кудись гайнув у справах, а може, поїхав на гастролі й трохи забарився. Але ось-ось має повернутись, і тоді наша оселя сповниться пісень та веселого сміху, цікавих розповідей та спогадів. Моя мати, Ольга Марківна Кропивницька, з теплом і любов’ю не раз згадувала, яким цікавим оповідачем, жартівником і вигадником був дід.
Шкода, що багато наших сімейних реліквій загубилося під час революційних лихоліть, коли було перервано історичний еволюційний хід розвитку суспільного життя країни, а згодом — під час війни. Але втішає, що навіки лишилися в пам’яті українців твори Кропивницького — драматурга, актора, поета, композитора; його смілива подвижницька діяльність у боротьбі за духовне визволення уярмленої нації. Пісні його стали справді народними, згадаймо бодай “Соловейка”. Досі живуть численні легенди та спогади сучасників, збереглися афоризми. Найчастіше то були смішні мініатюри. Але траплялись і трагікомічні, бо життя мандрівних акторів було сповнене несподіванок і ризику, що часом таїло навіть смертельну небезпеку. Свідчення того — ось ця оповідка Марка Кропивницького, яку я почув від матері.…Ой нелегкі часи пережив наш народ у Російській імперії! Під жорстоким “валуєвським пресом” опинилося все українське — і мова, і культура. А щодо театру, то становище мандрівних труп було жалюгідне. Аби вижити, акторам доводилось весь час мандрувати селами і містами, вистави відбувалися по хатах, стайнях або на ярмарках просто неба. Пересувались здебільшого кіньми, разом з реквізитом. Особливо тяжко доводилося навесні, коли шляхи перетворювалися на болото, і єдиний порятунок тоді — дістатися до глядачів волами.А хіба легше було взимку? Як захурделить, бува, як ударить мороз за 20 градусів — тільки і рятують тоді мужицькі кожухи та валянки. По всіх усюдах, по найвіддаленіших куточках України пролягли гастрольні шляхи Марка Лукича від його хутора Затишок, що на Слобожанщині.Того передноворічного дня давали спектаклі поблизу станції Старовірівка, що за 20 верст від Затишку. А коли опустилася завіса, заспішили додому. І ось уже запряжено трійко коней, зі сміхом закутались актори в теплі кожухи, і широкі сани крізь хуртовину, лютий мороз і снігові замети покотилися знайомим путівцем.Швидко сутеніло… Коні відчайдушно долали одну перешкоду за іншою. Раптом, коли до хутора лишилося верст із п’ять, вони занепокоїлися, заіржали і зрештою злякано зупинились. А за мить стала зрозуміла причина такої поведінки: за саньми унадилася ціла зграя голодних вовків.“Ет, і чому я не прихопив із собою рушниці?” — скрушно мовив Марко Лукич. — Ото було б полювання! А тепер міркуй, що робити з цими розлюченими звірюками, як дати їм відсіч?”Вовки між тим оточили мандрівників, посідали колом, і їхні хижі очі загрозливо виблискували при світлі місяця, що проглянув крізь хмари й освітив усе навколо. Ситуація майже безнадійна.“Батьку! Може, дістати шаблюки з реквізиту? — вигукнув один з акторів. — Не чекати ж, доки замерзнемо, а ця мерзота нас з’їсть!”На деякий час запала тривожна тиша… Та раптом степом прокотилася могутня пісня — “Гей, нумо, братці, до зброї! Гей-гей…” Це Кропивницький сміливо завів своєї улюбленої, козацької. — “Дамо відсіч звірячій зграї! Гей!” — підхопили мелодію всі актори, вимахуючи довгими шаблями… І, як на диво, вовки, мабуть, не чекаючи такого зухвальства, трохи відступили, а потім, наче у відповідь, гуртом завили, підводячи вгору мордяки.Такого дійства ніхто не очікував. Настала якась тривожна мить, і ніхто не міг передбачити, що буде далі…Та переможна пісня зазвучала з новою силою.“Тримаймось, наша бере! — заохочував друзів Марко Лукич. — Тримаймось до кінця”.…Невідомо, чим закінчилася б та несподівана пригода, та до обложених вовками акторів долинув дзвін кінської збруї. За мить на дорозі з’явилося кілька саней — то поверталися додому сусіди. Вони розігнали залишки вовчої зграї пострілами з рушниць, а Кропивницький з товаришами щасливо дісталися хутора й опинилися в обіймах рідних та гостей.Про цей несподіваний концерт у зимовому степу мій дід не раз згадував у колі друзів. Щиро дякуючи Богові, який не полишив бідних акторів у скрутну хвилину, він обов’язково завершував цю оповідку піснею “Гей, нумо, братці, до зброї!”
