ГРУШЕВСЬКИЙ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

У Національному університеті “Києво-Могилянська академія” відбулася презентація двотомного видання Юрія Шевельова “Вибрані праці”: Книга І. Мовознавство. Упорядник Лариса Масенко. Книга ІІ. Літературознавство. Упорядник Іван Дзюба. Юрій Шевельов — одна з найвидатніших постатей української науки і культури ХХ століття. Він — автор фундаментальних мовознавчих досліджень, численних розвідок з історії української літератури, есеїв, літературно-критичних та полемічних статей з актуальних проблем національного буття. Змушений залишити Батьківщину в роки Другої світової війни, він зробив блискучу наукову кар’єру мовознавця-славіста в престижних університетах Заходу, але ніколи не полишав думкою Україну. Вона була в центрі його інтелектуального світу. Але на Батьківщині ім’я його було заборонене, величезний і різноманітний доробок невідомий. Тільки із здобуттям Україною державної незалежності з’являються видання його праць, і потреба в них зростає.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”Життя Юрія Шевельова (Шереха) могло б стати предметом окремої дисертації, навіть кількох. Юрій Шевельов, безсумнівно, — знакова постать в історії української культури і науки другої половини ХХ століття. Україна для Юрія Володимировича поставала зоною відчуження, в якій панує совєтська ідеологія, що нівечить і підкорює собі особистість митця, науковця. Юрій Шевельов тривалий час навіть боявся приїхати до Києва, передбачаючи, що це може завдати проблем і йому, і його “шановним ворогам”. Дослідник світового рівня, який міг би насолоджуватися успішним життям у США, болів Україною і страждав від своєї відірваності. Тяжко віддати своє життя одній великій ідеї, а в кінці шляху зрозуміти, що це служіння було марним, що твої думки неприйняті, викликають не здорову дискусію, а заперечення і відштовхування. Чимось це нагадує шлях Христа — чи це лише ще одне imitatio?Із Шевельовим важко полемізувати, бо ця людина — надзвичайний ерудит. Ті ж дискусії, які виникали за його життя, часто мали ідеологічне заплямування (в першому томі праць Ю. Шевельова, який упорядкувала професор Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Києво-Могилянської академії, є полемічна стаття “Так нас навчали правильних проізношеній”, у якій Шевельов іронічно полемізує з фантомом “Галини Тарасюк”, за яким стояли ідеологи радянського мовознавства: Інститут мовознавства ім. О. Потебні, І. Білодід та В. Русанівський). Про все це було згадано на презентації двох томів вибраного Юрія Шевельова, розподіленого між стихіями мовознавства (упорядник Лариса Масенко) й літературознавства (упорядник Іван Дзюба). Природно, що перший том, менший за обсягом, належить лінгвістиці, а другий, літературознавчий, більший. Проте сам Ю. Шевельов уважав себе лінгвістом, а літературознавчі розвідки навіть підписував псевдо — Юрій Шерех, про що зауважує Л. Масенко у вступній статті до першого тому. На початку презентації було показано “живе” інтерв’ю, яке дав Юрій Володимирович на Чернівецькому обласному телебаченні під час свого візиту. На жаль, у Києві, як сказала Лариса Терентіївна, так і не вдалося знайти жодного запису — все знищено. Доводиться констатувати, що постаті Шевельова в Україні й досі не розкрито. У студії “Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди” з першого тому Юрій Шевельов зазначає, що перед тим, як зробити висновки, науковцю доводиться провести величезну чорнову роботу. Юрій Шевельов завжди прагнув до об’єктивної (наскільки можливо) точності й виваженості у висловлюваннях. Навіть в інтерв’ю він сказав, що оптимістично дивиться на майбутнє української мови та подолання постколоніальної залежності. Але, як зауважив знаний лінгвіст, професор Костянтин Тищенко, можна помітити, що перед тим, як сказати “так”, Шевельов замислився. Саме ця відповідь була неоднозначною і непростою для того, хто все життя присвятив входженню української науки на світову арену. Але одними з останніх слів, що прозвучали в записі, були слова, що “Карфаген української провінційності і меншовартості” має бути зруйнований. Має… Прагнучи підвести риску до сторічного ювілею Юрія Володимировича, важко сказати, що сьогодні цієї меншовартості в Україні немає. Сучасний політичний бомонд (який уже давно розпродав Україну), народні обранці (які вже давно купили Україну), Президент України (який вважає, що Україна — це він), Прем’єр-міністр (як виявляється зі слів Президента України, “воровка”) тощо — ось те, від чого застерігав Шевельов. Політика хамства править бал, і головне — змінити це неможливо. Ситуація критичного абсурду, коли вже важко дистанціюватися від того, що відбувається. Ще крок — і тебе закрутить веремія. Але абсурд виявляється навіть у тому, як зауважила Людмила Ткач, доцент Чернівецького університету, 17 грудня, день народження Шевельова, випав на святкування дня “працівників” секс-індустрії, про що радо повідомили всі загальноукраїнські канали. Натомість ніхто не згадав про ювілей Юрія Володимировича. Академік Микола Жулинський, який головував на презентації, розповів, наскільки простим і складним водночас у спілкуванні був Юрій Шевельов. Простим, бо хотів поділитися з кожним ідеями. Михайлина Коцюбинська згадала випадок, який, певно, і справді багато важив для Юрія Шевельова: коли на Першому конґресі українців перед виступом Юрія Шевельова Михайлина Хомівна встала на знак поваги. А далі піднялась уся зала. Що мав тоді відчути Шевельов, який боявся України, боявся її режиму, що “працював” на знищення особистості?! І зрештою Юрій Володимирович у вітанні до публіки сказав сакраментальну фразу “Мої дорогі друзі і шановні вороги!” М. Коцюбинська назвала кілька концептів, важливих сьогодні для сприйняття Шевельова. Один із них — суб’єктивність. Кожна стаття Юрія Шереха має власний почерк. До речі, це можна без перебільшення сказати і про мовознавчі розвідки. Студія “Так нас навчали правильних проізношеній” — взірець суб’єктивності, але в позитивному сенсі. Не йдеться про те, що автор підтасовує факти, навпаки, Шевельову-Шереху в точності могли б позаздрити найкращі науковці світу. Але головне — вміти сказати своє слово в науці. Костянтин Тищенко повторив фразу Маркса: “В кожній іншій людині ми бачимо тільки себе, мов у дзеркалі”. Це справді так: ми сприймаємо людину лише тією мірою, якою ми самі готові її сприйняти такою. Якщо щось випадає з нашого поля зору, тобто чогось ми ще за браком досвіду не бачимо, то цього до певного часу не побачимо. Називаючи чорне чорним, варто згадати, що студії Шевельова, в яких він досліджує історію української мови, у світі вважали не те що марними, а незрозумілими. Панував міф, підсилений теорією Шахматова, про спільну колиску слов’янських мов. У такому разі народи, а відповідно, і мови поставали братами і сестрами в дружному імперському колі. Проте, як слушно зауважив К. Тищенко, “ця теорія не заперечувала наявності діалектів”. Що ж тоді: і спільна колиска, і діалекти? Шевельов розумів, що українська мова житиме не стільки, скільки житиме літературна мова, а скільки житимуть її діалекти. У радянському мовознавстві проблема діалектів української мови — болюче питання. Тривалий час ця тема перебувала під табу для дослідників, адже які діалекти можуть бути в мові, що сама сяк-так є “какби” діалектом великої російської мови. В імперських ідеологічних умах жевріла думка, що українська мова — “австріяцька видумка”. Але саме діалекти — основа будь-якої мови.2008 рік ознаменував себе словником нецензурної лексики Лесі Ставицької, в якої величезна кількість нецензурщини — з російською пропискою, а словник сленгу також здебільшого орієнтований на російський фонд. Чи цього прагнув Ю. Шевельов, який в інтерв’ю в Чернівцях сказав, що йому подобається те, що сучасні українські поети вміло вводять сленг у власну поетичну мову (як Юрій Андрухович тощо). Але все-таки для Шевельова це мало більше “соціолінгвістичне” значення, що потверджує живучість мови, але не значення естетичне. Євген Сверстюк згадав свій досвід спілкування з Юрієм Володимировичем, зауваживши, скільки побоювань було в Шевельова перед поїздкою в Україну. І все ж таки пан Сверстюк у листах переконав Юрія Володимировича приїхати.Євген Сверстюк розпочав делікатну полеміку з Іваном Дзюбою, упорядником другого, літературознавчого тому, зауваживши, що в цьому томі немає такої знакової праці Юрія Шевельова, як “Москва, Маросейка” (1954). Але те, що зачепив пан Сверстюк, довела до стану “неврозу” Оксана Забужко. По-перше, епістолярій “внучки” Забужко і “дєдушкі” Шевельова, за словами Оксани Стефанівни, — це останній епістолярний роман в Україні. Думаю, що це не зовсім так, а епістолярієм із Шевельовим могла б похвалитися не лише пані письменниця. По-друге, пані Забужко, яка неодноразово виступала в пресі із побоюваннями, що ювілей Юрія Шевельова пройде непоміченим, сказала, що шкодує, що ці два томи побачили світ, бо Шевельов, якого впорядкував Іван Дзюба, посірів. Подібне твердження дивує: говорячи про аристократичний етос, пані Забужко дозволяє собі вкрай неетичні висловлювання. Для Забужко “дзюбівський” Шерех вийшов “правильний”, що не створює проблем. Звичайно, у другому томі пані Оксана не знайшла і передмови до своєї збірки “Автостоп”, яку написав Юрій Володимирович, фірмово “перепрошуючи”, що її закиди до Дзюби аж ніяк не випливають із цієї проблеми. Можливо, пані Забужко хоче створити пантеон авторів, на яких за нею має бути закріплено бренд на “прочитання”. Погляд Івана Дзюби — це погляд Івана Дзюби. Директорка Видавничого дому “Києво-Могилянська академія” Віра Соловйова запропонувала пані Оксані зробити третій том, щось на кшталт “Шерех без цензури”. Михайлина Коцюбинська сказала, що одним із концептів Шевельова був концепт толерантної поваги до іншої думки. Якщо думка Івана Дзюби віддзеркалює певну ідеологічну тенденційність (свого часу Дзюба був одним із центрів, навколо якого гуртувалися молоді інакодумці), то чи не є погляд Оксани Стефанівни ідеальним? Чи, може, письменниця, як наш Президент, хоче розписатися в тому, що Шерех (дєдушка) — це я, а я — це Шерех? Зрештою, ця полеміка завершилася пропозицією видати третій том Шевельова без купюр. Важко уявити, хто ще в Україні міг би впорядкувати том Юрія Шереха, крім Івана Дзюби. Звичайно, Оксана Забужко має право на власне бачення, але чи варто в дискусіях забувати про етичний код і настільки артикульований в останній праці Забужко “аристократичний етос”? Так, Дзюба не включив програмної статті про здобутки і втрати української літератури на прикладі роману Гончара. Але чи довго ще відбуватиметься кидання блискавок у Гончара, автора ідеологічних “Прапороносців”, але також і творця, скажімо, чарівної новели “Модри камінь”. Має відбутися планомірний перегляд минулого спадку. Чи, може, після книжки Оксани Забужко образ Лесі Українки також буде прихватизованим? Невже ми й досі не навчилися вести виважений діалог? Так, Оксана Забужко має рацію, що в нас і досі проблеми з оптикою, і досі Україна не відкрила для себе спадщини великого мовознавця і критика. Але в пані Оксани є схильність впадати в крайнощі: зауважуючи, що Шевельова вивчають лише в Могилянці, вона зробила хибне узагальнення. Мовознавець Людмила Ткач розповіла про результати власної роботи щодо впровадження праць Шевельова до університетських курсів. Лариса Масенко згадала, як Юрій Володимирович був в Одесі, де після ефіру, що відбувся напередодні, до нього підходили одесити і дякували за його мудре і потрібне слово.Тенденція поширення ідей Шевельова в нас не дуже оптимістична. Але не варто спекулювати на проблемах, маємо працювати і вивчати Шевельова. Можна скупити всі його книжки, але без належного опрацювання це ім’я залишиться таємничим сфінксом.На презентації було згадано цікавий факт, на який покликається Л. Масенко у передмові до першого тому, про суперечку Романа Якобсона і Юрія Шевельова, після якої Шевельов мав переїхати працювати в Колумбійський університет. На жаль, Роман Якобсон, який співпрацював із російськими спецслужбами, став заручником цих позанаукових схем. Звичайно, це дуже неприємний факт, який кидає пляму на Якобсона як на людину. Але чи можемо перекреслити його науковий доробок, як пропонує пані Забужко? Зрештою, в Якобсона є прекрасна розвідка “Лінгвістика і поетика”, в якій він висловлює сакраментальну думку: чи така вже прірва між літературознавством і мовознавством, як вважають деякі дослідники? Здається, Юрій Шевельов на це запитання дав вичерпну відповідь усім своїм життям. В інтерв’ю у Чернівцях на запитання журналістки про те, коли ж в Україні буде лауреат Нобелівської премії, Юрій Володимирович спокійно відповів: а хіба це показник? Скільки талановитих авторів так і не здобулися на Нобель! Натомість важко уявити, скажімо, літературу ХХ століття без Айтматова, не лауреата. Літературний процес, на чому наголошувала Михайлина Коцюбинська, для Юрія Шевельова природний. На все свій час, а нам залишається спокійно і негаласливо працювати і відкривати для себе світ Юрія Шевельова, принаймні через два томи вибраних праць.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment