Якось непомітно в наше життя ввійшов східний календар, і ми повірили, що собака, миша чи корова під нашою ялинкою в новорічні свята запрограмовує життєві події на цілий рік. Цими днями навіть ті, хто не вірить у всілякі ворожіння, читають гороскопи. 2009-й — рік Вогняного Бика, або Корови. За китайським місячним календарем, він починається 26 січня і триватиме до 13 лютого 2010-го. Якщо цього року хочете досягти успіху — працюйте, адже бик (інакше віл) — трудяга, він симпатизуватиме працелюбним і терплячим. Усі ваші вчинки повинні бути продуманими і зваженими. Віл сприятиме тим, хто працює на землі. У повсякденному житті на перше місце виходять традиційні цінності: авторитет глави сім’ї, пошанування батьків, консервативність у побуті та в родинних стосунках. Це буде рік житейської мудрості та повернення до природних витоків. Якщо ви дотримуватиметесь правил, то рік буде сприятливим і принесе матеріальні статки, душевну рівновагу і щастя в особистому житті.
Корівка-годувальниця… До неї українці ставляться з особливою любов’ю. Може, тому, що ще з часів Трипілля автохтони сповідували культ Бика і Рала, тому, що сірі, білі, червоні корівки на сільському дворі були ознакою самого життя для багатодітних селянських родин, а в тяжкі роки впрягалися в плуг поруч із господарями…Молоко в усі часи було і є улюбленим харчем дорослих і дітей, а наші казки розповідають про молочні ріки з кисільними берегами.Напередодні Нового року ми вирішили поговорити про наших годувальниць. І розмова наша вийшла серйозною…
Петро АНТОНЕНКОНОСТАЛЬГІЙНЕКорову мама тримала до своїх 70-ти. Збула, коли вже стали діймати болячки. Та й то за моїм наполяганням — батька не було вже кілька років. Я все торочив мамі, що можу приїхати щось допомогти хіба у вихідні. А до корови треба не менш як двічі на день, в будь-яку погоду й пору року. Навіть якщо вона не доїться. Це вже потім я зрозумів, що супроти моїх вмовлянь, начебто логічних, стояла інша, селянська логіка — ціла філософія. Корова була для селянського двору чимось більшим, ніж свійська тварина, що дає молоко. Мама тому й не хотіла збувати Лиску, що цим наче відрізався цілий шмат буття. Того, з яким пов’язане щорічне, як правило, взимку, очікування телятка, а з ним духмяний запах молозива, щолітня косовиця й гребовиця на наших розкішних придеснянських луках, щоранкове виганяння корівки на пасовище, в череду, коли з’являється нагода перекинутися словом із сусідами. А для мене й моїх однолітків, змалку включених у це сільське буття, це означало ще й періодичне “пасти чергу”. Чомусь називали саме так, а не “череду”. Навіть у нашому порівняно невеликому, на 300 дворів, селі було аж три пастушні: корів тримали майже в кожному дворі, а пасти череду більшу, як сто голів, було непросто. Ось і ділилось село на три череди. У нас рідко наймали постійного пастуха, тож пасли самі — по черзі — утрьох, отже, випадало раз на місяць. А це, особливо якщо серед літа, був, наче у приказці, “день, як рік”. І набігаєшся, аж ноги гудуть, і належишся горілиць на траві, дивлячись у глибочезне небо — коли корови разів зо два на день прилягають відпочити. Було, було…ПРОЗАЇЧНЕОкрім “людських”, були, звісно, й корови в колгоспі. Щоправда, коїлися там дивні речі. Мабуть, мало над чим так експериментували в радянській економіці, як над селом. Хімізація, кукурудзація, меліорація — це лише частка всіляких “…зацій”, якими смикали наше село. Чергову таку назвали “спеціалізація і концентрація”. В нашому районі на Чернігівщині затіяли один із колгоспів перевести на вівчарство, інші — на свинарство, птахівництво, овочівництво. Але водночас почали виморювати в селах традиційне сільське виробництво. Наприклад, садівництво — подекуди сади просто вирубували. Наслідки цього бачимо й сьогодні. Звели рибництво, бджолярство. Та й основні галузі: якщо у колгоспі спеціалізувалися на іншому, то тут не лишалося ні корів, ні свиней, ні птиці. У моєму селі Авдіївці вдарили по скотарству. То був просто абсурд. Річ у тім, що це було єдине село в районі, де площа луків значно перевищувала площу орної землі. На сотнях гектарів найкращих урочищ над Десною буяли мало не в пояс трави сінокосів, в інших, ближче до села, були пасовища. І ось тут, де сама природа і здоровий глузд споконвіку веліли розводити худобу, почали скорочувати поголів’я. Натомість побудували районний свинокомплекс, хоч свині не могли пастися на луках, а з’їдали все, вирощене на наших нешироких ланах. Це було у 70-ті роки й поглиблювалося стрімко наростаючим знелюдненням сіл. Тож ішлося до того, що корів заноситимуть до Червоної книги.Як і очікували, чергова “…зація” лопнула, як мильна бульбашка, разом з колгоспною системою і Радянським Союзом. А понад десять років тому, вже в незалежній державі, почався процес деколективізації: ліквідація, точніше, реформування колгоспів, розпаювання й приватизація землі й майна. Та коли реформи, й не лише аграрні, а й загальносуспільні почали “пробуксовувати”, коли народ кинули на самовиживання, почалося відродження на селянських дворах, зокрема й у хлівах, де замукали нові лиски. Мій однокласник Петро, тяжко відпрацювавши в шахті й заслуживши законну ранню пенсію, задовго до своїх 50-ти повернувся з Донбасу в нашу Авдіївку, на обійстя вже покійних батьків. Взяв під свою працьовиту руку батькові й тещині городи і невдовзі завів міні-ферму з кількох корів. Тоді для мого друга почалася нова шахта з тією різницею, що над ним ніхто не стояв, і все залежало від нього самого. Такі хлопці швидко відродили поліське молоко. Вже чимало років на Чернігівщині, а вона — один із перших реґіонів України за тваринництвом, саме селянський двір давав і дає основну кількість молока. І лише решту — нескінченно реформовані сільгосппідприємства. Але зараз пишу не про ностальгійне й ліричне, а про прозу життя. Ідеться не просто про сумно традиційну неувагу й неповагу до села й селянства, а про мафіозне пограбування селянина. І державою, й навколодержавними рекетирами. Це не лише “цінова політика”, коли з літра молока, закупленого у селянина за гривню, роблять, живлячи низку посередників, не один літр бовтанки для магазинів за чотирикратною ціною. Це ще й нахабний обман селян молокозаводами, насамперед, на жирності та якості молока, це хитромудрі “страхування” худоби, проблеми ветеринарії, скуповування тварин за безцінь зальотними перекупниками. Усе це знову почало підрубувати під корінь щойно відроджуване тваринництво. БЛАГОДІЙНЕТаки ж український селянин невмирущий, як і його корівчина. Попри все, в селах і районах Чернігівщини почали створювати спілки здавачів молока, не покладаючись на державні контролюючі органи на кшталт неповороткого Антимонопольного комітету. А в моєму селі сталися несподівані позитивні зміни. Втім, не зовсім несподівані. Коли почали розпайовувати колгоспи, у нас знайшлося з десяток господарств, які не пішли у перелицьовану подобу колгоспу. Група моїх земляків вийшла з колгоспу остаточно — на волю. З реальними паями, тобто земельними ділянками й майном, і створили кооператив “Надія”. Так і господарюють. І непогано виходить. Пощастило з керівником колективу — це Галина Ілляш, енергії й ерудиції якої варто позаздрити. Встигла повчитися навіть на курсах жіночого бізнесу, тож не випадково виграла єдиний на всю область ґрантовий конкурс. Міжнародна організація “Хайфер Продакшн”, яка розташована у США, надає активну благодійну допомогу селянам країн, які проходять шлях соціальних та економічних реформ (передусім колишнього соцтабору Європи). Коштів даремно не роздають, а шукають людей неледачих. Оголосили конкурс на Чернігівщині, розглянули кілька поданих проектів. Перемогу здобули мої земляки на чолі з Галиною Ілляш. І ось уже майже два роки “Хайфер Продакшн” впроваджує її проект у моєму селі. Організація безплатно передала селянам 25 чистопорідних корів, що дають до 25—30 літрів молока за день, з умовою, що першу народжену цією коровою теличку селянин зобов’язаний так само безплатно передати котромусь з односельців (якщо спершу народжуватимуться бички, господар може залишити їх собі). А другу й наступні телички господар залишає собі. Хто знає, скільки коштує така корова, зрозуміє, що це за подарунок. Філософія організації вибудувана на християнських нормах допомоги ближньому. Тож це виходить за межі просто економіки. Проекту передувала значна підготовка: курси, як треба доглядати таку корову. Спершу довелося навіть агітувати за проект. Благодійники могли б подарувати одразу й півсотні корів, але дехто з колгоспних “ідеологів” зумів налаштувати селян проти проекту, про що вони вже шкодують і стоять у черзі за коровами. Це був лише початок. Кільканадцяти дворам подарували породистих свиноматок, двом охочим господарям, до речі, молодим, вручили бджолосім’ї, з яких ті почали власні пасіки. Кооперативу “Надія”, під егідою якого здійснюється допомога, благодійники передали набір техніки для заготівлі сіна й іншого корму. А ще подарували обладнання для власного молокоприймального пункту: холодильну установку та прилади для швидкого й точного аналізу молока. Кооператив відкрив власний молокоприймальний пункт, до якого почали переходити господарі з інших пунктів села. Перейшов сюди й мій однокласник, якому давно набридло те, що його обдурювали. Чотири роки тому Петро, як і більшість моїх односельців, був на боці, чи правильніше сказати, учасником помаранчевої революції, адже вона не обмежувалася столичним Майданом. На добротному паркані свого обійстя, на зло сільським кучмістам-януковичам, наклеїв здоровенний портрет сьогодні чинного Президента. Але нині воліє менше говорити про політику. Лише розчаровано махне натрудженою рукою і переводить розмову на те, чи буде сіно на придеснянських луках — корові ж треба його на зиму не одну тонну…
