Микола Винник — голова КСП “Шевченківське” у Києво-Святошинському районі. Особливе місце в господарстві займає тваринництво. Микола Петрович мріє зробити його якнайкращим. Про це наша розмова.
— Миколо Петровичу, неодноразово чула, як лагідно Ви відгукуєтеся про худібку. Звідки така любов до тварин?— Народився я на Чернігівщині в селі Осіч, яке колись належало до знаменитого Крупецького монастиря поблизу Батурина, ліквідованого після революції. Нині він капітально відбудовується. Монастирські люди були вільні, ніколи не знали панщини, займалися різними промислами: хліборобством, рибальством.
Після революції з одного монастирського приміщення зробили восьмирічну школу, я там навчався. В інших влаштували зерносклади. Землю розділили “на їдока”, селяни жили самостійно.Коли я був малий, ми тримали двоє корів. Їх пасли в череді, а я підпасував увечері. Одну звали Лиска, а другу Райка. Вони були дуже слухняні, особливо Лиска. Сказав, куди йти, — вона туди йде, і все, що накажеш, виконує. Мій батько пропрацював завідувачем фермою у тому самому селі майже сорок років. На його фермі було близько восьмисот дійних корів, а всього в селі — дві тисячі. Усе моє життя пов’язане з тваринами. Батько з самого ранку йшов на доїння. Тоді корів доїли на лузі, там, де випас, ставки, річка. Ми туди ходили купатися. Це найприємніші спогади.— Ви вирішили продовжити справу батька? — Закінчив Харківський інститут механізації сільського господарства і прийшов працювати в радгосп “Київський” (це землі Мироцької сільської ради, туди входила й Буча). Це було на той час знамените господарство, новаторське. Любов до тваринництва мені прищепив Герой соціалістичної праці Іван Руденко — надзвичайна людина. Навіть у ті часи в радгоспі надоювали по 5 600 літрів молока на корову. Ми були на дошці пошани на Виставці досягнень народного господарства, отримували високі зарплати, премії. Іван Юхимович мене вчив: “Корова пережила все — війну, післявоєнні труднощі. Нею орали, вона й молоко давала. Ті, що мали корову, навіть у Голодомор вижили”. Ще з дитинства я знав, що корова — це годувальниця. Коли став директором радгоспу імені Шевченка, на чотири села було три ферми: Петрушанська, Гореницька й Луцька. Молочне господарство часом бувало збиткове, бувало прибуткове. Але здаючи молоко, наче в банку відсотки отримуєш. Корів доять щодня. Надоїв 10—15 тонн — отримав гроші. І так постійно. А щоб мати прибуток, наприклад, від фруктів чи овочів, потрібно чекати рік. Тваринництво — це основа села. На відміну від овочівництва чи інших галузей сільського господарства, тут цілий рік є робота для механізаторів, водіїв, доярок, охоронців, інших працівників. Села, у яких лишилися ферми, — живі, розвиваються. Люди мають роботу, зарплатню. Село, де немає ферми, занепадає. Такої інфраструктури дрібних підприємств, як на Заході, у нас немає. Де в селі працювати? У школі, дитсадочку, на пошті — та й усе. А що іншим робити? Їхати в місто або за кордон. Це, звичайно, менше стосується приміських сіл, де люди їздять на роботу в місто. А віддалені села стають безперспективними. Не маючи роботи, люди спиваються, нація деградує. Більшість наших керівників вийшла з села, а до села ставляться, як прибульці з космосу.— Нині тваринництво в Україні занепадає, а Ви будуєте найсучасніший тваринницький комплекс. Як Вам вдається “плисти проти течії”? — Дев’ятнадцять років працював у радгоспі імені Шевченка. Ми завжди мали непогані статки. У Києво-Святошинський район 1961 року вперше завезли з Голландії породу корів голштіни і розподілили по господарствах. Корови цієї породи високі, худі, але дають багато молока. До нашої зони вони не зовсім пристосовані. Науковці методом схрещування з цією породою вивели українську чорнорябу молочну породу, адаптовану до наших кліматичних умов. У КСП “Шевченківському” ми організували племзавод. У Києві щороку в червні—липні на ВДНГ проводять виставки, на які запрошують представників племзаводів, що мають високі показники. Спеціальна фахова експертна комісія визначає переможців. За останні п’ять років наші корови нижче третього місця не посідали, бо можуть давати до 12—13 тисяч літрів молока за рік.Технік штучного осіменіння корів Людмила Дуплій двічі була чемпіоном України зі свого фаху.— Як впроваджуєте найновіші досягнення? — У селі Лука побудували доїльний зал за шведською технологією, де 400 корів за зміну доїтимуть двоє доярок-операторів, тож усіх корів переведемо туди. Процеси комп’ютеризовано. На доїння водночас заходить 24 корови. Коли закінчується молоковіддача, комп’ютер відключає апарат і подає відомості про кількість молока. Якщо корова захворіє, про це одразу дізнається ветеринарний лікар. Ось-ось добудуємо корівник у Луці й почнемо так працювати.Нині ми надоюємо 6 000—6 300 літрів молока від кожної корови за рік. Коли почне працювати цей зал, сподіваюся, тисячу-півтори літрів на корову за рік додамо. Тварини житимуть у комфортних умовах, і це дуже важливо. Якось я їздив до Ізраїлю і дізнався, що там емігрант з України побудував неподалік від Тель-Авіва доїльний зал на першому поверсі, а на другому — ресторан, відгороджений лише скляною стінкою. На фермі працює 12 осіб, а в ресторані — 60. Школярі з околиць приїжджають сюди на екскурсії. Діти сидять у ресторані, замовляють їжу, морозиво, а в цей час їм розповідають і показують процес догляду за коровами й телятами.І в нас буде так і ще краще.Спілкувалася Надія КИР’ЯН
