ЗАБОБОН  НЕПЕРЕКЛАДНОСТІ

Чи під силу мові Тараса переклад цитат? Віталій РАДЧУКЗакінчення. Початок у ч. 39, 43 за 2008 р.У місткій книжці Л. Масенко “Мова і політика” є цікавий розділ — “Мовна стійкість”. Серед багатьох прикладів предмет ілюструють тут такі спостереження поліглота й мовознавця Ю. Шевельова: “Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено. Мораль вивести неважко. Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я в Фінляндії, їду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко, конституція конституцією, а фіни фінами.Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелена. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелена не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліна (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен”.Дослідниця також покликається на спогад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам’янці на Черкащині на початку ХХ століття, коли між російським і польським панством налагодилося порозуміння, шляхетні полячки не переходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторона не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут господарем. “Навіть з нами, які першими простягли їм руку примирення, — писав О. Давидов, — вони ніколи не говорили російською, а тільки французькою… Ми, росіяни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу”10. А смисл, на думку Л. Масенко, був високий — у національній солідарності, протистоянні російщенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейнятися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова в українську мову? Тим паче, що назва розділу до того зобов’язує, а свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу. З інших-бо мов цитати у книжці перекладено, чим виправдати винятковий привілей одній?.. Почитаймо численні статті на захист української мови в наших газетах патріотичного спрямування, задумаймося ось над чим: чому вони так само майже завжди двомовні — коли не через цитати, то через варваризми, яким є цілком повноцінні й питомі українські відповідники, а надто — через хворобливе і притому підкреслюване бажання передражнювати чужу мову, що так само не робить ані користі, ані честі своїй? Можна назвати з десяток учених, найбільш відомих в Україні своїми статтями й книгами на захист української мови, — і жоден з них (при всій їхній дослідницькій проникливості, освіченості, інтелігентності й переконаності в доцільності офіційної одномовності) не вільний від спокуси утнути задля стилістичного ефекту цей двомовний вибрик. Невже до цього зобов’язує сам предмет пізнання? Чи взагалі — пошук істини? Чи не підмінюється при цьому жанр, а заодно й предмет?Безперечно, проблема має етичний вимір, і тут можна було б добряче покепкувати з недовершеності людської природи, не забувши виправдатися перед гризотами власного сумління. І перепинити мавпувальника: ти передражнюєш чиюсь мову, а чи приємно тобі, коли передражнюють твою? Але моралізування з приводу того, що кому хочеться і належить робити, не відкриє нам зерен тієї істини, яка уперто не дається здоровому глуздові, бо не спочиває на поверхні явища. До неї доведеться докопуватися — розкриттям суті того, що таке мова і що таке переклад. І, вочевидь, довго, адже забобони паразитують на неповноті знання, яку нам завжди компенсує уява, активна і творча. Суперечлива не лише правда, у кожного своя, — суперечливий і самий шлях до істини.Авторові цих рядків останніх років тридцять випадало рецензувати чимало суто перекладознавчих статей, дисертацій і книжок, де, певна річ, і натяку не могло бути на якесь публіцистичне передражнювання чужої мови і де самим предметом часто було порівняння мов і різномовних текстів. Здавалося б, у такій галузі як сучасна теорія перекладу просто неможливо натрапити на вияви забобону неперекладності, та ще й у полишенні цитат без перекладу. І все-таки навіть тут вони трапляються нерідко, попри те, що всяке посилання на іншомовне джерело мало б кваліфікувати філолога за тим, як він його тлумачить і як ставиться до своєї мови, чи вміє перекласти, тобто чи здатний зрозуміти й подати чужу думку. Поруч з цим забобоном у парі зазвичай іде нічим не обґрунтоване переконання, що для термінотворення надаються слова тільки чужої мови, що “дуративність” краще звучить, ніж “тривалість”. Принциповим самоїдам зовсім невтямки, чому вчені Британії та США не витісняють з ужитку своє слово нашим tryvalist (spriyniattia, opovid, namir, postiyno тощо, пор.: рецепція, нарація, інтенція, перманентно).Само собою, списати слово чи текст завжди легше, ніж перекласти. Але ця пряма й добре вторована стежка, коли її вибирають із лінощів чи з недомислу, зрештою веде до псування мови, до витіснення її із самої себе і непорозумінь, до “обмежених лімітів”, лампочок “осрам” та інших мовних калік-мутантів.Звичайно, іншомовні вкраплення в тексті іноді важливі як ознаки стилю. У художніх творах вони можуть бути засобом індивідуалізації мови героїв. А загалом мова збагачується через запозичення навіть тоді, коли її виражальні потреби могла б задовольнити мобілізація її власних ресурсів. Суть проблеми не в тому, чи можуть варваризми взагалі стати в пригоді, а в тому, наскільки вони доречні, тобто чи сумірна користь від них із користю від збереження цілісності мовної системи. Адже така система хоч і відкрита, незамкнена, вона, щоб виконувати свої найважливіші функції (насамперед комунікативну і пізнавальну, а також функцію накопичення і збереження інформації), має бути обов’язково консервативною, закоріненою у свій національно-культурний ґрунт. Всеїдність у запозиченнях веде до руйнування цілісності мови, до вихолощення й заміни мови.Власне, забобон неперекладності давній, як Вавилонська вежа. Від епохи Відродження, коли національні мови замінили літературну й офіційну латину, сумнів у можливості повноцінного перекладу лише утверджувався. Хоча світ доходив порозуміння і розбудовувався не тільки всупереч, а й завдяки відмінності мов. Відоме ж бо правило кібернетики: що більша різноманітність у системі, то вищий рівень її розвиненості. Багатомовність світу — велике благо, звичайно ж, за умови повноцінного функціонування мов як цілісних систем. Протилежністю цьому може бути одна на всіх і єдина для кожного землянина нежива одноманітна мова — всесвітній есперанто-суржик. Тому переклади були, є і будуть. Перекладач — чи не найдавніша професія світу, а її роль і лави нині невпинно зростають. Адже вона забезпечує співпрацю, єдність і поступ людства. “Хай би що казали про хиби перекладацької роботи, — писав Ґете, — вона була й залишається однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт”11.Той же Ґете радив перекладачам “добиратися до неперекладуваного”, бо “тільки тоді можна по-справжньому пізнати чужий народ і чужу мову”. Перекладність у принципі не означає всеперекладності, ілюзію якої створює цитування без зрушення букв — своєрідний цитатний буквалізм. Та й кому потрібна копія оригіналу, коли вона так само потребує тлумачення відповідником? Відмінна подібність, що нею є переклад, має безперечні переваги над дублікатом, і насамперед це перевага ясності й природності, зрозумілості й органічності вислову. Навіть за доступності тонкощів оригіналу переклад вигідний, бо надає сприйняттю широти, стереоскопічності й динаміки, а головне — він залучає свою культуру, збагачує її й тому виступає явищем людської культури як такої.Перекладність — величина динамічна. Її межі рухомі відповідно до зміни умов. Зокрема вона залежить: 1) від близькості мов і дистанції між культурами (з якої мови українською перекладати легше: з японської чи з білоруської?); 2) від вивченості джерела, яке треба глибоко розуміти для того, щоб перекласти (а у класиків чимало темних місць); 3) від специфіки оригіналу, його жанру і стилю (поезію романтиків перекладати важче, ніж класицистську, опис старої автівки — легше, ніж наукове відкриття); 4) від розширення з плином часу ресурсів мови (власне, сам переклад розвиває мову так, що створює нові можливості для наступних перекладів); 5) від збільшення у читача так званих фонових знань, або тезауруса, який є поняттєвим апаратом сприйняття й пізнання (таким собі “локатором”, обмежена потужність якого в минулому примушувала адаптувати тексти, вдаючись до переказу, травестії, заміни чужих реалій своїми тощо)12.От і спитаймо любителів цитувати без перекладу.По-перше, якщо українською мовою перекладено самобутню поезію Сходу, Гомера, Данте, Ґете, Гюґо, Байрона, Пушкіна і всього Шекспіра, та так, що за цими перекладами в університетах вивчають історію світової літератури, то невже цитатне українське слово затісне для ворушіння мізків тих російськомовних недорік — писак і промовців, зокрема й доморощених, позначених безпомильно вгадуваним і невідчепним малоросійським акцентом, — що ледве лико в’яжуть?По-друге, якщо ми перекладаємо цитати не лише з найближчої білоруської, хоч вона нам зрозуміла і без перекладу, якщо перекладаємо з мов усіх інших наших сусідів (турків, румунів і молдаван, угорців, словаків, поляків), з мов наших етнічних меншин (кримських татар, греків, гагаузів, болгар та інших), перекладаємо з далекої китайської, якою на землі говорить у кілька разів більше людей, ніж російською, то з якої речі, за яким правом і з якою метою для цієї російської в українськомовних текстах робиться виняток при цитуванні?По-третє, якщо дистанція між мовами у двосторонньому перекладі залишається незмінною, то чому російські засоби масової інформації й автори книжок завжди перекладають цитати з українськомовних джерел, взагалі не утруднюючи себе сумнівом з приводу того, піддаються вони перекладу чи ні? Чому тільки українськомовну автуру й ЗМІ виховано в дусі остраху перед самою думкою про можливість кривотлумачення, перебріхування і навіяної цим острахом потреби самовідсторонення, яке, по суті, і є справжньою зрадою? Зрадою справи, про яку йдеться, мовної культури і самого себе.Хай також пояснять загалові редактори українськомовних газет, які друкують іншомовну рекламу поруч зі статтями на захист корінної мови, перенасиченими неперекладеними термінами й цитатами, чому вони вимагають від своїх читачів неодмінного знання ще якоїсь мови, крім своєї? Приклади? Та їх так густо, що в цій хибній практиці важко знайти винятки. Чому в такий нав’язливий і підступний спосіб читачеві доводять, тягнучи його в минуле, що без української мови він в Україні може любісінько обійтися, зате без російської чи англійської ніяк не обійдеться13? Щодо мільйонів українців це дикість, насильство, порушення людських прав. Це також повне нерозуміння того, що державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни з необхідності гуртуватися в народ — єдину продуктивну силу, впізнавану серед націй по голосу краю. Функцію державотворення, охорони культурної та інформаційної незалежності України може виконати тільки титульна корінна мова, яка для нашого краю органічна й питома. Опанування іноземних мов — справа добровільна: вивчай такі, які вподобав, і стільки, скільки подужаєш. Морально для українця в Росії, для українського поляка чи росіянина, крім державної, знати свою. Проте ні Конституція України, ні Всесвітня декларація людських прав не ставлять перед українцями на історичній Батьківщині обов’язку розуміти мову колишньої метрополії чи будь-яку іншу. Жоден правовий акт, якби навіть такий всупереч здоровому глуздові було ухвалено, не зобов’язує громадян володіти іншою мовою, крім споконвічної мови землі, на якій вони живуть і яка їх єднає. 10 Масенко Л. Мова і політика. — Київ, 1999, с. 21-22, 19.11 Goethe. Sдmmtliche Werke. In 45 Bдnden. Band 39. — Leipzig, S. 94.12 Детальніше про чинники і динамічні властивості перекладності див. у статті: Радчук В. Перекладність в динаміці // Філологія і культура: Збірник наукових праць. — Київ, 1996, с. 35—40.13 До речі, щодо “табеля про ранги” на “нашій — не своїй землі”. Київська англомовна газета “Kyiv Post” зовсім не друкує реклами та оголошень російською мовою. Чи українською. Але значну частину українських власних назв перекладає з російської — ніби за сумнозвісною секретною інструкцією Головліту, яка за радянських часів забороняла перекладати імена і назви з мов СРСР безпосередньо. Маємо в одній газеті дві столиці: Kyiv і Kiev. Також примітно, що Бібліотека Конґресу США і Британська бібліотека каталогізують назви кириличних книжок латиницею, транскрибуючи їх, тоді як у нашому повсякденні латиницю часто не кирилізують зовсім, два алфавіти можна зустріти навіть в одному слові. 

Read More

ПОДИХ ПРОСТОРУ

Ганна КОЗАЧЕНКО,член правління Українського фонду культуриПро те, що людина — місток між небом і землею, знають не тільки філософи й шанувальники творчості Арсенія Тарковського (“Людина я і є посеред світу…”). Тож коли до Києва знову завітав дует “Зікр”, щоб відзначити своє 15-річчя, в Олександрівському соборі на Володимирській гірці після вечірньої служби не було вільних місць. Майстерний акапельний спів під склепінням, де завжди панувало небо, переніс у той безмір, де людина поєднана з Першотворцем, навіть якщо не завжди це усвідомлює.Співаки перетворили свої голоси на інструмент, крізь який промовляють душі. Іноді справді забувалося, що це реальні люди, наші земляки (Ольга Ткаченко народилася в Києві, а її колега Ігор Силін жив у нашому місті певний час). Давні шанувальники дуету “Зікр” свідомо занурювалися у медитацію чи насолоджувалися новою імпровізацією майстрів. Адже ріка почуттів, як і ріка часу, щоразу міняє свій плин, а чутливість мистецьких душ значно тонша і делікатніша, ніж пилок на крилах метелика. Чоловічий і жіночий голоси перепліталися, притягуючи безсторонній космічний простір, щоб висповідати йому болі людські.Навіть утримуючи свою свідомість біля мікрофонів (цей виступ збережеться у радіозапису), внутрішнім зором бачили ми самотнього пілігрима, який через пустельну місцевість іде у напрямку високих гір. А небо над тим гірським кряжем видавалося всіяним зірками, що не завжди нагадували звичні нам сузір’я, а потім було просвітлене сонцем, яке не сліпить і не дуже гріє. Високість денних небес, так само безхмарна, сприймала спів душі, яка оповідала Богові про понівечений людьми простір. І думалося про Шамбалу, що приховує здобутки однієї з попередніх технократичних цивілізацій, а потім — про околиці Києва уздовж доріг і новітні камінні мішки у центрі нашого міста, які сприймаються наругою над природою і красою.Життя наше складається так, що лише небесам можна поскаржитись на неправедні дії несвідомої частки людства. Митці, інтелігенція, як тонка мембрана, сприймають різні вияви життя на планеті й творчістю намагаються їх гармонізувати. Дует “Зікр”, не вдаючись до слів, озвученим голосом серця оповідають про іншу дорогу, яка може врятувати людство. Це дорога духовного вдосконалення.Ольга Ткаченко й Ігор Силін, безперечно, вивчали старовинні київські християнські розспіви, вібрації молитов буддійських ченців — мандрівників і самітників, які живуть у Тибеті. Їхнє мистецтво своєрідне і просвітлене, адже зрозуміле без тлумачів і перекладачів на будь-якому континенті. Співаки багато гастролюють і всюди мають успіх. І що більше мандрів за півтора десятиліття існування дуету, то багатший їхній духовний доробок. Адже митці пробуджують душі, які вже готові зрозуміти: людство цілісне, країни і народи взаємозалежні, як члени однієї родини, або ж навіть частини одного тіла. Тому так важливо, знаючи цю взаємозалежність, уникати недобрих вчинків і смутних думок. Усе, що відбувається з нами, творимо ми самі. Ці філософські одкровення, проспівані з глибини серця Ігорем Силіним і Ольгою Ткаченко, після концерту визріли у цілком конкретну думку. Добре було б, якби митці оселилися в Києві й щоденно гармонізували простір у нашій країні. Можливо, це егоїстично, але здається, що Україні сьогодні гармонія якнайпотрібніша. А мистецтво дуету має велику силу.

Read More

МУЗИКА У СТИЛІ БАРОКО

Степан ЛІСЕЦЬКИЙ,кандидат мистецтвознавстваДва твори українського композитора другої половини XVІI століття Семена Пекалицького виконав Муніципальний хор “Київ”, записав їх на компакт-диск і надрукував ноти. Це, безумовно, важлива подія, адже ми можемо вникнути в музичний світ цього широковідомого й шанованого в ті часи митця. З достовірних джерел відомо, що Семен (Симеон) Пекалицький народився близько 1630 року. Навчався у 1640—50-ті роки, а в 1660—80-ті активно працював на композиторській, диригентсько-хоровій та духовно-церковній ниві. У біографії Пекалицького багато білих плям. Достовірно відомо, що С. Пекалицький у 1660-х працював у чернігівського архієпископа Лазаря Барановича. Баранович тривалий час перебував у Києві, викладав з 1642 року в Братській школі, а 1650 року став її ректором, з 1657-го переїздить до Чернігова. Можна припустити, що Пекалицький навчався у Києві, їхнє знайомство могло початися саме тоді. Хорова капела Л. Барановича була зразковою, саме з нею він їздив до Москви 1666 року, щоб показати високий рівень музичного колективу. Невипадково з 1673-го Пекалицький обійняв посаду керівника Придворної співацької капели в Москві, де працював кілька років. 1688 року С. Пекалицького разом з дружиною та дітьми запросили до Москви на постійне місцеперебування. Вірогідно, що Пекалицький з 1667 року працював у Львові, керував хоровою капелою Й. Шумлянського. Отже, діяльність його була багатогранною. Однак найголовніше — це його музика. Маємо “Літургію ля мінор” і партесний концерт “Дух Твой благий” (новознайдений твір). Літургія — це традиційний жанр церковної відправи з музикою. З давніх-давен літургію виконували речитативом. За часів бароко, з останньої чверті XVI ст., коли у нас було впроваджено багатоголосся, композитори писали музику до окремих текстів літургії, інші тексти виголошував священик. Кожна епоха формувала певні художні вимоги до написання музики. Ми знаємо музику до літургій багатьох композиторів, але твір С. Пекалицького перший. Отже, “Літургія ля мінор” — твір середини XVII століття — один з найдавніших і основоположних у бароковому стилі. У творі дев’ять музичних номерів, різних за характером. У багатьох номерах Літургії Пекалицький дає повнозвучні урочисті вступи, фактура яких охоплює весь звуковий простір.Щодо музичних тем Літургії, то їх кілька типів: повнозвучні й урочисті, лірико-пісенні й лірико-оповідні, й навіть танцювальні. Вони розвиваються і формують художні образи. Теми-характери індивідуально-композиторські, що виокремлюють його музику серед творів інших митців. Твір Пекалицького розрахований на два хори, які звучать то разом, то почергово; майже у кожному номері є й ансамблеві теми (виконують три солісти). Фраґменти, які виконують обидва хори, мають узагальнений характер, вони то урочисті, то радісно-мажорні. Музика, призначена для тріо, — переважно лірична, хоч буває й оповідною чи лірично-журливою. Прикінцеві теми Пекалицького викликають у сучасного слухача найбільший інтерес, вони не схожі на музику інших українських композиторів (принагідно зауважимо, що радісно-хороводні й радісно-танцювальні теми Пекалицького ніби перейшли в музику М. Дилецького, що працював у Москві з кінця 70-х років XVII ст.). Музика “Літургії ля мінор” вражає красою, вона не застаріла, не нудна, навпаки, музикантів початку ХХІ століття вона зацікавила професіоналізмом. Партесний концерт “Дух Твой благий” — інша сторінка музики С. Пекалицького. У цьому жанрі митець ще вільніший у виборі музичних тем і принципів їхнього розвитку. Сьогодні маємо можливість не лише ознайомитися, а й детально вивчити хорові твори Семена Пекалицького, дати їм історичну оцінку, адже це перші зразки українського музичного бароко, які дійшли до нашого часу. Це твори яскраві, майстерні, багаті образним змістом.

Read More

ЧАРІВНИЙ СВІТ ТАНЦЮ

У Києві відбувся VIII художньо-мистецький конкурс “Чарівний світ танцю”, який проводив Благодійний фонд “Лірос” за підтримки департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України й Будинку офіцерів Збройних сил України, що безплатно надали великий концертний зал для проведення завершального гала-концерту. Світлана БАДЕРА Гала-концерт “Чарівний світ танцю” об’єднав найяскравіші хореографічні колективи міста, у їхньому виконанні глядачі побачили не лише народні й естрадні танці, а й найпопулярніші фраґменти з класичних балетних творів, майстерно виконані бальні композиції. Фестиваль перетворився на велике дитяче свято: нагороди, дипломи та подяки, подарунки, святковий концерт. Танці виконали хореографічні колективи “Веснадія” та “FORS”, Школи Ганни Дубіної та “Славутич”, “Екстрім” та “Щедрик”, “Вітерець” та “Феєрія”. Справжнім творчим дарунком стали виступи Анастасії Сідельник та Ігоря Ковалька, у виконанні яких глядачі побачили хореографічну картинку “Діалог”. Їхній виступ довів усім, що мовою витончених рухів можна сказати набагато більше, ніж словами. Відкривав концертну програму хореографічний відділ школи мистецтв управління освіти Деснянського району в м. Києві. У його виконанні всі побачили та відчули “Подих Карпат” (викладач-постановник Ірина Кістерська), далі за допомогою танців мандрували не лише Україною, а й облетіли всю Землю, переносячись з континенту на континент, з минулого в майбутнє. “Тарантела” й “Італійська полька” у виконанні вихованців Школи Ганни Дубіної повідала про італійський темперамент, а “Східна фантазія”, яку виконали маленькі чарівниці з “Щедрика” (художній керівник та постановник Світлана Романенко) була ще однією казкою Шехерезади. З ансамблем “Славутич” (художній керівник Леся Готовкіна) побували “На далеких островах”. “Самба” у виконанні ансамблю “Екстрім” (художній керівник Світлана Романенко) та “Румба” у виконанні ансамблю “Феєрія” (художній керівник Наталя Сластьон) перенесли до Латинської Америки. Заполонив грацією рухів “Танок з віялами” у виконанні ансамблю “Вітерець” (художній керівник Олександр Черноус, балетмейстер Наталя Аркуша ). Вихованці хореографічної школи FORS (Тетяна Вінокурова) показали “Природи дивну мить”, а з ансамблем “Веснадія” (художній керівник Наталя Устінова) перенеслись у Європу, побачивши “Ірландський танок”, і повернулись до України, переглянувши композицію “Дівчина-весна”. Усі впевнилися, що український народний танець — у кожного в душі. Він — генокод, що живе і дає поштовх розвитку духовного багатства людини, яке йде від народного мистецтва.Мета проекту — розвивати творчі здібності та підвищувати майстерність, надихаючи дітей на нові вдалі рішення і знахідки.Яскраві костюми, оригінальні хореографічні композиції перетворювали концерт на чарівне свято, маленькі артисти, попри хвилювання, виконали номери майже досконало, адже багато з них уже має досвід навіть міжнародних змагань.Віриться, що не залишать без уваги дитячу творчість ті, від кого насамперед залежить її розвиток, а отже, і майбутнє національної культури й духовності. Конкурс важко переоцінити: він й дуже потрібний юним виконавцям.  

Read More

ДОСЛІДНИК НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАСАД ДУХОВНОСТІ

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук,професор НПУ ім. М. П. Драгоманова,академік АНВО УкраїниПомітним явищем у культурному, мистецькому й освітньому житті стала нещодавно видана книжка В. Качкана Іван Хланта: Бібліографічний покажчик. — Ужгород: ВАТ “Патент”, 2008. — 458 с., іл.Автор книжки розкриває суспільно важливий багатогранний творчий доробок Івана Хланти — знаного не лише в Україні, а й за її межами фольклориста, мистецтвознавця, бібліографа і педагога. І. Хланта працював учителем, директором школи, викладачем Ужгородського університету. З 2001 р. завідує науково-культурологічною лабораторією Закарпатського обласного центру народної творчості. Закінчивши 1964-го філологічний факультет Ужгородського університету, І. Хланта вивчав фольклор Закарпаття. Захистив кандидатську дисертацію з фольклористики, здійснив мистецтвознавче дослідження на докторський ступінь “Жанр духовної пісні: історія та поетика (на матеріалі Карпатського реґіону)”.І. Хланта — приклад того, як треба рятувати від забуття й увічнювати перлини народного мистецтва. Багато десятиліть він записує і публікує фольклорно-етнографічні матеріали Закарпаття, Львівської області та українців за межами нашої країни (Кубані, Румунії, Сербії тощо).І. Хланта написав ґрунтовні розвідки про творчість письменників, педагогів Закарпаття О. Духновича, О. Павловича, Д. Вакарова, Ю. Керекеша, В. Вовчка, П. Лінтура та ін. Важливо, що І. Хланта зробив значний внесок в упорядкування та видання фундаментальних праць фольклористів минулого: Панаса Мирного та Івана Білика, О. Кольберга, В. Гнатюка, П. Чубинського та ін. Володимир Качкан має рацію, коли пише, що І. Хланта — гідний “спадкоємець і провідник ідей духовних цінностей нашого народу, значущості й славетності вікових національних спадків”.Часто виїжджаючи у творчі експедиції, зустрічаючись із мешканцями віддалених гірських районів, дослідник виявляє нові імена творців народної культури, яскравих носіїв української ментальності, самобутнього національного духу, які засобами народних мистецтв збагачують скарби духовності рідного народу. І. Хланта виявив на Закарпатті таких талановитих майстрів-казкарів, коломийкарів, як Юрій Баняс (с. Боронява Хустського району), Дмитро Юрик (с. Вучкове Міжгірського району), Петро Куртанич (смт Великй Березин).І. Хланта уклав “Програму з літературного краєзнавства для шкіл Закарпаття: 10—11 класи”, хрестоматію “Сині хвилі гір” для учнів старших класів і студентів ВНЗ, до якої увійшли найкращі твори письменників Закарпаття ХХ ст. Він бере активну участь у всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях, “круглих столах”, симпозіумах, семінарах з проблем фольклору, мистецтвознавства, освіти.Підкреслимо ще одну важливу особливість багатогранної творчості І. Хланти. Його друковані праці, культурологічна і громадська діяльність концентрують високі наукові й мистецькі здобутки. Просвітницьку роботу, участь у багатьох освітньо-виховних заходах він спрямовує на те, щоб учнівська і студентська молодь оволоділа науковими і мистецькими цінностями. Збагачений народною мудрістю, І. Хланта пізнав закономірність: молодь отримує високу освіту і виховання тоді, коли наука і мистецтво глибоко вивчаються і гармонійно поєднуються в процесі навчання як рівноправні чинники, “крила”, завдяки яким можна досягати моральних чеснот, вершин духовності. Книжка допомагає широким колам читачів глибше осмислити закони краси, постійно пізнавати джерела народної моралі, національної духовності. Вона сприяє пробудженню і формуванню в учнів і студентів патріотизму, національної свідомості, українського національного характеру, високої громадянськості. Книжка містить відгуки відомих діячів української культури і науки М. Жулинського, М. Кагарлицького, М. Дмитренка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка П. Скунця про плідність багатогранного таланту І. Хланти.Аналізуючи книжку, доходимо висновку, що рідна мова, фольклор, народні мистецтва, віддзеркалені в них національна символіка, родинні цінності, історія отчого краю — першоджерела Любові, Добра, Гідності, Совісті, Патріотизму та інших моральних чеснот, а також першооснови навчання, виховання і розвитку підростаючих поколінь, основні засоби народної педагогіки, фундамент національної культури і духовності. Педагогічна наука, національна система освіти і виховання має все зробити для того, щоб на кожному етапі навчання та виховання дітей українська мова, фольклор, мистецтво, культура, історія нашого народу стали провідними засобами формування духовності поколінь.

Read More

ОДИН З ПРООБРАЗІВ ОТЦЯ ЗАХАРІЯ В ПОВІСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ «АПОСТОЛ ЧЕРНІ»

Нещодавно виповнилося 145 років з дня народження Ольги Кобилянської. З цієї нагоди в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича відбулася Міжнародна  наукова конференція “Актуальні проблеми вивчення життя і творчості Ольги Кобилянської та українського літературного процесу”.Пропонована увазі читачів розвідка стосується останнього довго замовчуваного твору письменниці “Апостол черні”. Василь СЕЛЕЗІНКА,заслужений діяч мистецтв України, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка,м. ЧернівціОльга Кобилянська якось зауважила: “Я прийшла до націоналізму”. Чи не тому до 90-х років ХХ століття про роман “Апостол черні”, який вона називала повістю, не чули. За радянських часів його не друкували й не згадували, а якщо мимохіть згадували, то применшували, називаючи невдалим, слабким, мовляв, “Апостолом…” була незадоволена сама письменниця. Працювала Ольга Кобилянська над твором досить довго. Ще в лютому 1922 року чернівецький літературно-науковий журнал “Промінь” повідомив, що вона закінчила повість у двох частинах “Юліан Цезаревич”. Частинами твір друкували в празькому журналі “Нова Україна”.1927 року, коли відзначали 40-річчя літературної діяльності письменниці, твір став широко відомим, але обидві частини вперше надрукували 1936-го у Львові.Вже в 1990-х роках викладач ЧНУ ім. Ю. Федьковича Оксана Івасюк привезла “Апостола черні” з Канади. Його опублікували в “Буковинському журналі”.То хто ж був натхненником і прообразом головного героя твору?Із 1909 до 1 листопада 1918 року в чернівецькій греко-католицькій церкві Св. Тадея (тепер Успіння Пресвятої Богородиці), що на вулиці Руській, 28, працював отець Костянтин Балицький. Походив він із давнього священницького роду. Народився 25 липня 1880 року в селі Іспас (нині Спас) Коломийського району, де його батько Володимир був тоді священиком. Костянтин навчався в сільській школі, потім у Коломийській гімназії, у Львівській богословській академії, удосконалював знання в Празі. Духовний сан отримав 1907-го, два роки працював в Обертині, а 1909-го переїхав у Чернівці. Дружина Балицького Емілія походила із селища Сандгора зі знаменитого роду Шухевичів.Майже поруч із церквою на вулиці Петровича (нині Ломоносова, 8) якийсь час квартирувала Ольга Кобилянська. В церкві вона й познайомилася зі священиком.У роки Першої світової війни Костянтин Балицький підтримував письменницю не лише морально, а й матеріально. 1918 року, коли в селі  Молодятині Коломийського району помер батько Емілії, який був там парохом, Костянтин Балицький переїхав на парафію покійного тестя, але зв’язків із Кобилянською не поривав. Ольга Кобилянська, працюючи над повістю, 1929 та 1932 року їздила з Румунії в Польщу, тобто з Чернівців до Молодятина. Там письменниця уважно слухала розповіді священика і під його впливом змінила навіть назву твору на “Апостол черні”. Релігійну діяльність Костянтин Балицький поєднував з активною громадською діяльністю в товаристві “Просвіта”, виховною роботою серед молоді, поповнював парафіяльну книгозбірню читальні новими виданнями “Просвіти”, організував хор, драматичний гурток, будував новий Народний дім, писав статті до журналу “Рідна мова”, головним редактором якого був професор Іван Огієнко, а також до журналу “Жіноча доля”, де тоді працювала Ірина Вільде, до “Покутського вісника”. Отець Захарій в “Апостолі черні” Кобилянської, як і Костянтин Балицький, мав хворе серце. Це була спадкова хвороба — батько і дід Балицького померли від серцевого нападу 56-річними. Наймолодша з чотирьох дітей Балицького донька Любомира, яка тепер мешкає на вулиці Карпатській, 26 у Коломиї, дуже добре пам’ятає Ольгу Кобилянську, з якою колись прогулювалася стежечкою до потічка, і та її лагідно повчала не ставати на квіточку і травичку, бо вони живі й можуть загинути. Зберігає вона й фотографії, де Кобилянська разом із сім’єю Балицьких. На приміщенні колишньої резиденції Костянтина Балицького (тепер це клуб) 1969 року відкрили меморіальну дошку, на якій зазначено, що тут  1929  і 1932 року працювала О. Кобилянська.Згодом О. Кобилянська ще писала Балицьким листи, жалкуючи, що через стан здоров’я не може приїхати, але мріє побувати в них бодай перед смертю. Однак мрія ця не здійснилася, бо 14 вересня 1936 року Балицький помер.1997 року мені довелося інсценізувати “Апостола черні”, однак поставити його тоді не судилося. Два роки тому запросили до постановки відомого режисера, який тривалий час працював у Росії. Він зробив власну інсценізацію, обминувши національний пафос твору Кобилянської, з отця Захарія зробив когось на кшталт московського батюшки і шукав абстрактну ідею, якої не було в першоджерелі. Вистава провалилася. Чернівчани, на жаль, так і не відчули справжнього духу твору. Чин розважливого, мудрого, працьовитого отця Захарія — лише у творі Ольги Кобилянської, який чекає на нове прочитання. 

Read More

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ СУЧАСНИХ  ДІТЕЙ

Ніна ГНАТЮКМикола Костомаров 1861 року писав: “Література є душею народного життя, є самосвідомістю народності… Чим багатша, чим достатніша у народу література, тим тривкіше стоїть його народність”.Ці слова відомого історика згадалися мені під час роботи “круглого столу” з проблем дитячої літератури та книговидання, що відбувся у Національній спілці письменників України. У вступному слові голови секції дитячої літератури, лауреата премії ім. Лесі Українки Анатолія Качана йшлося не лише про здобутки письменників, які пишуть для наймолодших читачів, а й передусім про проблеми з книговиданням і розповсюдженням дитячої літератури.Раджу батькам уважно прочитати листи ув’язненого Василя Стуса до сина. Скільки там назв книжок його улюблених письменників, скільки порад, як і що читати. Адже без цього не просвітлієш душею, не ствердиш свої духовні орієнтири, людські чесноти, не виростеш справжнім українцем.Як зазначив Анатолій Качан, наклади дитячих книжок надто малі, а тому повісті, оповідання, казки, вірші сучасних авторів майже не потрапляють до дитячих рук. Колись у “Веселці” книжки виходили 50—100-тисячними накладами. Тепер про це годі й мріяти.Книжкових магазинів у селах і райцентрах майже не залишилося, мало їх і в столиці. Та й у тих, що є, прилавки заполонили дешевші російськомовні видання. Тож вони частіше потрапляють до дітей.Педагоги чимало говорять про шкоду комп’ютерної залежності вже з раннього віку. Як зробити, щоб дитина не відцуралася книжки, щоб завдяки сміливим, чесним, чистим, сильним книжковим героям вона і сама росла такою?В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв. Зареєстровано 400 періодичних видань, що мали б друкувати твори для дітей. Але ніхто з них не досліджує, не відстежує літературного процесу.Колись за публікаціями у журналах “Малятко”, “Барвінок” формували цікавий і потрібний літературний щорічник “Дванадцять місяців”, на сторінки якого потрапляли найцікавіші твори. На жаль, цей щорічник, як сумно зазначив доповідач, “пішов на дно”. Нема тепер і масової всеукраїнської дитячої газети, якою була “Зірка”.У дитячій драматургії — справжній голод. Дуже мало виходить науково-пізнавальних видань для дітей, дотепного гумору, гарних ліричних віршів.Не варто забувати про те, що відбулася зміна поколінь. Дмитро Білоус, Євген Гуцало, Анатолій Костецький та інші дитячі письменники відійшли у вічність, а молодого поповнення в дитячу літературу надходить мало. Тому сьогодні дуже важливо не лише підтримувати молоді таланти, а й дбати про перевидання найкращих творів літературної класики, забезпечувати державну підтримку найталановитішим творам для дітей, спільними зусиллями письменників, видавців, працівників книготоргівлі, педагогів і бібліотекарів зробити все, щоб книжка потрапила до тих, кому вона адресована.Цікавим і гострим був виступ доцента, кандидата педагогічних наук Ольги Слоньовської з Івано-Франківська. Письменниця проаналізувала шкільну програму з української літератури для середніх шкіл.Ми маємо потужну літературу. Якщо хочемо виховати у дітей любов до книги, української мови, маємо ввести до шкільних програм твори найцікавіші, найяскравіші, доступні для дитячого сприйняття.О. Слоньовська вважає, що слід у школах вивчати не співомовки С. Руданського, де є чимало народних вульгаризмів, а його прекрасну пісню “Повій, вітре, на Вкраїну”. Учням було б доцільно вивчати не “Гуси-лебеді летять” Михайла Стельмаха, а його “Думу про тебе”. Усім відомо, який вагомий внесок Олеся Гончара у незалежність України, збереження і примноження духовності рідного народу, утвердження державності української мови. А що діти знають про життєвий і творчий шлях класика української літератури ХХ століття, які його твори вивчають?Лише в 12-му класі введено до програми оповідання Олеся Гончара “За мить щастя” та уривок з роману “Тронка” — “Залізний острів”. А варто було б вивчати роман “Людина і зброя”.Ольга Слоньовська закликала розвантажити шкільні програми, забрати з них твори нудні, нецікаві. Від себе ж додам: серед творів, рекомендованих старшокласникам для читання, є все — і “Сталінка” О. Ульяненка, і “Щоденний жезл” О. Пашковського, і “Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, а ось листів Василя Стуса до сина немає…Старший науковий співробітник Академії педагогічних наук Зоя Шевченко нагадала, що колись було три варіанти програм. І серед них однією з найкращих була з Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. Слід подбати про те, щоб кожен твір, особливо для найменших читачів, доповнювали гарні ілюстрації. Книжка для дітей має бути справжнім витвором мистецтва.Кандидат педагогічних наук Антоніна Мовчун наголосила: необхідно створити новий підручник з дитячої літератури. А де літературна критика, що тримає в полі зору тенденції розвитку цього важливого підрозділу української літератури?Настав час письменникам, науковцям, педагогам зібратися й обговорити програму з української літератури у середній школі.Кандидат історичних наук Наталя Марченко зауважила, що у вищих навчальних закладах немає окремих кафедр дитячої літератури — їх приєднано до інших. А захист дисертацій з дитячої літератури? Варто мати і свій часопис з цієї проблематики. На вихованні дітей не можна заощаджувати.Відома поетеса, лауреат премії ім. Лесі Українки Марія Людкевич, яка у Львові керує дитячою літературною студією “Джерельце”, підкреслила, що любов до книжки прищеплюється дітям з 2—3 років. А тому слід передусім подбати про книги для найменших українців. Прикро, але в дитячих садках зовсім нема книжок-розмальовок.У багатьох областях за підтримки держадміністрацій видають зараз антології дитячої літератури. Слід потурбуватися про обмін ними між бібліотеками України.Письменник з Одеси Володимир Рутківський, автор цікавої книжки для юнацтва “Джури козака Швайки”, свій виступ присвятив проблемам виховання талантів. Хоч як прикро, але розділ шкільної програми “Література рідного краю” — це передусім пристановище графоманів, що заповнили і видавництва, і бібліотеки своїми творами. Як пробитися справжньому талантові? Як зберегти своє обличчя?Кожна література виростає на власному національному ґрунті. Наш фольклор, народна міфологія — глибинні джерела для творчості кожного письменника. Дитяча література може бути високоприбутковою — потрібна лише увага видавців, держави до майстрів слова. Назріла потреба створити товариство чи асоціацію “Дитяча і юнацька книга”, які об’єднали б письменників, видавців, педагогів в ім’я не лише порятунку, а й розквіту дитячої літератури.Письменниця, кандидат педагогічних наук Лідія Повх-Ходанич з Ужгорода переконана, що дитяча література має модернізуватися, якщо хоче бути прочитаною сучасними дітьми. І мова, і психологія, і сюжетні лінії мають бути суголосні часові, у який живемо. Водночас не треба забувати про ментальність свого народу, бо тільки цим ми цікаві світові.Письменник Іван Андрусяк, який представляв видавництво “Грані-Т”, зауважив, що серйозна вада — відірваність видавничого бізнесу від дитячої літератури, тому створення об’єднання видавців і письменників вкрай потрібне.Петро Осадчук: “Лише тоді організм добре функціонує, коли працює кровообіг. У нас зараз нема книжкового обміну. В умовах чужоземної окупації книжкового простору слід спільно думати, як протистояти засиллю російськомовного читва, як порятувати українську книгу, а разом з нею — і народ, бо “роль мистецтва — показувати людям їхнє майбутнє”, як писав Юрій Шерех.Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, секретар ради НСПУ Михайло Слабошпицький, підсумовуючи роботу “круглого столу”, запропонував присвятити цій актуальній темі одне з засідань ради Національної спілки письменників України, запросивши туди вчених, урядовців, видавців.Безумовно, однією з причин знищення книготорговельної мережі, закриття багатьох бібліотек, видання малими накладами дитячих книг є бездарна гуманітарна політика української влади. Тому письменники, за словами Валентина Мороза, в атмосфері тотальної зневіри повинні спонукати людей знову повірити в реальність духовного світу. Ми не повинні втратити юного покоління. Наші діти лише тоді виростуть справжніми українцями, коли візьмуть у свої душі слово правди і краси з уст Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, їхніх духовних спадкоємців — В. Стуса, Л. Костенко, М. Вінграновського, Г. Тютюнника, інших майстрів слова.

Read More

Вітаємо читачів “Слова Просвіти” із Празником Святого Миколая — небесного Добротворця, Зцілителя й Оборонця, Великого Друга всіх дітей!

Як і годиться у день цього найголовнішого свята грудня, редакція “Слова Просвіти” приготувала подарунок своїм читачам. І звісно ж, це суто просвітянський подарунок. Член редколегії нашого тижневика професор Іван Пилипович Ющук надав нам ексклюзивне право на друк вкрай необхідної для учнів та вчителів книжки. У новому 2009 році Всеукраїнський культурологічний тижневик “Слово Просвіти” презентує своїм читачам “Уроки української мови” від професора Івана Ющука.Тільки з допомогою нашого тижневика ви зможете підготуватися до зовнішнього незалежного оцінювання. Курс вестиме один із найкращих мовників України, автор підручників з української мови Іван Пилипович Ющук.Про фонетику, лексику і фразеологію, морфологію і правопис сучасної української мови ви дізнаєтесь, засвоївши 27 уроків, які містять теоретичний курс і приклади вживання в мовній практиці. Крім того, ви зможете ще й перевірити себе — після кожного уроку надано завдання для самостійного виконання.Передплачуйте й читайте тижневик “Слово Просвіти” — знатимете українську мову на “відмінно”! 

Read More

ПРО НАГОРОДЖЕННЯ

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1146/2008 Про нагородження активістів Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса ШевченкаЗа вагомий особистий внесок у розвиток національної культури, активну просвітницьку і громадську діяльність та з нагоди 140-річчя від дня заснування Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка постановляю: Нагородити орденом “За заслуги” II ступеня НЕСТЕРЧУКА Миколу Трохимовича — заступника голови, відповідального секретаря, м. Київ  Нагородити орденом “За заслуги” III ступеня ГАНДЗЮКА Юрія Михайловича — члена центрального правління, м. Київ Нагородити орденом княгині Ольги III ступеня ОЛІЙНИК Марію Василівну — заступника голови Донецького обласного об’єднання Присвоїти почесні звання: “НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ” МУЖУКУ Леоніду Петровичу — кінорежисерові, члену центрального правління, м. Київ “ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОСВІТИ УКРАЇНИ” КЛІЧАК Ганні Степанівні — учительці української мови та літератури середньої школи № 139 міста Києва ПІТКУ Ярославу Михайловичу — голові Львівського обласного об’єднання ФЕЩЕНКО Світлані Володимирівні — завідувачеві відділу секретаріату, м. Київ ШМУРІКОВІЙ Ніні Миколаївні — голові Хмельницького обласного об’єднання “ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ” ЛОМАЧУКУ Дмитру Федоровичу — генеральному директорові телевізійної радіокомпанії “ТV-Просвіта”, м. Київ ОЦУНУ Миколі Петровичу — члену головної ради, м.Київ. Президент України Віктор ЮЩЕНКО 8 грудня 2008 року РОЗПОРЯДЖЕННЯ Керівника Апарату Верховної Ради УкраїниПро відзначення активістів Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса ШевченкаЗа вагомий внесок у справу українського національного відродження, утвердження української мови як державної, активну громадську діяльність, високу професійну майстерність та з нагоди 140-річчя заснування товариства “Просвіта” відзначити:Цінним подарунком (годинником) Голови Верховної Ради УкраїниГОРБАЧУКА Івана Тихоновича, голову первинного осередку “Просвіта” НПУ ім. М. Драгоманова, м.КиївКОВАЛЬЧУКА Анатолія Анатолійовича, голову Бориспільської організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Київська областьКОНОВЦЯ Олександра Федоровича, редактора радіожурналу “Дзвони Просвіти”, м. КиївКОЦЮК Ларису Романівну, члена Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. КиївПИЛИПЕНКО Олександру Олександрівну, голову Роздільнянського міськрайонного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Одеська областьСТИШОВА Олександра Анатолійовича, члена правління Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса ШевченкаТИХОГО Володимира Олексійовича, члена Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. КиївШЕХОВЦОВА Володимира Ілліча, проректора НТУУ “КПІ”, заступника голови первинного осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. КиївПідстава: клопотання голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народного депутата України Мовчана П. М. Керівник Апарату Верховної Ради України В. ЗАЙЧУК ШАНОВНІ ДРУЗІ! Від імені Уряду сердечно вітаю учасників урочистого засідання, всіх членів Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка з нагоди 140-річчя від дня його заснування.Ваша громадська просвітницька організація протягом усіх років свого існування зберігала національно-культурну спадщину, чим відіграла велику роль у національно-політичному відродженні України.Завдяки Вашим зусиллям видавалися та розповсюджувалися книжки, створювалися читальні, організовувалися вечорниці, вистави, курси для неписьменних.За 140 років Товариство переживало різні часи. Сьогодні це одне з масових громадських об’єднань, яке проводить велику культурно-просвітницьку роботу, бере активну участь у процесах державотворення та є однією з консолідуючих сил суспільства.Вірю, що ваші знання, громадянська позиція та досвід і надалі слугуватимуть процвітанню рідної Батьківщини.Бажаю вам усім здоров’я, щастя, злагоди, нових творчих звершень.Прем’єр-міністр України  Юлія ТИМОШЕНКО8 грудня 2008 року,м. Київ ПРО НАГОРОДЖЕННЯ  відзнаками Кабінету Міністрів УкраїниЗа вагомий внесок у формування національної свідомості та піднесення духовності Українського народу, значні творчі досягнення Кабінет Міністрів України нагородив Почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням пам’ятного знакаТрудовий колектив Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса ШевченкаТрудовий колектив Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”За вагомий особистий внесок у справу національного відродження, піднесення духовності Українського народу, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм Кабінет Міністрів України нагородив Почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням пам’ятного знака ВИШНЕВСЬКОГО Андрія Романовича, художнього редактора Видавничого центру “Просвіта”, м. КиївГАВРИЛЕНКО Валентину Олександрівну, головного бухгалтера Видавничого центру “Просвіта”, м. КиївГРИНЬ Марію Михайлівну, відповідального секретаря Полтавського облоб’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса ШевченкаЖАЛДАК Ольгу Дем’янівну, члена Правління Черкаського облоб’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. КиївКОЗАЧЕНКА Валентина Васильовича, голову Подільського райоб’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. КиївСАВЧЕНКА Сергія Михайловича, голову Всекримського об’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. КиївСЕМЬОШКІНУ Неонілу Степанівну, голову первинного осередку “Просвіта” ЗАТ “Київфундаментбуд”, м. КиївСІЧКА Сергія Михайловича, голову первинного осередку “Просвіта” Миколаївського муніципального коледжу, члена правління, м. Миколаїв  

Read More

ВІДСВЯТКУВАЛА КИЇВЩИНА

Євген БУКЕТ11 грудня вперше в приміщенні Київської облдержадміністрації відбулося урочисте засідання Ради Київського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. На ньому, окрім просвітян, були заступники голів районних і міських адміністрацій з гуманітарних питань.Відкрив урочистий захід заступник голови Київської обласної державної адміністрації Ростислав Єрема. Він привітав “Просвіту” з ювілеєм і вручив почесні грамоти голови облдержадміністрації голові обласного об’єднання Василю Клічаку, заступникові голови Світлані Фещенко і членові Ради, керівнику Білоцерківської “Просвіти” Володимирові Іванціву. До привітань приєдналась заступник голови Київської обласної ради Лариса Піотрович, яка відзначила з нагоди ювілею Валентину Донець (м. Вишневе), Тамару Устинівську (смт Володарка) й Анатолія Ковальчука (м. Бориспіль). Заступник голови ВУТ “Просвіта” Василь Фольварочний вручив медалі “Будівничий України” депутатові Вишгородської міської ради Сергієві Прокопенку і головному редакторові журналу “Українська культура” Андрієві Яремчуку, а також нагородив активістів “Просвіти” почесними грамотами Товариства.Про нинішні будні “Просвіти” на Київщині та співпрацю просвітян з органами місцевої влади розповів голова облоб’єднання Василь Клічак і керівники районних осередків. У підсумку було ухвалено рішення: органам місцевої влади всіляко підтримувати діяльність товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та сприяти створенню місцевих осередків.Учасників урочистого зібрання привітав піснею хор Київського обласного училища культури, а видавничий центр “Просвіта” подарував їм книжки і компакт-диски.

Read More