Відгукуючись на статтю Володимира Ільїна “Чи елітна наша еліта” (“СП” ч. 1, 2009 рік), хотілося б знати думку автора та й інших читачів щодо нинішніх політичних перспектив українства. Кілька років тому піднесене помаранчевою революцією, сьогодні воно опинилося навіть не перед вибором, що було б незрівнянно легше, а перед роздробленістю вибору, перед несформульованістю тієї системи влади, яка врешті мала б стати в Україні ефективною, перед “абсолютною невідповідністю владної еліти реальності”.Автор стверджує, що “нова, сповнена гідності особистість здатна здійснити інтелектуальну модернізацію політичного життя, що відкриє шлях до модернізації України”. Чудове, обнадійливе твердження! Крім тих, хто сформувався як така особистість і зумів твердо стати на ноги в Україні, очевидно, що до нас через економічну кризу в світі та Європі повернеться частина співвітчизників, які звикли до іншого типу стосунків у суспільстві, іншого рівня вимог до влади. Але де ті механізми, через які можна добитися позитивних змін? І чи не стоїмо ми перед гіршою перспективою: розчарування і спад активності можуть підштовхнути маятник суспільного розвитку в інший бік — авторитаризму, русофільства, агресивної люмпенізації?Нам, людям, які роками й десятиліттями плекають український дух, не можна знімати із себе відповідальності, мусимо принаймні викристалізовувати якусь власну концепцію, яку могли б запропонувати суспільству.
Світлана ОРЕЛ,м. КіровоградЧИ ВРЯТУЄ УКРАЇНУ ПОЖЕЖНА КОМАНДА?Ще кілька років тому все було набагато простіше. Ми знали: слід обрати нового — демократичного, національно свідомого президента і все мусить зрушитись на краще. Ну, нехай не так схематично. І все-таки… До речі, чому ми, люди небайдужі до України, не обговорюємо і не аналізуємо причин досягнень і прорахунків Віктора Ющенка, адже саме наша спільнота, можливо, як ніяка інша (фінанси не враховуємо) прагнула і долучилася до його перемоги? За нас це роблять інші, буквально знущаючись із його захоплень, підкидаючи в інтернет-опитування зухвало-образливі запитання.Але вже й тоді звучали застережливі голоси (у Кіровограді під час однієї із зустрічей було кілька таких виступів): слід підготувати чіткий план дій після приходу до влади, позбуватися тих, хто став випадковим попутником заради власної вигоди, команду готувати не за ознакою особистої відданості чи керуючись політичними домовленостями, а за рівнем готовності брати на себе відповідальність, бажання та вміння змінювати систему влади на ефективнішу та україноцентричну.Нам потрібен не один розумний, красивий, свідомий, патріотичний, по-європейськи мислячий, відкритий і нежадібний — їх потрібно дуже багато. Таких, що розуміють, як діють бюрократичні механізми і готові ці механізми спрощувати, таких, які свідомо не розкручували б спіралі корупції. Таких, які б уміли грамотно підібрати кадри і розуміли б різницю в різних системах управління, які могли б демократично, з посмішкою, не стаючи на один чи на інший бік залагоджувати гострі конфлікти в більших чи менших колективах, таких, в системі цінностей яких духовне та моральне стояло б набагато вище за матеріальне. Де таких людей узяти? Логіка підказує: їх треба вчити. І в цьому немає нічого дивного і ганебного, адже як дитина, що виховувалась в інтернаті, не має моделі сім’ї, не розуміє, що таке любов близьких, так і ми, вийшовши із тоталітарного суспільства, не маємо моделі демократичної, відкритої прозорої влади. Чому ми тільки продовжуємо зберігати стару, фактично запозичену ще з Російської імперії, систему влади — залишається загадкою.Нинішня влада, перебуваючи свого часу в опозиції, мала шанс чи об’єднавшись, чи окремо в кожній партії організувати таке навчання майбутніх кадрів на основі нових, демократичних, європейських підходів до управління, сформувати свого роду пожежну команду. Очевидно, влада стала б набагато ефективнішою. Цьому є приклад — екс-міністр оборони Анатолій Гриценко, який зумів стати й ефективним керівником, і зберегти авторитет, але не вписався у нові політичні реалії. То які ж пріоритети у демократичної влади — чи не такі, як у старої авторитарної? І чи не у цьому теж причина наших проблем? До речі, в якомусь інтерв’ю Анатолій Гриценко сказав, що сотня грамотних, спеціально підготовлених менеджерів змогла б досить швидко змінити ситуацію в країні. Теорія ж свідчить про інше: який народ, така влада; доки народ не вимагає від влади ставати відповідальною, доти вона безвідповідальною й залишається. Отож, слід знову чекати, доки “порозумнішає” народ? І в який бік він “порозумнішає”? Чи буде здатен проголосувати за ще одного розумного, в значенні не популіста і не демагога?ПРО МІНІ-ХОТТАБИЧІВ, РУЛЬОВИХ ТА ВАЖЕЛІМинуло кілька років, відколи працює влада, і на місцях, обрана на принципово новій для нашої країни основі — пропорційній. Багато голосів (часом цілий хор) лунає про те, що вона виявилася менш ефективною, ніж стара — мажоритарна, де кожен депутат був закріплений за округом і начебто мав відповідати перед конкретними виборцями. Кіровоградська обласна рада нинішнього скликання теж ухвалювала рішення про звіти депутатів перед виборцями, а в кожній партійній фракції всі депутати закріплені за певною територією. Тож на перший погляд нібито нічого не змінилося. Насправді зв’язки послабшали, а звідси — і цей хор розчарованих голосів, власникам яких все-таки було зручніше і приємніше бачити депутатів у ролі міні-хоттабичів, які можуть розв’язати хоч якусь проблему (дрібнішу чи серйознішу — залежно від рівня). А тепер і цього немає (а якщо і є, то в набагато менших масштабах), хоч немає й іншого — професійнішого осмислення проблем, що стоять перед областю, і прийняття якісніших рішень саме для того, аби потреба у міні-хоттабичах хоч би поступово відпадала, що і мав забезпечити саме партійний принцип виборів.З тієї ж точки зору даються настанови депутатам і від керівництва фракцій: ви повинні провести зустріч десь у колективі чи в квартальному комітеті, і щоб про це була замітка в газеті(?!). Знову ж — формально все красиво. Тим більше, що в кожного на руках є інформація, підготовлена виконавчим апаратом облради для проведення звітів депутатів перед виборцями. За наявності найменшого інтелектуального потенціалу можна такий звіт — засідання постійних комісій, сесії, рішення, допомога малозабезпеченим з депутатського фонду (він досить мізерний, але хоч якусь копійку тим, хто опинився у скрутному становищі, надати має змогу), співпраця з органами місцевого самоврядування, — зварганити, що ого-го!Але кому він треба, якщо все залишається по-старому? Керівництву партії? Та партія, яка потребує таких звітів, має шанс луснути, як мильна бульбашка. Ми дуже швидко забули, чому свого часу опозиційні партії виступали за впровадження саме пропорційної системи виборів. Та тому, що більші й менші грошові мішки просто скуповували голоси виборців, в абсолютній більшості, м’яко кажучи, небагатих. Так у радах почали з’являтися місцеві “авторитети”, рекетири тощо. А в опозиційних партіях, хоч би фраґментарно, були таки люди ідейні, професійні. Але не врахували того, що й із введенням пропорційної системи голосування усі ті грошові мішки та їхні інтереси нікуди не подінуться, а як вода, затечуть у ті щілини, де не буде спротиву і де їм буде комфортно. Дуже добре пам’ятаю те жахливе відчуття, коли на обласній конференції БЮТ за півроку до минулих виборів у місцеві ради, у перші її хвилини озирнулась навколо і замість звичних знайомих облич побачила чорну (за кольором парадних костюмів) стіну тих, хто прийшов “рєшать проблєми”, і тих, хто їх представляє, і тих, хто пристосовується і до перших, і до других, і до… Коли вони встигли стати членами партії та ще й делегатами конференції?! Звичайно, на папері усе можна оформити вчасно. Хоч один з них, до речі, далеко не найгірший, тоді не посоромився похвалитися одній місцевій газеті, що о дев’ятій ранку він написав заяву до партії, вже через кілька годин став її членом, отримавши, вочевидь, квиток з рук голови. Мабуть, наш візаві хотів підкреслити свою особливу цінність для суспільства, але не подумав, у яке безглузде становище ставить партію і як їй після цього довірятимуть, якщо туди можна прийти, записатися, висловити свої пропозиції й через кілька годин стати кандидатом у депутати обласної ради. Що найсмішніше — цього ніхто не помітив: ні виборці, ні партійці, ні працівники газети… Як уникнути подібного? Рецепти відомі: позбавлення керівника організації диктаторських повноважень шляхом усунення залежності від нього звільнених працівників (вона, як правило, тотальна — від призначення на посаду до визначення розміру зарплати та періодичності її одержання), ну, і, зрозуміло, дотримання всіх вимог статуту. Є і європейський досвід: кандидатом на будь-яку виборну роботу в партії (зокрема й депутатську) можна стати, тільки пройшовши вишкіл громадською роботою. І про головне. Бо ж усі міркування легко розбиваються об одну фразу: “Партії потрібні гроші!” Ризикую наразитися на нерозуміння, але досвід показує: парламентські партії й відповідно ті, що перемогли на різних рівнях, мають фінансуватися з бюджету. Державі й територіальним громадам це обійдеться незмірно дешевше, ніж “відбивання” грошовими мішками чи то пак фінансовими групами своїх витрат на вибори з бюджету, майном громад, землею. Це можна зробити і у формі, коли кожен прихильник партії з обов’язкового податку, який він сплачує, направлятиме один чи два відсотки на розвиток партії. Те саме стосується і громадського сектору. Механізми відомі, їх можна відпрацювати, удосконалити, вони не аж занадто складні, але хто зацікавлений у їхному впровадженні? Набагато простіше і вигідніше горлати про те, що партії потрібні гроші, й розпоряджатися тими грошима на власний розсуд. Саме такі люди найбільше розповідають про інтереси партії та про те, що не можна виносити сміття з хати (тобто публічно обговорювати партійні проблеми). Не вірю, що ще залишились хоч би одиниці ідейних демагогів, якщо людина говорить про це — має конкретний інтерес. Але чому ми забуваємо, що партія — це буквально частина, а, точніше, важіль, метод, з допомогою якого люди намагаються утвердити якісь ідеї, змінюючи систему влади, впливаючи на суспільство. Чому ж тоді (таке трапляється і в нашій обласній раді, до того ж, у різних фракціях) іноді депутати не голосують за якесь рішення тільки тому, що його запропонували представники “ворожої” політичної сили? Як сказали б сучасні підлітки, це тупо. Оцінка трохи грубувата, але точна. Тим більш не зрозуміло, чому не підтримують деяких депутатських запитів, їх мають приймати апріорі, адже це — лише додаткова перевірка, привернення уваги до проблеми, а не остаточний висновок. Одна з основних функцій місцевої ради — підготовка і прийняття бюджету. Спеціалістів, які грамотно володіють цією процедурою, серед депутатів одиниці. Натомість чимало професіоналів у різних сферах, які добре знають і розуміють, як ці сфери удосконалити. Саме у фракції, на мою думку, слід створити професійні групи, які разом з працівниками відповідних управлінь формували б і програми, і цифри бюджету. Робота в комітетах — це вже затвердження результату, на який можна вплинути мінімально. Зрозуміло, що окремій людині за умов фракційності це робити не під силу, але фракція могла б відпрацювати відповідні механізми. В ідеалі кожна цифра бюджету має бути прозорою і зрозумілою для будь-якого мешканця області. Рада була б помилитися, але у мене таке враження, що більшість цифр бюджету — терра інкогніта для більшості депутатів. Бюджет фактично формує виконавчий апарат, депутат же, якщо має напористість і нахабство, може “вибити” певну суму для “своїх” (інституції чи галузі). З цієї причини, до речі, теж чимало людей прагнуть стати депутатами. Але ж це той самий принцип міні-хоттабича.Що ж ми отримали? Повернення до мажоритарної системи виборів у місцеві ради? Те, що це не принесе серйозних позитивних змін, очевидно. * * *Висловлені тут думки щодо формування і функціонування влади і в центрі, й на місцях — лише спроба започаткувати широку дискусію на цю тему. Автор буде вдячний всім, хто долучиться до неї.
