Володимир РУТКІВСЬКИЙ, письменник, м. ОдесаСьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. “Володар кілець” та Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряють серця юних читачів. У Великобританії у п’ятірці найкращих письменників — троє дитячих. Громадяни Росії більш як півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться, як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління перебуває в центрі уваги суспільства. Лише в нас усе, не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же “дорослих” колег доводиться чути зневажливе: “дитяча література? Це ж примітив на рівні “сонце-віконце”! Таким “цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину “срібного віку”.І все ж дещиця в цій зверхності є. Після того, як наші класики пішли з життя, дитяча література враз якось обміліла, стала анемічною й несміливою. Замість того, щоб її підтримати, літературні керманичі пішли іншим шляхом. Шевченківський комітет анулював номінацію “Література для дітей”. На письменницьких форумах заявляють, що дитячої літератури в нас немає, таким голосом, начебто йдеться про бабу з воза. Дійшло до того, що комісію з питань дитячої літератури керівництво письменницької Спілки ліквідувало. Найсумніше, що такому ставленню сприяють самі дитячі письменники або ті, хто себе такими вважає. 90 відсотків з них не мають ані найменшого уявлення про роль і значення дитячої літератури в суспільстві, не кажучи вже про якісь секрети літературної праці. Пройдіться школами, зазирніть у бібліотеки — там безліч графоманських опусів, що їх нав’язали самопальні автори. І вчителі мусять пропонувати їх учням, бо іншого немає. Тож виникає думка, що саме ця макулатура і є справжньою літературою для дітей. І ми безпомічні виправити становище, бо ті самопальні автори одразу здіймають крик: а хто уповноважував вас судити, що в літературі добре, а що погано? І на нашу відповідь, що справжній літературний твір повинен мати ритм і риму, що він розвивається згідно з відповідними законами жанру, нам заявляють: це позавчорашній день, сьогодні література зовсім інша! Сьогодні подавай якнайбільше матюків і насильства на одиницю паперової площі. Тож гадаю, що саме тут і повинні сказати своє слово державні мужі, коли вони хочуть бачити Україну та її громадян людьми культурними й освіченими. А хто, як не міністерства сім’ї та молоді, культури та освіти повинні цим займатися?Дитяча література — жанр специфічний. Дехто навіть стверджує, що ті, в кого бракує уяви, йдуть в дорослу літературу, а в кого вона є — залишаються в дитячій. Інші доводять, що дитячий і дорослий письменник однаково кричать “Гоп!”. Проте якщо після цього “дорослий” письменник забуває про все і гірко роздумує над тим, куди він “вляпався”, то “дитячому” треба конче добігти до кінця, інакше юний читач його не зрозуміє… Але щось не видно, аби література для дітей в Україні якісно відрізнялася від дорослої. А коли хтось і хоче написати краще, то не знає, як це зробити. І як результат — сьогодні в творах для юного покоління переважає поверховість, нудна сентенція, недолуга повчальність. Та якщо віднадити юного читача від його ж літератури, від гри, фантазії, казки, — тим самим нищиться читач взагалі. Бо той, хто не звик до читання змалечку, не читатиме і дорослим. А це призведе до деградації української нації… Тому сьогодні всім зацікавленим варто не плакатися з приводу незадовільного стану української літератури, а повести розмову про те, як нам підняти її авторитет у суспільстві. Зрештою, хочеться дочекатися, коли про того чи іншого письменника казатимуть: хороший він письменник, всі премії завоював. Ось тільки для премії Лесі Українки кишку затонку має!Із чого починати? Мабуть, із себе самого. З автора, критика, видавця, редактора. І не з того редактора, який за гроші пропустить все що завгодно, а того, хто в роботі з авторами користується найвищими пріоритетами. І такі редактори в нас уже є. Я, наприклад, захоплений рівнем редагування блискучого поета і видавця Івана Малковича. Як тонко він відчуває фактуру твору, як делікатно і непомітно, на якомусь молекулярному рівні вміє поправляти автора! У той же час він надзвичайно вимогливий і непоступливий. Малкович — чи не єдиний, хто сьогодні прагне піднести українську літературу для дітей до європейського рівня.Проте чекати, доки у нас з’являться нові Малковичі й почнуть правити нас, не варто. Письменник повинен підняти планку вимог до себе. Йому слід пам’ятати, що головне в творчості — смак і прагнення самоудосконалюватися. І що більше у нас буде яскравих, неординарних, в доброму розумінні агресивних дитячих письменників — тим краще й для самої дитячої літератури, а отже, й для читача.І вони в нас є. Від книжки до книжки підвищують рівень майстерності киянки Зірка Мензатюк та Леся Воронина, Галина Малик з Закарпаття, Сашко Дерманський з Київщини, Марина Павленко з Умані, вихором увірвався в дитячу літературу Олександр Гаврош з Ужгорода. І їм є з кого брати приклад: працює в ім’я розвою української мови та літератури (особливо для підлітків та юнацтва, Михайло Слабошпицький, все ще вражає своєю творчою енергією чи не останній з представників “срібного віку” дитячої літератури Анатолій Качан. І все-таки цих імен недостатньо, щоб вона стала повноцінною. Досі чекає на своїх лицарів драматургія і поеми для дітей, майже нема великої прози. Мабуть, тому, що тут окрім натхнення, терпіння та витримки, потрібні ще й знання бодай основних законів творення багатоформатного твору. А де цього навчитися? Тож нам потрібно частіше зустрічатися, нам потрібне своє “Слово і час”. Але доки його нема, могли би прийти на допомогу журнали — “Дніпро”, “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу”, “Березіль”. Було б добре, якби там запрацювали дитячі сторіночки, де не лише оспівували б сонце-віконце, а й друкували аналітичні матеріали. Було б непогано, якби дитячі письменники розповідали про принади дитячої літератури студентам відділення літературної творчості Національного університету… Адже можуть багато розповісти про тонкощі письменницького ремесла Всеволод Нестайко, Борис Комар, Михайло Слабошпицький, Анатолій Качан. Потрібна всеукраїнська дитяча газета, потрібен тісніший контакт з міністерствами культури та освіти. Бо ж справа у нас спільна, а ось порозуміння між нами бракує. Проте не все так погано. Після тривалого замовчування до дитячої літератури повертаються обличчям провідні українські критики В. Панченко, Г. Клочек, О. Слоньовська. І їхня оцінка, їхнє авторитетне слово конче потрібні. Бо коли письменник сідає за стіл, йому байдуже, що про нього думають і чого від нього чекають. Йому потрібно виговоритися, інакше невисловлені почуття задушать його. А вже суспільство вирішує, чи потрібен йому цей твір. І тут саме критикам належить провідна роль.Непогана ситуація і з видавництвами. Коли в радянські часи мали одну “Веселку”, то нині в царині дитячої літератури працюють десятки видавництв. Серед них “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Махаон”, “Видавництво Старого Лева”, “Теза”, “Ярославів вал”. Дедалі гучнішає інтернетівський голос “Літакценту”, улюбленого дітища Володимира Панченка. Досі тривають суперечки, повинен чи ні дитячий письменник загравати перед юним читачем. Вважаю, що “впадати в дитинство” не треба. Але зважати на вік вкрай потрібно. І тут дитячому письменникові доводиться набагато важче, ніж дорослому. “Дорослим” письменникам притаманна одна манера оповіді — для тридцятилітньої і для сімдесятилітньої людини. А ось дитячому… Скажімо, трирічна дитина любить ламати речі, щоб дізнатися, що ж воно там, всередині. Слово для неї — цяцька, яку треба розкласти на складові. І письменникові, коли він хоче, щоб його зрозуміли, треба це враховувати. Він мусить перевтілитися в дитину, він теж повинен гратися зі словом, розкладати, показувати його у несподіваному ракурсі, надавати йому первісного змісту. І перевтілюватися він мусить не раз і не два, бо ж у чотирилітньої, семилітньої й п’ятнадцятилітньої дитини різні світи, різні обрії, різні здатності до світосприймання. Проте чи багато з нас це вміють?Сьогоднішня українська дитяча література має відмінні ознаки від літератури вчорашньої. Юний читач не сприймає довгих описів і нескінченних ліричних відступів. Його приваблює кінематографічна стрімкість сюжету, лаконічна, майже афористична оповідь, українська сутність, гумор. Без останньої деталі будь-який твір йому нецікавий.Загальновідомо, що для того, аби влучно вистрелити, треба добре прицілитися. І тут є в кого повчитися. Я щиро вражений тим, як, ще не написавши першого тому своєї Поттеріани, Джоан Ролінг вже чітко, до окремих деталей уявляла, що саме буде в другому, п’ятому, сьомому томах. Ось воно, справді фахове ставлення до роботи!У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор. Переконаний, що наша історія не гірша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську або російську. Згадаймо про поразку перського царя Дарія в наших причорноморських степах, про героїку княжої доби, про Грюнвальдську битву, про Сині Води, згадаймо бодай про наше славне козацтво! Які постаті, які події, які пристрасті все ще чекають на біографів та художників! До речі, дехто вже скористався з цього. Наприклад, всесвітньо відомий говардівський варвар Конан-завойовник родом з Кіммерії, себто протоукраїнець. А ми, на жаль, все ще мовчимо. Лише Олександр Гаврош з Ужгорода видав дві блискучі веселі й глибоко національні історичні повісті: “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу” та “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”, започаткувавши у львівському “Видавництві Старого Лева” серію “Українська сила”. Судячи з намірів автора, ця серія матиме довге життя. І дуже хочеться, щоб до історичних екскурсів пана Олександра так само успішно приєдналися і його колеги, імена яких поки що невідомі.Український фольклор теж нічим не поступається творчості найдавніших народів планети. Як цю скарбницю використовують наші дитячі письменники? Майже ніяк. Сліпо снуючи за модним нині у світі напрямом “фентезі”, вони без особливого успіху сушать свої мізки над створенням всіляких абстрактних, аморфних створіннячок, які не приносять слави ні собі, ні своїм творцям. Вони забули, або ще й не втямили, що шлях до європейського визнання народжується лише на національному ґрунті. За прикладами ходити недалеко. Туве Янссон прославилася тим, що показала всьому світові мумі-троллів зі своїх національних казок. Астрід Ліндгрен оселила свого Карлсона на стокгольмському даху. Гаррі Поттер чи гобіти виросли на щедрому ґрунті англійського фольклору. Проте не чути, щоб подібне створили наші умільці пера та комп’ютера. А в нас повнісінько своїх перелесників, потерчат, Охів, Віїв, лісовиків, русалок, домовиків, Кощіїв Безсмертних, які аж просяться у національну літературну казку. У літературному житті назрівають, та вже й назріли, важливі події. Торік Львівський форум вирішив розділитися на дорослий і дитячий. Дехто вважає, що керівники скористалися принципом “баба з воза”, проте я підтримую це рішення. Нашій дитячій літературі вже до снаги стати кораблем далекого плавання, а письменникам немає рації поодинці триматися на плаву — їм вигідніше скласти екіпаж цього корабля. І не лише на форумі, а й у повсякденному житті. Бо хтось повинен добиватися відновлення номінації “Дитяча література” в Шевченківському комітеті, ходити по міністерствах, захищати інтереси дитячих письменників перед владою і суспільством. Настала пора для об’єднання дитячих письменників, художників та видавців — усіх тих, хто дбає про духовний рівень підростаючого покоління.
