УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання

Іван ЮЩУК, професорПродовження. Початок у ч. 1 за 2009 р.Урок 1. Мова — найбільше багатство людини й народу1. Функції мови. 2. Наша мова в доісторичні часи. 3. Українська мова в часи Київської Русі. 4. Утвердження єдиної української літературної мови. 5. Структура мови як системи.1. Функції мовиМова — найважливіше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Основні її функції — оформлення думок і обслуговування міжлюдського спілкування.Спільна мова об’єднує людей, створює в них відчуття групової єдності і, отже, сприяє перетворенню населення у високоорганізоване суспільство. З мови починається нація, а відтак і держава. Мова є засобом пізнання й освоєння навколишнього світу й поширення набутих знань серед членів суспільства. Навчання відбувається головним чином через мову. Тож мову треба знати досконало.В Україні, відповідно до статті 10 Конституції України, українська мова є державною. Їй, як це зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, “надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя” на всій території України.

2. Наша мова в доісторичні часиУкраїнська мова виникла не відразу. Вона, виділившись у прадавні часи з якогось індоєвропейського діалекту, формувалася протягом тисячоліть. Багато елементів, що вирізняють нашу мову з-поміж інших (розрізнення г і ґ, чергування у і в, роди іменників, кличний відмінок, дієвідмінювання дієслів тощо), спостерігаються вже в архаїчній латині (V—І ст до н.е.), яка теж належить до індоєвропейських мов. Чимало прадавніх слів спільні для української і латинської мов. Діти латинян так само зверталися до батьків mamma, tata, як і сучасні українські, на хліб казали papa, забите місце називали vava, ховаючись, промовляли kuku. Ще переконливіші аргументи про давність української мови дає сербська мова. Серби на Балкани переселилися з території сучасної України в VІ —VІІ ст. н.е. І хоч за тринадцять-чотирнадцять століть в українській та сербській мовах сталися чималі зміни, проте й тепер дуже відчутна їхня близькість. Зокрема, в сербській мові перед звуками е та и приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: весели, тихи. Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в обох мовах однаково діляться на чотири відміни. З усіх слов’янських мов лише в українській і сербській та ще в словенській дієслова в першій особі множини мають закінчення -мо: оремо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі: чекаj, чекаjмо, чекаjте. Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, вживаються також у сербській мові в майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: гаj, вабити, вир, каљужа, крок, кут, куњати, снага, треба тощо.Нема сумніву, що й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Аттіли слова мед і страва — це вже українські слова.3. Українська мова в часи Київської РусіЗ прийняттям християнства 988 року літературною мовою в Київській Русі стає старослов’янська, тобто мова давніх болгар, якою було на той час перекладено богослужбові книги. Нею складають державні документи, літописи, проповіді, твори. Цією мовою написано і “Повість врем’яних літ”, і “Слово о законі і благодаті”, і “Руську правду”, і “Слово о полку Ігоревім”, і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода.Проте простий люд в Київській Русі і, безперечно, ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою. Про це свідчать ті безумовно українські форми слів, слова, вислови, що то тут, то там проскакують крізь старослов’янщину в тодішніх текстах.Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. Походять вони з ХІ—ХІV ст. Графіті написані старослов’янською мовою. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Петрови, Дмитрови, Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Марко, Дмитро, Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимиръ саме в такому написанні.Чимало свідчень про українську мову ХІІ ст. знаходимо в “Слові о полку Ігоревім”. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 —1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV — ХVІ ст., коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. Бо, наприклад, в усьому тексті послідовно вжито старослов’янську форму імені Владимиръ, але один раз пропущено Володимиръ, скрізь — храбрый, і раптом хороброє гніздо; п’ять разів слова девиця, дева подані через букву “ять“ , а шостий — через и: красною дивицею; через “ять” написані слова полетети, разумети, але через и: помолодити. Отже, буква “ять” уже тоді читалася як і, а не як є, як це є в російській мові. Дев’ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників старослов’янське закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея тощо. Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, уже княже туга умъ полонила, заступивъ королеви путь, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ тощо.Деякі відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Єврейський теолог Соломон Іцхакі в ХІ ст., говорячи про мову євреїв, що жили тоді в Київській Русі, записує запозичене ними слово сніг — саме зі звуками і та г, як і тепер, через майже тисячу років, ми кажемо. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей у середині ХІІІ ст. записав слово пліт, у якому вже маємо чергування о з і, як і в сучасній українській мові. Найкраще відбили мову давньої Русі українські народні пісні. Наприклад, у записаній на Івано-Франківщині купальській пісні: Гей, око Лада, Леле Ладове,Гей, око Ладове, ніч пропадає,Бо око Лада з води виходить,Ладове свято нам приносить.Гей, Ладо! А ти, Перуне,Дай дочекати Ладі Купала —і особливий ритм, й імена язичницьких божеств, й уявлення про природу — усе старовинне, тільки не мова.Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?— Не сам же я вийшов,     Дажбог мене вислав,З правої ручейки й ключики видав,З правої ручейки — літо відмикати,З лівої ручейки — зиму замикати.У цій пісні, як і в попередній, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, а не відлітають кудись далеко, і поділ року на три пори: зиму, літо, осінь, і віра в багатьох богів. Давність цієї пісні безперечна. А мова її — природна, жива, ніби ця пісня недавно складена.Отже, населення Київської Русі розмовляло діалектами української мови. Не можна тут не згадати й думки відомого російського історика ХІХ ст. В. Ключевського, що її цитує Н. Полонська-Василенко в своїй “Історії України”: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська”. 4. Утвердження єдиної української літературної мовиВирішальну роль у формуванні єдиної української мови, такої, яка вона є сьогодні, відіграла Запорізька Січ. На Запорізьку Січ сходилися люди з усієї України, з усіх діалектних середовищ і приносили сюди свої слова, тут у розмовах вони уніфікували граматику, нормували фонетичну систему української мови. Потім нерідко ці авторитетні в Україні люди, відкозакувавши, вертались у свої села, містечка і несли туди козацьку мову — розвинену, багату, струнку, відточену. Поширювали єдину українську мову в Україні також мандрівні кобзарі та лірники. Тому, коли Іван Котляревський писав “Енеїду” й “Наталку Полтавку”, Тарас Шевченко — геніальну поезію, вони вже мали в своєму розпорядженні лексично багату й фонетично та граматично уніфіковану мову. Як бачимо, мова нашого народу протягом багатьох століть розвивалася, збагачувалася, відкидала випадкове й закріплювала закономірне, розширювала свої виражальні й пізнавальні можливості. Українська мова, передаючись від покоління до покоління, акумулювала в собі життєвий досвід найвіддаленіших наших предків, і, отже, тим вона полегшує нам орієнтацію в міжлюдських стосунках, у природних умовах своєї землі і взагалі в цьому світі.Така мова якнайкраще пристосована до психологічних особливостей народу — творця мови, його способу мислення, менталітету, природного середовища і, отже, якнайкраще сприяє всебічному виявленню його творчих духовних сил.Рідна мова, мова рідного народу посилює інтелект людини, помножує її творчі можливості. Тарас Шевченко з п’ятнадцяти років опинився в російськомовному оточенні: пан Енгельгардт, Петербург, солдатчина, знову Петербург (“в неволі виріс між чужими” — казав він про себе), навіть писати починав російською мовою. Але геніальним став саме тому, що творив мовою свого народу й своєї землі.Панас Мирний в силу тогочасних умов мусив змалку користуватися чужою, російською мовою. Навіть свій щоденник у неповні шістнадцять років почав писати російською мовою. Та вже третього дня задумався: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Несчастная Украина!.. Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною, українською мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови”.У російськомовному середовищі починали своє життя й такі відомі письменники, як Борис Грінченко, Олександр Олесь, Володимир Сосюра, та й хіба тільки вони? Але повернулися до рідної прабатьківської мови й стали видатними діячами української культури. Володимир Сосюра пізніше згадував: “Один мені казав: — Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів: “Сопілка” мені дорожча від тисяч королівських флейт”. І тому, що наш народ, його кращі представники зберегли українську мову, ми залишилися українцями й маємо тепер свою українську державу. Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Нашою мовою перекладено більшість шедеврів світової літератури. Нею однаково чудово звучать Біблія і поеми Гомера, “Декамерон” Дж. Бокаччіо і “Дон-Кіхот” М. Сервантеса, твори В. Шекспіра і А. Міцкевича, поезії Дж. Байрона і О. Пушкіна. До речі, перша в світі “Енциклопедія кібернетики” (два томи, 1158 сторінок) була видана 1973 року українською мовою. І слів, і термінів, і спеціальних виразів для цього завжди в ній, у нашій багатій і співучій мові, вистачало й вистачає. Треба лише досконало знати її.5. Структура мови як системиЩоб відчувати мову, потрібно усвідомити структуру мови як системи, збагнути її закони, внутрішню логіку. Це досягається вивченням закономірностей її фонетичного ладу, будови слова, словотвору, побудови словосполучень і речень, формування тексту. Українська мова завдяки своєму тривалому розвиткові має вироблену струнку звукову й чітку граматичну системи, достатньо впорядковані виражальні засоби, і ці закономірності в ній легко простежуються, зокрема в її літературному варіанті. Наша мова, як і будь-яка високорозвинена мова, складається з трьох основних компонентів: фонетики (звуковий склад), лексики (сукупність слів) і граматики (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен з цих складників виконує свою специфічну роль.Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдяки звукам, тобто різним коливанням повітря, які діють на барабанні перетинки наших вух, мова набуває відчутної форми: ми чуємо свого співбесідника, і співбесідник чує нас.За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елементи й присвоюємо їм певні назви — слова. І коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явищ ми як символи їх використовуємо відповідні слова.Граматика виражає зв’язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію. Кожен з названих вище основних функціонально-структурних компонентів мови має свою‚ певним чином організовану систему засобів‚ потрібних для виконання мовою своїх функцій.Коли йдеться про побудову висловлювань для передачі певного змісту‚ то в цьому разі виділяються ієрархічні (від найнижчого до найвищого) рівні вираження.Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі типові звуки) самі по собі змісту не виражають: а, б, в. Але з них будуються всі вищі рівні мовлення.Наступний рівень‚ який виражає поки що лише найзагальніші елементи змісту — морфемний. Морфеми (значущі частини слова) — стандартизований, наділений певним значенням будівельний матеріал для слів. Вони існують лише в складі слів. З трьох звуків б, з, е можемо скласти префікс без-, його можемо додати до кореня, приєднати ще певний суфікс та закінчення. Але самі по собі ні префікс, ні корінь, ні суфікс, ні закінчення не передають ніякого конкретного змісту. Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту, наприклад, з префікса без-, кореня -хмар-, суфікса -н- і закінчення -ий утворимо слово безхмарний, що має вже певне лексичне значення. Але саме по собі слово‚ якщо воно не в реченні‚ змісту не виражає. А щоб увійти до складу конкретного речення, слово має набути певної форми, тобто стати словоформою, скажімо: безхмарне.Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів‚ готує їх до вираження конкретного змісту в реченні: безхмарне дитинство. Тут значення слова безхмарне не те саме, що, скажімо, в словосполученні безхмарне небо. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для вираження певного змісту, відсікаються, залишається лише актуальне значення.Зміст виражається реченням: Минуло безхмарне дитинство. Але часто одного речення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення входить у текст як його складова частина‚ пов’язуючись певним чином з іншими реченнями: Школу закінчено. Минуло безхмарне дитинство. Потрібно обирати професію, щоб потім працювати, не бути зайвим у житті.Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема — морфема — слово — словоформа — словосполучення — речення — текст) забезпечує економне й досить точне вираження змісту.Отже, вивчати українську мову — це означає збагнути її внутрішню логіку і якнайповніше оволодіти її виражальними засобами. Для цього потрібно не лише розуміти правила, а й читати багато літератури українською мовою, постійно розмовляти нею.Продовження в наступному числі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment