Талант, різаний вітрами

Володимир КАЧКАН,професор, член НСПУ,м. Івано-ФранківськЧоловік змагав ходою пагорби і ось-ось мав дістатися саме того узгір’я, де колись розкрислатилася, як сортовита яблінка, його хата — прародинне гніздо. Дмитро, розрум’янений та приделікатнений сивобородою, клав, як майстровитий гуцул, крок за кроком; здавалося, що саме цього разу сліди найглибші, й ніякі дощі їх не змиють і не зітруть вітрогони. Пазухи вишиваної сорочки були розстібнуті, високе спітніле чоло вилискувало під ослаблими променями, а руки, немов у ритмічному марші, підкреслювали вперту ходу. Чого йшов цей, ще не переобтяжений літами митець, на отой щовб, де навіть у розлітті шаблюються вітри, де небо, здається, прочісує найвищі сигли та де-не-де скручує сувої наплилих темнуватих хмар — і тоді дощ-раптус змиває крижі пагорбам та узвишшям, скочує каменюччя долу?А він таки дійшов д’горі, перемоцувався з упертим вітриськом — і став переможно, ніби ладен був змотовилити руками клоччя хмаросуву, спустити його попри себе до ніг, вмитися жевріючими пригасами сонця і спитати себе, оте каменогруддя, дальші кичери, що уже стулили долоні на підвечір, нависле небо: га-гей, хто тут ґазда? Чи не я?..А луна свиснула поміж провалля, товкнула грудьми об стіну лісу — й ще лункіше озвалося: я-я-я-я!..Дмитро Сивак сьогодні облегшив коркошну ношу, нікуди не поспішав, бо, простуючи сільським гостинцем Іспасу, що у буковинсько-вижницькій стороні, важив іспитом власної совісті відповіді на такі посутні для самого себе запитання: де починаються витоки його роду-родоводу, чи тривкі праісторичні підвалини цього етнобуду, чи не змаліли верховини дідівсько-батьківського досвіду, традицій, вмілості. Які вони на екзаменах нинішнього неугавно-задерикуватого й претензійного часу: може, усе стерлося, вітри забуття стесали, як на чубках підгір’я піднебні плити, — і тепер човгатимуться тут колись нехарактерні для горянина збайдужіння, аморальність, гріховність, безсовісність?..Ні-ні, це не для його родинно-фамільної лінії, не до характеру усіх сущих сельців.Народився Дмитро у селі Мариничах на Путильщині Буковинській, на присілку Кєчера або Ріжі. Назва, певно, від того, що шалені високогірські вітри не дмуть, а таки ріжуть. Звичайно, вліті у буйнотрав’я ставали довкола на толоки і по сто косарів — і яке диво спостерігали дітваки: як морські хвилі, влягалися відбиті ручки трав, а з тих покосів пирскали, як зелено-оранжеві вогненьці, лапаті коники. Тішилися діти.А що далі, далі? Усміхається пан Дмитро, розгортаючи у своїй майстереньці, яку так і називає містко — робітня, — невидиму книжку пам’яті, й сторінка за сторінкою оживають рядки його творчої біографії, його мистецького сходження. “Мамина лінія, — розсотує клубок розмови художник, — то Скиданюківська, це — потужне джерело; а Сиваківська лінія — татова. І в одній, і в другій родинах не обходилося без висококласних майстрів, зосібна — будівельників. Жінки — ткалі, вишивальниці, писанкарки. На руках чоловіків — будівництво хат, столярка.Хоч і жили ніби серед лісу, але дістати дерева було тяжко, бо мешкали на самісінькім горбі, а деревина — нижче. Отак і жили: води — д’горі нести, дрова — д’горі нести. Город — під кутом, та й родили переважно бараболя, горох, буряки, фасоля. Із садовини достигали хіба ябка-дички, десь якась сливка доходила — та й решта. Усе дозрівало виключно в долині. Взимку під кичерою так замітало — на рівні з хатою; пройти до села неможливо. Тато о п’ятій досвітком вставав, прокидав стежку, аби пройти вниз, до школи. Ідеш, а вітри зі снігом, як зварйовані, навперейми герюють, запирають дихання. Отже, подолати той відтинок від хати до школи — неабияких зусиль вартувало. Бувало, хату замітало рівно з горбом, лише через шпарку у вікні можна уздріти крайчик неба, а так — суцільна темінь. Відчинити двері складно, а до стайні тато прокидав тунель. А на господарці було по три-чотири корови, свині, вівці, кури; у тридцятистепневий мороз криницю так замуровувало, що не добитися до води. З пробитого тунелю у великих баняках топили сніг — напували худібку. Коли вже сповзали сніги, коли трави обкосичували присадибу, забувалося про лиху зиму, душа співала від первозданної краси й чистоти — хотілося жити!..Я частенько гадкував: такі жорсткі умови, нащо там було класти хату; коли підростав, то наче в опозицію ставав до родичів, мовляв, треба сходити нижче, ближче села. А бабця, що викутала нас, восьмеро дітей, і чути не хотіла, аби зрушитися з цього предківського місця. Казала: а чого йти тепер, он прийшли енкаведисти на нашу гору, та й ні за що забрали Дмитра, могутнього столяра-будівельника, доброго ґазду, та й без будь-яких пояснень повели з хати…Ні словечка, ні листочка. Згодом стало відомо, що кремезного діда запроторили до Воркути у копальні, туди, де дідько каже добраніч. Важка праця серед “зеків”, гордий гірський характер прискорили смерть; хтось із очевидців оповідав згодом, що Дмитра тюремники вкинули у вугільну виробку — так ніхто і не бачив, і не чув про його відхід зі світу”…У цій розповіді Дмитро ще розважливіший, ще точніший на окремі деталі, з яких, як і будівля, витворюється словесна споруда його сутності, його пробування в обіймах землі й неба. “Треба було весь час тяжко працювати. Ми з татом ручною трачкою-пилою — тато зверху, а я внизу, — тягли-пиляли протеси, це довгі, метрів по шість, листви. Ставили нову хату “в каню”: це спеціальний вузол, на відміну від методу “в зруб”. То така в’язка — “ластів’ячий хвіст”, отже, не вилазить дерево з дерева; ця кладка потужніша.Будував хату тато, брат і, звичайно, помагало ще кілька майстрів. Але найбільшим спецом, мабуть, генетично, був братьо, що збирав досвід від людей. Що де бачив — усе ставало набутком його умілості.Склали ми ту хату в Мареничах біля церкви, неподалік від Черемоша. Кажу якось татові, де так близько, там же ріка рве гаті, а батько киває, мовляв, церква теж близько. А вода таки підходила кілька разів. Шукаю місце, де і вітер не різав би, і все росло, й було безпечно від води.Нарешті вирішили: осідаємо в Іспасі. Жили під верхом в одного ґазди — винаймали помешкання. А ту хату, прирічну, розібрали, кожну деревинку пронумерували і склали на новому місці.Тепер там сучасні побутові умови: підведено газ, є телефон, усе, як у місті. Стоїть гарна дерев’яна будівля трохи на горбі — там живуть батьки й сестра коло них.Мама займається ткацтвом — це її фах. Вона член Національної спілки майстрів народного мистецтва України; ще славний Ганжа приймав її до Спілки.Найкраще писала писанки бабця, але добре писанкують і мати, й сестри. Усі вишивають. Лише я не вмію писати, бо не стає терпіння.Брат Василь, що трагічно загинув, був музикантом, диригентом, але все брав до рук — навіть викопав криницю.Хоч і Сиваки не пасли задніх серед рукомесних, та усі здібності прийшли від Скиданюківської гілки: брат Микола, майстер-столяр, живе на Чернівеччині, збудував собі дім, зробив мені для Острозької Біблії оправи. У різьбленні мені найбільше імпонували з родинної школи Корпанюків вироби Семена, бо Юркові були інакші стосовно ліричності, тонкості, технічності (у нього виходила “лірична різьба”). Іван Балагурак — високотехнічний майстер, але сухуватий, він трохи перевантажував елементами площину. На щастя, я з самих азів намагався позбутися у станковій різьбі перевантаження”…І справді-бо, як тільки Дмитро Сивак відчував, що річ “нацяцькована”, вона не викликала у нього зацікавлення. Дивився, вивчав досвід, намагався збагнути основи різьбярської школи, адже кожен елемент різьблення як мистецького процесу вже закодований набутком попередників. Отже, йдеться про найскладніше: як не повторити когось. Він шукав неординарних композиційно-стильових рішень, прагнув не надужити, не перевантажити, дбав, щоб форма й декор були гармонійно пов’язані, не має значення, чи це тематична, чи звичайна вжиткова річ.Коли готувався вступати до Вижницького училища, і гадки не мав, що стане різьбярем, адже мав нахил до графіки, живопису. Пам’ятає, як з першого класу писав шрифти. І так весь час: стінні газети у шкільні роки, писанина у війську, схеми, карти, планшети — все лежало на його плечах.Було й таке пророчення вчителів: піде в літературу. Та велика школа самоорганізації до навчання лежала у самому способі тодішнього життя. Дмитро жив у свого вуйка: пас корову, сидів з дітьми, мив підлогу, випроваджав дітей до школи (і мали в них бути оцінки “чотири” та “п’ять”; як “трійка” — о, уже пасочок брався в руки!), а свою справу робив пізніми вечорами й ночами.Згодом таки перетягло, певно, родинне — до різьблення, бо різьба на дереві — то приємна творча праця, дерево дає тепло, особливо грушка, липа — для пластичної й для геометричної різьби.Не може Дмитро змиритися з тим, що майже десять золотих юнацьких років віддав роботі з металом, коли працював у художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України. Скільки отих монументальних рельєфів викували його руки — знає хіба що час. Мусив робити те, що давало хліб насущний для прожиття.“До ікони в мене здавна з’явився якийсь інтерес, спочатку виготовляв мініатюрки, роздаровував. Збагнув, що іконопис — це найскладніший напрям у малярстві, адже треба дотримуватися канонів, і, що основне й незаперечне, — потрібно постійно вчитися, пізнавати.Роздумував у пошуках власної напрямної, аби не повторювати вже знане, кимось досконало завершене; разом з тим мусиш триматися класичних вимірів канону і композиції. Зрозуміймо: є усталені віками образотворчі, від них не вільно відступити. Чому? Бо люди не повірять довільності, не сприймуть її, як, скажімо, у молитві “Отче наш”: спробуймо переставити рядки чи замінити слова, і це вже не канонічний текст, а довільна інтерпретація теми.Раз ми звертаємося до Бога через образ-ікону, то вже у нашій підсвідомості наче зринає жива Божа Матір чи Ісус Христос. Так і в мене. Перш ніж братися за малювання, я ніби радився з Ювеналієм-Йосифом Мокрицьким, колишнім ієромонахом Студитського уставу — малярем, що мистецьку освіту здобув у монастирі під опікою митрополита Андрея Шептицького. Він як випускник іконописної школи студіював у Празі та Відні. Осягнув я душею таїнство його робіт — і наче витягував невидиму нитку, щось вибирав звідти: композиційну виваженість, мистецьку витонченість. У народній іконі як витворі народного малярства немає канонізованої основи образу, а є звичайне бачення, власний витвір фантазії.Завдяки техніці, внесенню власного трактування тих чи інших ліній ликів, які спочатку промальовую на картоні, дошукуюся загального трактування образу, звичайно, не спотворюючи загальноканонічного уявлення цілісного образу в композиції твору. Мізкую над створенням власного бачення ікони, і тепер кожна ікона, особливо ж лик — це моє сутнісне бачення, відображення мого внутрішнього розуміння. Інакше не може бути, якщо не йти за цим внутрішнім змістотворчим принципом, просто зробиш копію відомої речі, а це вже не те.Зазвичай матеріалом служить дерево-левкас, бо треба дотримуватися технологій, інакше не вийде мистецька річ. Складно працювати акриловими фарбами, але є й інші — олійні, темпера. Акриловими фарбами вималював два образи у село Дубове на Тячівщині, що в Закарпатті, інші роботи розійшлися на замовлення церков, монастирів, колекціонерів.Ось композиція “Різдво” — усе вималювалося з моєї уяви, яка зафіксувала час, пору, коли я хлопчиною ходив у звіздарі. Пам’ятаю, восьмикласниками були, то ще за місяць до свят готувалися: зробили шестикутну звізду, яка під час коляди крутилася, і там горіла свічка. З вертепниками йшов скрипаль. І так, долаючи снігові замети, сповнені ейфорії святості, віри у народження Божого Дитяти, ми переходили з хати до хати розповісти людям новину і заколядувати. Ми не знали втоми, нас не спиняли жодні заборони чи перестороги. Ось у цій коляді-святі душі — мої витоки. А коли дивитися на художню кольорову графічну композицію “Різдво”, то можна збагнути, як я “вмонтував” батьківську хату з ґанком, стайню — нічого не вигадано, усе — своє, рідне. Ось звідси та енергетика, що тримає біля себе око й не відпускає глядача.Ось інша робота — великодня: дерев’яна трибанна церква; на столі писанки, доокільна краса весни”…Триптих “Хліб” — етапна робота Дмитра Сивака, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва, лауреата обласної премії імені Ярослава Лукавецького в галузі образотворчого мистецтва й архітектури. Створив її, коли мав маленьку майстереньку на п’ятнадцять квадратних метрів. Виготовив для магазину в колишньому “Чернівецькому гастрономі”, що на розі Бельведерської вулиці. Саме в цьому магазині треба було пов’язати кам’яну стіну з темою хліба. Виготовив майстер замовлення з дерева досить швидко, воно сюжетно вдалося, тож художня рада прийняла твір, затвердила, і триптих (1,5 м х 3,0 м), що відтворював суть народної традиції, зайняв місце в експозиції.Років через десять робота зникла. Її замовником був хлібокомбінат, тож це його власність. Але про триптих чимало говорили і мистецтвознавці, й глядачі. І раптом… “Шкодую за пропажею, — каже художник, — бо вона мені дуже дорога саме у творчому сенсі.І ось через роки я повернувся до цієї теми, трохи вдосконалив задум, зменшив розміри, переінакшив деякі фраґменти, трохи вище технічно підняв елементи твору, адже досвід за десятиліття примножився. Тепер ця робота — в офісі президента “Родону” Ярослава Каспрука.Твір живе, його показали на Всеукраїнській виставці творів народних майстрів 2007 року, він отримав найвищі суперлятиви-відгуки мистецтвознавців. Твір уже неодноразово репродукували у спеціальних виданнях журнального типу.На теми українських народних казок в холах школи-інтернату в Білгороді-Дністровському виставлено аж дев’ять композицій.Народжується великий триптих “Різдво Христове”, чекає завершення тема Довбуша.Щодо живопису — люблю, але прагну, щоб з-під руки виходило щось високопрофесійне, а не аматорське. Роби як відчуваєш, але грамотно — ось моє кредо. В основі — моя Буковина, мої горби, кичери, рідносельний побут.Мушу спробувати себе у графіці. Відчуваю: за тими напрацюваннями, що маю, — я таки графік, а не живописець. Так підказують уява, чуття”.…І знову, як тоді, в душевно-іспитовий час, Дмитро Сивак їде з Івано-Франківська до свого села. Йде гордо, ніби знову приїхав на герць з жалистими вітрами, аби догранювали його небуденний талант.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment