Дмитро ЩЕРБИНА,м. КиївКожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу. Михайло ДрагомановПомітно зросла кількість людей, які називають себе українськими “патріотами” або “націоналістами”, зокрема й серед молоді. Збільшується чисельність патріотичних організацій та неформальних об’єднань. Дедалі більшає цікавих українських проектів у царині культури. Все це, звісно, лише радує. Однак Україна, яка з кожним роком дедалі більше прагне до Європи, досі, хоч як це прикро, залишається однією з небагатьох європейських держав, де мова корінного народу не є основною у спілкуванні серед більшості її громадян.Приміром, одна знайома дівчина з Херсонщини, яка щиро тяжіє до всього українського й чудово володіє українською мовою, воліє нею спілкуватися, лише зустрівши українськомовного співрозмовника, що в її краї рідкість. На запитання: чому? — відповідає: я за натурою пристосуванець, тож намагаюся йти людям назустріч. На жаль, в російськомовному середовищі ще не всі почуваються комфортно поруч з українськомовним співрозмовником.Виявляється, нас більше турбує, чи комфортно у нас почуваються нацменшини, а то й етнічні українці, які прекрасно розуміють рідну мову, але не хочуть нею спілкуватися. А ось чи комфортно при цьому нам, це вже не має значення.Сімнадцятирічний Максим, студент з Вінниці, вважає, що мова — не показник рівня патріотизму, а лише один з його атрибутів. Мовляв, патріот — передусім людина, яка робить щось корисне для своєї країни. Сам Максим називає себе патріотом і часом висловлюється вкрай радикально щодо “москалів”, але розмовляє і навіть думає “москальським язиком”. За його словами, перейти на українську має бажання, але не має можливості. Бо оточення — родина, друзі — спілкується лише російською. Спеціальна література, що йому як фахівцеві-комп’ютернику доводиться читати, теж видається лише мовою північно-східного сусіда. Отже, рідна мова стала для нього лише одним з необов’язкових “атрибутів” патріотизму. Але якщо патріот це людина, яка робить щось корисне для України, то невже спілкування українською в російськомовному оточенні не є корисною справою для України? Адже цим людина популяризуватиме українську мову там, де це вкрай потрібно. Проте хочеться вірити, що в Максима ще все попереду. Тим більш, його спілкування російською не з корисливою метою. Це лише вплив середовища. Проте трапляються “патріоти”, які відмовляються від української заради певної користі. Наприклад, один знайомий 35-річний мешканець Дніпропетровська, міста, яке він воліє називати Січеславом, як за часів гетьмана Скоропадського, шанує українську й категорично проти русифікації, але й сам часто до неї долучається, переходячи на “язик”. Найчастіше він це робить під час пошуку роботи. Мовляв, якщо розмовлятимеш з потенційними роботодавцями українською — твої шанси знайти щось краще за працю вантажника зводяться до мінімуму. Перше питання роботодавця під час співбесіди зазвичай буває таким: “А чому ви відповідаєте українською, коли я звертаюся до вас російською?” За цим криється “ти конфліктна особистість”, “з тобою буде клопіт”, “ти фанатик, зациклений нацик” тощо.Блюзнірством на тлі цього сприймаються волання проросійських політичних сил про захист російської мови на півдні та сході й недопущення “насильницької” українізації. Якщо якась мова і потребує там захисту, то саме українська, вона, як бачимо, навіть стає на заваді працевлаштуванню, бо упосліджена. А може, в тому становищі, у якому опинилася українська мова в цих реґіонах, винні й ті, хто називає себе патріотами? Як не крути, а вони, відмовляючись у громадських місцях від української мови, задіюють себе в російськомовну масовку, поповнюючи її ряди, а отже, допомагають антиукраїнським силам спекулювати на темі російськомовності рідних міст. Можливо, варто просто не боятися бути собою. Якщо навіть патріоти не спілкуватимуться українською, то що вже говорити про людей байдужих, а то й відверто вороже налаштованих до України! Бувають і вкрай кумедні ситуації на цьому ґрунті. Пригадую, знайомий луганець розповідав досить показову історію з життя майже підпільних патріотів найсхіднішого обласного центру України. Звертаючись до незнайомої людини на вулиці, чоловік традиційно в таких випадках заговорив російською (це ж, певно, москаль!). Але випадковий співрозмовник виявився таким самим підпільним патріотом і, почувши російську мову, теж сприйняв співрозмовника за “москаля” й перейшов на неї. Пізніше, коли люди таки розкрилися в своїх патріотичних поглядах, обом стало ніяково. Смішно, якби не було так сумно…Але ці приклади стосувалися головно пересічних українців. То, може, представники великої політики, які позиціонують свої політичні сили як “патріотичні” і “проукраїнські”, поводяться інакше? На жаль, теж далеко не завжди. Навіть у таких патріотичних парламентських фракціях як БЮТ та “Наша Україна” теж є депутати, які часто, а то й постійно спілкуються російською, виступають у парламенті; народні обранці не голосують, а “гАлАсують”, створюють не коаліцію, а “кАаліцИю”.Та й під час передвиборної кампанії чимало політиків з демократичного табору, приїжджаючи в так звані російськомовні реґіони, переходять на “общєдаступний”, щедро завіряючи про своє лояльне ставлення до “вєлікава і магучєва” і недопущення насильницької українізації.Але хіба таких слів і дій чекають від них ті, хто в несприятливих умовах ще не втратив повністю свого українського обличчя? Чому б цим високоповажним панам не простягнути їм руку підтримки й власним прикладом не надихнути їх стійко триматися рідної мови й працювати на її поширення? Та, схоже, політикам з кар’єрних міркувань задля рейтингу набагато вигідніше продемонструвати в цих реґіонах лояльність до російської мови, аніж любов до української.Так утверджуються стереотипи про “непрестижність” української та “вищість” російської. І зовсім по-іншому може просуватися справа, якщо молода, розумна і цікава українськомовна людина, потрапляючи в російськомовний колектив, спілкуватиметься там лише українською. Безумовно, якщо російськомовні частіше бачитимуть таких людей, у них мимоволі закладатиметься думка, що українська мова не така вже й рідкісна та непрестижна, як їм здавалося. Саме тому українська мова є і має бути найголовнішою ознакою українського патріота, а не лише “одним з його атрибутів”.
