Гнат Юра, Амвросій Бучма, Володимир Неллі-Влад, Наталія Ужвій, Микола Яковченко — ось далеко не повний перелік видатних діячів українського театру, з якими доля пов’язала нашого героя. Театр ім. Івана Франка, Театр юного глядача на Липках, Івано-Франківський обласний театр пам’ятають його постановки. З-під його вчительського крила вийшла ціла плеяда режисерів і акторів сучасного театру. З-під його пера вийшла низка статей, наукових робіт, досліджень, посібників з теорії та практики театру. Людина високої моралі, витонченої культури і надзвичайної мудрості, він завжди стояв на варті справжніх людських цінностей. Наш герой — режисер, педагог, професор, заслужений артист України Дмитро Семенович Чайковський.
— Знаю, що ви народилися в Карпатах, в Івано-Франківській області…— Не зовсім у Карпатах. Я народився в долині Прута. Сидір Воробкевич написав такий вірш: У лузі, над Прутом, хатина стоїть…
Це була наша хатина, яка стояла майже у воді. І тато мусив тікати від Прута, бо то такий дуже примхливий потічок, який іноді забирає все із собою. Ми відійшли трохи далі від нього, і десь у той самий час я народився. Я закінчив Коломийську гімназію. А може, навіть не закінчив, бо коли я був у 9-му класі, до нас прийшла радянська влада. І я перший, хто приїхав у Київ навчатися театрального мистецтва. Потім був Юрко Кавер з Луцька. Він загинув під час війни. Так я залишився сам.— Яке ставлення до вас було в інституті? Ви ж були студент “з-за кордону”?— Я складав іспит з української літератури всій кафедрі літератури театрального інституту. Вони мене мучили, бо хотіли дізнатися, чого нас там вчили. Я не знав, що не можна всього говорити. Сперечався з ними “політично”, бо нас так учили. А вони саме на це й чекали. Але потім я за ті свої розмови поплатився, бо мене заарештували і відвезли аж на Сибір. Вісімнадцять років мені було… Хтось написав донос, що я прославляв життя в колишній Польщі й протиставляв життю в Радянському Союзі. Що ти скажеш, коли навіть ґудзики тобі мацають, питають, чи було масло, чи були костюми… Я казав їм: подивіться на мене, який у мене костюм, я ледве його купив. Мама продала помірок землі, щоб я міг вступити до інституту. Продала, а що мала робити? Навіть взуття в мене не було належного. Мав костюм, у якому ходив до школи (анцуг), і шинель, на якій був номер гімназії. Вони цікавилися, що я за людина і яке в нас було українське життя.— Почалася війна, вас заарештували…— Мені це сумно згадувати… Я побував у Наримі, де Сталін був у засланні, точніше у м. Колпашево, бо мене випустили через місяць із новосибірської тюрми. Випустили тому, що була домовленість між польським урядом в екзилі й радянською владою, щоб арештантів без особливого злочину випустити. І я потрапив у ту категорію. Тиждень сидів в “одиночці” й думав: що зі мною буде, куди я піду?— Чи мусить театр бути ідеологічним?— У театрі повинна бути ідеологія. Театр має великий вплив на людей, бо може своїми засобами зрушити людину з місця, він може навчити, як треба поводитися, зрозуміти проблеми, які є в житті,— це для людей дуже потрібно.— Яка роль актора в театрі?— Театр без актора не існує. Головна фігура в театральному мистецтві — актор. Адже він повинен донести думки автора, режисера і власні до свідомості, до почуттів глядача. Від актора залежить усе.— У якому становищі нині радіотеатр?— Радіотеатр занедбано. В Україні раніше був високоякісний радіотеатр. Зараз уже є окремі люди, які цим займаються, з’являються п’єси, цікаві передачі, але “театр перед мікрофоном”, як це було колись, не використовують належно.— Ваш учитель — Амвросій Бучма.— Мене вважали студентом Бучми, але не можу сказати, що я був його учнем. Усе, що я взяв із театру, було зі школи театру російської драми ім. Лесі Українки. Керував нашим курсом Неллі-Влад. Це був перший режисерський курс після війни. Там навчався, наприклад, Наум Орлов, Анатолій Скибенко. Ми сиділи в холоді, в кожухах і вивчали складнощі світової режисури.— Як ставитеся до старості?— У театрі ім. Івана Франка я ставив виставу “Поступись місцем” за п’єсою Віни Дельмар “Поступись місцем завтрашньому дню”, за якою було зроблено кіносценарій “Занадто довге життя”. Дуже цікава тема про людей, які на старості не забезпечені найпотрібнішим. Багаті діти не можуть (чи не хочуть?) забезпечити батьків житлом.Я звернувся до дирекції, щоб знову повернули в театр Наталію Михайлівну Ужвій. І вона зі своїм чоловіком грали цих старих, які не можуть знайти свого місця в житті.— Яка роль мови в театрі?— Не можу на це запитання відповісти, бо не працюю в театрі з 1975 року. Маю деякий вплив на театральний процес, але… Ми завжди культивували українську класику, українську мову і зараз дбаємо про неї. Однак зараз є те, чого не було навіть за радянської влади. Ми тоді не цуралися української мови. А зараз багато українців, які розмовляють мішаниною — суржиком і вважають, що саме в місті так потрібно розмовляти. Це пов’язано з низькою культурою людини, бо певним особам здається, якщо вони спілкуватимуться російською, то вже якісь великі міські жителі чи що… І багато українців навіть не люблять української мови.— Якою мовою повинен розмовляти український театр?— Театр мусить спілкуватися власною мовою. Якщо це український театр, то повинен розмовляти українською мовою.— Як ставитеся до експериментів у театрі?— Експеримент мусить обов’язково бути в театрі. Театр не може стояти на місці, він шукає нових виражальних засобів, і кожен режисер по-своєму додає щось до театру. Однак ще Мейєрхольд сказав, що не може репертуарний театр, який щодня грає вистави, ще й експериментувати. Повинна бути лабораторія, яка працює окремо, але не відокремлено від театру.— Як ставитесь до театру Віктюка?— Вважаю, що Віктюк — надзвичайно талановита людина. Я давно його знаю, бачив, як він ішов до того, чого нині досяг. Він був дуже цікавим режисером. Починав у Львові, а потім чогось поїхав у Росію. Може, й добре зробив, бо в Україні талановитою людиною не дуже опікуються, а то й не дають їй ходу. Це було у нас і раніше, і зараз. Тому талановиті люди тікають з України. Там, за кордоном, їх зігрівають, мабуть, добре, тож вони доходять до якогось певного результату. Роман Віктюк — талановитий режисер, але чи правильні він обирає теми, п’єси, проблеми?— Кого в Україні більше — Гамлетів чи Розенкранців?— Розенкранців, може, й менше, але їх видніше; вони всюди: всюди виступають, скрізь дуже активні тощо. А люди тихі, сором’язливі себе не афішують, не виставляють — але цих людей, вважаю, в Україні більше. Вони такі самі, як наші предки, що тихо складали чудові пісні, якими зараз захоплюється весь світ. Тобто цих людей багато, але настала така доба, що Розенкранци, може, навіть панують.Наша біда — від втрати високої моралі. Коли людина не має гальма в душі, то вона може чинити бозна-що. Нині люди втратили моральне гальмо, можуть робити все що завгодно. Вони одуріли від грошей, від жадоби грошей — і це страшне лихо сучасності. Театр може і повинен ставити п’єси, які підкреслюють цю проблему. Театр говорить досить проникливою мовою. Однак у нас біда — ми не маємо сучасної драматургії. А театр — це драматургія, сцена і глядач. Молоді драматурги є, і вони наче щось шукають, але їм треба допомагати, навчати гуманізму, який занедбаний в нашій театральній роботі.— Як виховувати актора?— У Шевченка є вислів: “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне”. Якщо у дитинстві не влили добро в серце, якщо дитину розпустили, то нам, педагогам, дуже важко “вставити ці суглоби”, щоб воно було таке, як треба, а не криве. — Як влада впливає на театр?— Театр самостійно ніколи не міг існувати. Він не може себе окупити, як належить, не може здобути всі потрібні компоненти для того, щоб працювати вільно. І тому завжди хтось мусить його підтримувати — або держава, або інші спонсори, які ліквідовуватимуть розрив між тим, що театр може заробити, і що йому потрібно, щоб його продукція утримувалась на високому художньому рівні. — Що спричиняє комерціалізація?— Наслідок комерціалізації — сексуалізація, бо так легше заробити. Люди мають нічні клуби, вони ходять туди і хочуть, щоб у театрі теж було щось схоже. А ми підтакуємо цим смакам, а цього не треба робити. Театр мусить мати глибші, складніші, проблемніші завдання. Якщо він плететься у хвості глядача — це вже не той шлях, яким треба іти.— Театр юного глядача…— У цьому театрі я був щасливий. Як ніколи відчував, що потрібний, що моя робота потрібна і дітям, і підліткам, і дорослим. Саме в цьому театрі дуже активна виховна стихія. З дітьми цікаво розмовляти. Вони все сприймають по-своєму, вірять у те, що відбувається на сцені. Для них не треба особливих декорацій, їм достатньо якогось натяку, що це вікно, а це двері тощо. Але діти мають дуже високі вимоги саме до моралі. Їх важко обманути. Але іноді зовнішню красу персонажа юні глядачі сприймають як внутрішню. І в цьому їхня помилка. Вони тримаються того, що красива людина мусить бути і доброю.— Постановки…— Я поставив за життя понад сто вистав. Найбільш знаковою постановкою вважаю п’єсу І. Карпенка-Карого “Суєта”. Бо ця п’єса говорить про справжні цінності й таврує цінності примарні, яким люди віддають надзвичайно багато енергії. Там зачеплено проблеми, які й досі актуальні. Цю п’єсу ставив тричі в різних театрах.— Як ви ставитеся до статусів, звань?— Щодо цього маю власну думку. У нас забагато університетів. Не кожен навчальний заклад справді університет — вища, особлива школа. І не кожен театр є національним театром, не кожен є академічним, а зараз роздають ці статуси на всі боки. Академічний театр досконалий, а якщо найдосконаліший, то це мусять визнати передусім глядачі.— Дмитре Семеновичу, театр виконує дуже багато функцій. Яке місце виховної?— Думаю, що її втрачено. Зараз театр виконує комерційну, розважальну функцію. Проте ще з часів Давньої Греції виховна функція театру була основною. Театр був дуже важливою суспільною інституцією, яку він поступово втрачав, іноді відновлював. Зараз, гадаю, виховна функція знову починає воскресати.Спілкувався Василь ШАНДРО,м. Київ
