УКРАЇНСЬКІ ПАРТИЗАНИ

 Есе

Євген БУКЕТМене завжди цікавило: чому в моєму рідному селі Грузькому, що на Київщині, під час війни ніколи не було радянського підпілля? Чи то старожили щось недоговорювали, чи то я не про те розпитував. Війна, німці, власівці, поліцаї, автомати, жахіття, кров, сльози… І жодного слова про підпілля… Звісно, хтось із села був у якихось загонах лісових месників, про що потім щороку розповідав на мітингу в День Перемоги, хтось час від часу грабував сільську молочарню й комору, наносячи шкоду окупантові. Але в селі Грузькому ніколи не було радянського підпілля, в усіх навколишніх селах були створені організації, а тут — ні! Невже селяни понад два роки тихенько сиділи по своїх хатах і чекали на визволення, мовчки гнули спини на німців та їхніх посіпак?

* * *Мій друг, історик з Бишева Валерій Вікторович на початку 90-х десь роздобув копію архівної справи радянських спецслужб про діяльність Організації Українських Націоналістів у тодішньому Бишівському районі. Одного разу він запросив мене переглянути ці матеріали. На початку липня 1941 року націоналіст Музика із Західної України, зібравши людей на Бишівському кладовищі, загітував їх створити підпільну націоналістичну організацію. Переглядаємо списки присутніх на зборах. Бачу серед них голову колгоспу імені Фрунзе з Грузького Онопрія Корнійовича Форостовця. Йдемо далі. Осередки Бишівської районної управи ОУН-Б створено в усіх трьох колгоспах Грузького…Оце так несподіванка! Відповідь на всі питання! Але потрібні інші докази, люди в селі мусять про це знати. * * *Баба Віра завжди чекала на мене. Вона була подругою моєї бабусі, знала все про село і потроху про всіх його мешканців. А ще дуже любила розповідати про колишнє життя, про яке ще її бабусі розповідала бабуся… Я завжди детально записував усю ту її “чисту правду”, що, мабуть, подобалося їй найбільше.Цього дня, привітавшись, запитавши про здоров’я, успіхи в господарюванні й розповівши про свої справи й рідню, я запитав у неї:— Бабо Віро, а бандерівці в селі були?— Ні, не було, — відповіла вона, ніби вже не раз чула таке запитання.— Бабо Віро, а якщо трохи подумаєте, згадаєте, може чули щось про них?— Ні, — сказала трохи подумавши баба. — Ось тобі хрест святий, — перехрестилася, — не було їх тут ніколи. Я всю війну в селі була й жодного разу про таких не чула.Я був здивований і навіть трохи спантеличений. Розповів їй про документи, що бачив у Бишеві, про те, яка хороша наша держава, що зараз можна всю правду про минуле розповідати й нічого не боятися. Але ствердної відповіді на своє запитання так і не отримав. Схоже, баба нічого не знала про націоналістів.— А Ви знали голову колгоспу Фрунзе, Форостовця? — запитав я, майже втративши надію щось корисне почути.— А чого ж ні? Звісно знала, я ж до війни підробляла в тому колгоспі — ще коли в школу ходила. Хорошою людиною він був.— А у війну що робив?— У партизанах був.— Як?! У яких партизанах? Він же в списках ОУН! У нас не було в селі червоних партизанів, ви ж самі казали!— Не було, — відповіла баба Віра. — У нас у селі радянську владу не дуже любили.— А які ж тоді партизани?— Українські. Вони воювали не за владу, а за народ. Людей рятували, молодь, щоб на роботу в Німеччину не забирали, диверсії німцям робили, а потім, як наші прийшли, добровольцями на фронт записувалися. Тільки не знаю, чи повернувся хтось із них додому…* * *Мій прадід на початку війни потрапив у полон. Коли колону полонених солдатів Червоної армії вели до Києва, скотився з пагорба в чагарі, згодом дістався рідного села. Всю війну ховався на печі, адже на кожному будинку висіла табличка: хто тут живе і скільки осіб. Його в списку не було. Якби знайшли, розстріляли б усю сім’ю. Коли село звільнили, записався добровольцем на фронт. Загинув одразу ж біля сусіднього села Юрівки. Його дружина залишилася тоді з п’ятьма маленькими дітьми. Щоб прогодувати сім’ю, вдень працювала в колгоспі, а вночі разом зі старшими дітьми йшла на колгоспне поле збирати колоски. 1946-го в Грузькому був голод. Двоє менших дітей померло…Про прадіда в книзі пам’яті сказано просто: “загинув”. І таких загиблих — десятки лише в одному селі. Коли бідні солдатські вдови у голодні повоєнні роки збирали для дітей торішню картоплю, кропиву, щавель і цвіт акації, сім’ї радянських солдатів, що повернулися з війни переможцями, регулярно отримували продовольчі пайки. Бабуся через це ніколи не святкує Дня Перемоги і не любить ветеранів.* * *Копія архівної справи, яку зберігають в історичному музеї Бишева, містить цікавий документ: це таємний наказ, що всі чоловіки в звільнених селах, де є відомості про діяльність ОУН, підлягають обов’язковій мобілізації до збройних сил. Усіх їх одразу направляти на передову, зброєю і набоями забезпечували лише тоді, коли були зайві…Чому ж у Грузькому згадують про підпілля ОУН-Б як про “українських партизанів”? Чому майже всі вони пішли на смерть добровільно, без зброї?Часто думаю, а як би я діяв у ситуації, в якій вони опинилися, — на загарбаній території, щодня під дулом автомата і свистом німецьких куль? Що краще — гнути спину на німця чи на москаля? Однаково! Потрібно було рятувати життя найдорожчих людей будь-якою ціною, навіть ціною власного життя. Вони боронили рідну землю. Слава героям!  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment