На свято Василя вже двадцятий рік поспіль у Будинку вчителя українські патріоти відзначають дні народження Василів Стуса та Симоненка. Цього дня вручають премії імені Василя Стуса. Лауреатами 2008 року стали член-засновник Української Гельсинкської групи, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович і директор видавництва “Смолоскип” Осип Зінкевич. Вів вечір президент українського відділення міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк, виступили Стусівські лауреати Галина Севрук, Елеонора Соловей, Лариса Лиша, головний редактор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків та інші.На таких зібраннях виникає надзвичайно світла аура, яка дає надію, дарує наснагу на цілий рік. “Справедливо, що нас “малесенька щопта”, але коли ми разом, то непереможні”, — зазначила Елеонора Соловей. Тож виникло запитання: що робити патріотам за нинішніх обставин?
ФРАҐМЕНТ ВИСТУПУ М. МАРИНОВИЧА ПІД ЧАС ВРУЧЕННЯ ЙОМУ ПРЕМІЇ ім. ВАСИЛЯ СТУСАКиїв, Будинок учителя, 14 січня 2009 рокуУ цьому короткому слові запропоную нам спільно відповісти на те запитання, яке не один із нас сьогодні ставить перед собою: “Як жити далі?” Як зберегти себе, коли довкола все потопає у скверні, коли світлі надії стають пожовклими ілюзіями, віра в добро — утопією приречених, а моральні принципи — фіговими листочками, які радше увиразнюють, ніж приховують? Народ ослаблений внутрішнім розбратом, знесилений цинічною інформаційною й енергетичною облогою Росії та дезорієнтований зневіреним відстороненням Європи. Отож не дивно, що стан українства — знов у кризі, дух українства — знову в тривозі. І здається, ніколи ще цинізм не був настільки безкарним і переможним.То чи не пора змінювати моральні імперативи? Чи не помилявся відомий поет: “Добро должно быть с кулаками”?І раптом у наше сьогодення вривається лист Василя Стуса до сина з табору, який став його, Василя, ложем смерті: “Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал Краси” (Лист до сина, 3.10.1983).І раптом, ота знаменита Василева формула із заслання, що стала одним із його заповітів: “…Захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі” (Лист до сина, 25.04.1979).Що це — формула мрійника? Тестамент приреченого? Чи не сказав би наш зневірений сучасник: “Що? Аби голуби сідали на плечі?! То це ж однаково, щоб люди сіли на голову!” І все ж поміркуймо. В Україні можуть спорохнявіти шляхетські грамоти, що доводять її пряме спадкоємство від Київської Руси; можуть вицвісти її княжі шати й поіржавіти лицарські обладунки. Але незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю. “Для юдеїв згіршення, а для греків безумство,” — сказав би св. ап. Павло на це страстотерпство (1 Кор. 1:23). “Для світу згіршення, для Росії слабкість,” — сказав би наш сердитий сучасник.І дух секуляризму, втомившись очікувати “Вашингтона з новим і праведним законом”, зрікся цієї формули.Так, в Ізраїлі зболені серця, неспроможні осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили духовний тип Стражденного Слуги, так яскраво виписаний пророком Ісаєю: “Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення… І з злочинцями визначили Йому гроба Його, …хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани…” (Іс. 53:7, 9). А оскарживши цей духовний тип, вони відкинули його.І в Україні не менш зболені серця, вжахнувшись безконечній череді національних поразок, зреклися отого незмінного нашого страстотерпства й закликали до кремінного противленства злу й до твердої руки.Проте за Василевим “…аби голуби сідали на плечі” не стояло упокорення перед Князем темряви. Навпаки, за ним стояв могутній дух любові й добра, кремінна воля не йти на компроміс зі злом. І той же Майдан був таким непохитним саме тому, що над ним провисла арка любові, якою Господь ніби казав нам: “Цим духом переможете!” І виявилося, що й любов може зробити людину стійкою та незламною, а всіх недругів, зокрема російського наполеончика, — маленькими і смішними. Понад чотири роки тому Господь відхилив перед нами, як перед ізраїльськими пророками, завісу майбутнього і показав, якими ми можемо бути сильними й переможними. Ця сила нам генетично задана, невинною кров’ю окроплена й жертвою героїв освячена. Не зрікаймося її, а навпаки — довірмося їй. Повірмо, що таки будуть засоромлені мудрі світу цього, як будуть засоромлені і його сильні (1 Кор. 1:27). А в наших муках і сумнівах, у кривдах і потрясіннях зріє нова й благословенна епоха, бо таки Бог, а не нерони нашої доби, є Господом історії.А Василь Стус уже давно в колі тих, кому тепер ангели сідають на плечі…
