ЕСТАФЕТА ОЛЕНИ ЛЕОНТОВИЧ

В Національній спілці письменників України відбувся вечір пам’яті з нагоди 75-річчя смерті В. Леонтовича та презентація щойно виданої книжки Олени Леонтович “Окрилений Україною: життєпис Володимира Леонтовича з уступами і роздумами”.

Людмила КОЧЕВСЬКАУ Празі 10 грудня 1933 року о 7 годині 25 хвилин перестало битися згорьоване серце великого сина України Володимира Миколайовича Леонтовича.Талановитий письменник, публіцист, видавець, меценат, відомий громадський і державний діяч, Володимир Леонтович все свідоме життя віддав Україні, бо любив її безмежно.Нащадок родовитої козацької шляхти, яка належала до Полтавської гілки роду Леонтовичів, він з генами перейняв від батька Миколи Павловича ту глибинну любов до землі, від якої народжуються великі справи в ім’я рідного народу, в ім’я відродження його державності.

Отримавши хорошу домашню освіту, Володимир Леонтович навчався спочатку в Лубенській, а потім у Прилуцькій гімназіях. Ставши студентом правничого факультету Московського університету, він гостро усвідомив різницю між росіянами й українцями, серцем відчув свою українськість.Він мав неабияку сміливість перед закінченням університету написати кандидатську працю “Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ”. Звернімо увагу: студент Леонтович вживає слово Україна, а не Малоросія, як це було усталено в Російській імперії. Дуже висока оцінка наукової праці молодого правника обіцяла йому успішну кар’єру, та В. Леонтович, як влучно зазначив його сучасник Олександр Шаповал, “не втопився в так званім російськім культурнім морі”, а повернувся в Україну.“Москва не зробила на мене обрусительського впливу, — писав згодом Володимир Миколайович, — навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людності, і там вперше збудилася у мене національна свідомість…” Ще більше вона зміцніла і поглибилася під впливом його родича Василя Федоровича Симиренка, видатного інженера цукроваріння, мецената. Василь Симиренко надав кошти на видання 1891 року у Львові першого оповідання Леонтовича “Солдатський розрух”, яке вийшло друком під псевдонімом В. Левенко.Леонтович заявив про себе як талановитий новеліст, прекрасний знавець соковитої, колоритної, яскравої й багатої української мови, як автор, небайдужий до долі простих людей. І в повістях “Пани і люди”, “Старе і нове”, “Абдул Газіс”, “Стопами апостолів (Образки життя духовенства на Україні)”, в усіх подальших творах письменник помітив і порушив найболючіші питання, які непокоять суспільство. Він писав твори, за словами Сергія Єфремова, “тямущою рукою”.Володимир Леонтович займався не лише письменницькою справою. Його турбувало питання рідної мови. Він домагався, щоб школярі навчалися українською, опікувався народними бібліотеками. У своєму селі Оріхівщині збудував школу для сільських дітей і утримував учителя.Дуже багато часу забирало в нього ведення сільського господарства, в якому він зумів досягти значних успіхів. Він добре знався на агрономічній науці, любив землю. В. Леонтович був заможною людиною завдяки невсипущій праці, велику частку прибутку віддавав на українську справу. Здається, не було жодної української теми, яка б його не хвилювала і якої б він не торкнувся. Після революційних подій 1905 року, коли було знято заборону друкування українською мовою, він разом із Є. Чикалеком і В. Симиренком домігся видання всеукраїнської газети “Громадська думка”, яка згодом прибрала назву “Рада”. Фінансував журнал “Нова громада”, був членом редколегії й матеріально підтримував журнал “Літературно-науковий вісник”, який було переведено зі Львова до Києва.Активна громадська діяльність впливала на розв’язання господарських, культурологічних та освітянських справ Полтавщини. Багато років Леонтовича обирали депутатом повітового Лубенського і Полтавського губернського земств, він був членом Товариства українських поступовців, яке стояло на засадах автономії України, федеративного устрою Росії та парламентського ладу. Його обрали заступником голови Товариства. Під час революційних подій 1917—1918 років Товариство українських поступовців делегувало Леонтовича до Центральної Ради. В уряді гетьмана П. Скоропадського Леонтович обіймав посаду міністра земельних справ. Проект земельного закону, основою якого було право приватної власності, називали “законом Леонтовича”.На чужині Володимир Леонтович тужив за рідним краєм. Йому марилися оті безкраї степи, ставки, чарівні зоряні ночі. За кордон доходили чутки про смертельну наругу над Україною, її людьми. Леонтович дуже непокоївся, і серце його не витримало.Поверненням із забуття імені Володимира Леонтовича завдячуємо його двоюрідній онуці, письменниці Олені Леонтович. З родом Олени Леонтович пов’язані Леонтовичі, Симиренки, Устимовичі, Шульгини, Полуботки, Апостоли, Милорадовичі. Починаючи по крихтах збирати відомості про Леонтовича, Олена ще повністю не усвідомлювала, який тягар лягає на її плечі. Адже Володимира Леонтовича затаврували як “українського буржуазного націоналіста”, книжки його вилучили з ужитку і все піддали прокляттю і забуттю.Пані Олена з перших кроків дослідницької діяльності пропагувала творчість В. Леонтовича, дбаючи, щоб вона стала відомою широкому загалу. Її зусиллями проведено численні творчі вечори на його честь, відкрито меморіальну дошку на будинку на вулиці М. Грушевського, 16, де жив письменник і громадський діяч.Пам’ятаю відвідини бібліотеки ім. В. Вернадського, де довелося побачити примірник повісті В. Леонтовича “Пани і люди”, виданої 1929 року в Україні в період українізації. Блискучу передмову до видання написав Сергій Єфремов, але її видерли під час судового процесу над С. Єфремовим, якому приписували участь у СВУ. Страшно було дивитись на цю понівечену книжку.П’ять років витратила Олена Василівна, щоб підготувати до друку твори Володимира Леонтовича. Адже щоб прийняти письменника у своє серце, народ повинен читати і знати його твори. Завдяки титанічній праці та матеріальній допомозі закордонних онуків В. Леонтовича пані Олена видала чотиритомне зібрання творів письменника. Туди увійшли оповідання, повісті, епістолярна спадщина, мемуари, художньо-критичні й публіцистичні статті.Книжка розпочинається дуже теплим і щирим відгуком літературознавця, лауреата Шевченківської премії Михайлини Коцюбинської: “З нарису О. Леонтович, вельми інформативного і емоційного, вимальовується привабливий образ людини тонкої, інтелігентної, морально виробленої, ідеалістично настроєної і водночас максимально ділової і працьовитої, що любила Україну зворушливо і віддано, до глибини душі і, за виразом Є. Чикаленка, “до глибини власної кишені”. І ще одне хочеться підкреслити: за всім, про що оповідає Олена Леонтович, стоїть виразний моральний імператив, проглядається дорогоцінне відчуття родинної спільноти, пам’ять роду. А пам’ять роду — це пам’ять народу, збереження роду — це збереження народу”.Невелика за обсягом, ця книжка дуже містка. Написана легкою мовою, з великою любов’ю, вона захоплює і бентежить. Книжку доповнено новими даними, листами, спогадами, всім, що вдалося віднайти і зібрати в нас і за океаном. З розповіді про життя і творчість          В. Леонтовича постає жива, яскрава особистість з палким серцем, великого патріота, для якого “його рідний край і його держава стали самоціллю, проглядає ціла епоха, в якій він жив і творив. На сторінках раз по раз виринають імена сучасників — сподвижників і побратимів Володимира Леонтовича: Є. Чикаленко, В. Симиренко, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Коцюбинський, С. Єфремов, О. Шаповал. Дослідниця поділяє творчість письменника на три періоди, даючи бодай коротку, але вагому характеристику кожному з них”. Збагачують розповідь уривки спогадів сучасників, які жили у Празі й спілкувалися з письменником. Не можуть не схвилювати спогади Олександра Шульгина про нелегкий період життя В. Леонтовича: “Тяжко страждав Володимир Леонтович, прибитий долею і безнадією, гнітючими думками. Страждання, здавалося, докотилися до краю, до неможливого, і тут невблаганні думки його, плач за минулим, страх за майбутнім стали перетворюватися на якусь творчу думку, а думки викликали яскраві, хоч часом теж болючі образи життя”. Завдяки душевному відродженню на світ з’явилися чудові твори “Спомин утікача”, “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича”, збірка оповідань “Ворохобня”, “Спогади”, завершена “Хроніка Гречок”, наукова стаття “Хліборобство на Україні”. Привертають увагу “Літературні спостереження” В. Леонтовича про стан української літератури в Україні під владою більшовиків. Він писав правду, підписуючи статті псевдонімом “Давній”. І чекістські хорти, хоч як намагалися, не змогли довідатися, хто ж ховає справжнє ім’я під цим псевдонімом. Авторка есе “Окрилений Україною” не обмежилася викладом віх біографії й творчості письменника. В канву розповіді вона вставляє свої роздуми, злободенні зауваження, це збагачує розповідь, наближує постать письменника-вигнанця до нас.Заслуговують на увагу розділи про долю дітей В. Леонтовича. Завершує книжку хроніка повернення імені В. Леонтовича в Україну.Пані Олена подякувала всім, хто допомагав їй у праці впродовж багатьох років. Серед пошанованих людей імена Ф. Погребенника,         В. Погребенника, А. Погрібного, М. Коцюбинської,               Н. Шумило, М. Шудрі, Б. Гориня, Ю. Освальт, Н. Миронець, Л. Мацько.На вечір пам’яті В. Леонтовича прийшло чимало зацікавлених людей. Його відкрила “Баркарола” М. Лисенка, яку виконала лауреат міжнародних премій, доцент Музичної академії Ірина Шестеренко. Вечір вів заступник директора Інституту літератури НАН України Сергій Гальченко. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять В. Леонтовича. Олена Леонтович розповіла про вихід чотиритомника творів В. Леонтовича, про написання книжки “Окрилений Україною”. Потім виступили старший науковий співробітник Інституту літератури НАН України Наталя Шумило, лауреат премії ім. Т. Шевченка письменник Микола Шудря, науковий співробітник Національного музею літератури України Павлина Дунай, редактор газети “Рада” Микола Цимбалюк, автор цих рядків, учениця 11 класу Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету ім. Т. Шевченка Світлана Овчарова. Майстер художнього слова Наталя Мілютенко прочитала уривок з повісті В. Леонтовича “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича”, а Михайло Орлюк — уривок зі спогадів В. Леонтовича про свого побратима, видатного українського композитора М. Лисенка.Промовці високо оцінили творчість В. Леонтовича, без якого українська література початку ХХ століття була б біднішою. Відзначивши унікальність праці пані Олени, яка повернула ім’я Леонтовича Україні, усі дякували їй. Високу оцінку отримала і презентована книжка. Микола Шудря зазначив, що праця О. Леонтович — це конспект роману-хроніки про видатну людину. Україну без Леонтовича уявити неможливо, сказав він і зауважив, що авторка книжки зуміла просто, дохідливо і ґрунтовно проникнути в творчість В. Леонтовича, накласти канву біографії на його творчість.Олена Леонтович перейняла естафету свого діда: стала письменницею, членом НСПУ, дослідницею витоків великого і славного козацького роду. Бог благословив її на подвиг і підтримав у нелегкій святій справі — повернути Україні ім’я одного з її найвідданіших синів. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment