Напередодні свого 94-річчя (за тиждень) Іван Венедиктович Бровко прийшов у редакцію “Слова Просвіти” разом зі своїм приятелем, письменником Василем Василашком, автором нарису, який нині друкуємо.Того морозяного дня ми вирішили, що подамо нарис дещо пізніше, і нині я не можу пробачити собі, що саме так трапилося — завжди варто пам’ятати, що у такому віці день — як рік. Але ніщо не віщувало лихої години. А сам Іван Венедиктович сказав: “Дата ж не кругла. Ось як доживемо до 95-річчя, тоді й святкуватимемо”. Натомість і в редакції, й у день народження, коли я йому зателефонувала з привітаннями, пообіцяв мені написати про Сергія Корольова — щось таке, що не писав і не оповідав досі. А ще нагадав, що був у мене вдома в гостях, і я, мабуть, про це забула, бо було це давно, ще у вісімдесятих…. Я дивувалася чіпкій пам’яті Івана Венедиктовича, який викладав обставини нашого знайомства, і раділа його людяності, сонячності, відкритості — є особливий чар, особлива магія в літніх людях, що не втратили інтересу до людей молодших за віком і готові поділитися з ними найсокровеннішим.Коли увечері 23 січня мені зателефонував Василь Федорович Василашко і повідомив, що Іван Венедиктович уже в кращих світах, мені довго не хотілося в це вірити. Людина, яка мислила, любила, ходила Києвом і думала жити принаймні до 95-ти, померла, повернувшись додому після того, як виконала якісь звичайні життєві справи — ЖЕК, магазин, можливо, свіжа газета в кіоску.
Сьогодні ми починаємо друкувати нарис-життєпис про Івана Венедиктовича Бровка, який він сам благословив перед своєю вічною дорогою. Сьогодні ми вперше пишемо про нього “був”… Сьогодні, проголошуючи йому вічну пам’ять і з миром відпускаючи його безсмертну душу, ми вперше осягаємо безмір втрати: усміхнений, світлий, відкритий — уже неземний… Мир душі й вічная пам’ять, дорога людино!
Любов ГОЛОТА
Василь ВАСИЛАШКО,м. КиївЗ вершини 94-річчя Іван Венедиктович Бровко (народився 15.01.1915) оглядає рідну Україну, а також Росію, Білорусь, Польщу, Німеччину, Австрію, Чехію, які боронив від фашизму чи де служив, а в очі знову цілить пильний зір: — Кличуть очолити Педагогічне товариство України, кафедру? Не вийде…— Відступись, — каже Іван Бровко привиду. — Дай щось добре згадати…І згадує. Перший в СРСР космодром Капустин Яр за Волгою. Стела з іменами штурманів космосу. Читає: “Бровко І. В.” Тут очолюваний ним дивізіон запускав балістичні ракети. Перші! 18.10.1947 р. стартує модифікована ФАУ-2. Сягне Казахстану за 300 км! За пультом — генеральний конструктор ракет Сергій Корольов, теж українець. Відводять штанги. Рахують секунди. Пуск! За 10 літ штучний супутник Землі, дітище Корольова, відкриє Космічну еру!О, цей зір! Він переслідував Бровка під час відрядження в Чернівці. Лиш захопився Бровко палацом університету, як той пильний погляд штрикає у настрій. Чим завинив? Може, річ у заяві, якою просив дозволу читати курс лекцій з педагогіки російською двом корейцям окремо, щоб не позбавити всю академічну групу лекцій рідною мовою? Ректор Київського університету бурчав: “Творимо радянський народ”. Думав: а самих росіян питали, нащо їм псевдонім “радянський”, всіх російщити, в націях розчинятися? Он монголи: ковтали світ, та вдавилися, зосталися лиш у Монголії. Думав, як прибуде в Київ, запросять у КДБ, а КДБ… “зустрічає”. У вагоні. Кажуть, провели допити його родичів, студентів і викладачів. Дізнався, що навіть зняли з поїзда у Полтаві, обшукали і допитали його матір, Наталю Феодосіївну Бровко. Його квартира — як після трусу. Спершу відбирали книжки, а потім всю бібліотеку загребли. Раритети ще від дідуся Феодосія та з руїн будинку у Варшаві. Спорожніли полиці, де були твори Богдана Лепкого, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Симона Петлюри, Софії Русової. Тиждень допитів — і партзбори. Буяв травень 1960 року. І. Бровко приниженим, затаврованим, одиноким покидав Червоний корпус Київського університету, прощався з ним. Мов скляна стіна рухалася попереду, відчужувала людей. Усе чув голос секретаря: “Врага украінского народа Грушевского цитіровал!” Пекло, що бойові побратими, колеги, мов за командою, голосували за вигнання з КПРС, а отже, і з роботи. Піднімали руки, мов здавалися. На прощання ж руки ніхто не подав, не поспівчував. Похиливши чола, не дивлячись один одному у вічі, розбіглися, як миші. Потім Василь Стус cкаже Бровку, що після тюрми і від нього в Києві сахалися “друзі”, щоб не помітили їх у “підозрілих зв’язках”. Ідучи з “екзекуції”, Бровко поклонився Кобзарю. Враз із лави, де сиділи троє, один встав, стрімко підійшов, і, розкинувши руки, мов крила, щиро обняв вигнанця: “Дорогий Іване Венедиктовичу, тримайтеся, ми вас любимо”. Це був його студент, поет Володя Підпалий. Щирий цілунок, тепле слово, мов цілющі ліки, додали сил Бровку — зник розпач, і він знову відчув упевненість. Щоправда, повернувшись додому і зоставшись сам, Іван Бровко таки замислився: як жити далі, що його чекає? Розум гарячково шукав відповіді. У тиші задзвонив телефон. Почувся незнайомий чоловічий голос з приємною українською вимовою: “Це Антоненко-Давидович”. Хотів, було, застерегти, що він, Бровко, “під ковпаком”, та сказав “під дахом”, на що той зауважив: “Усі ми живемо під одним дахом, але сподіваюся, що це не стане на заваді нашій зустрічі завтра, 31 травня, у мене вдома!”Бровка зустрів привітний інтелігент у вишиванці. Запросив за стіл до бесіди. Помітивши, що гість розглядає портрети на стіні, уточнив: угорі — Пантелеймон Куліш, його “кулішівка” впорядкувала нашу мову, його “Чорна рада” започаткувала український історичний роман, його переклади з Шекспіра, Байрона, Ґете наблизили нас до культури Європи, його Біблія українською мовою наблизила нас до Бога. Нижче — портрет Миколи Хвильового, якому сам Павло Тичина присвячував вірші. Хвильовий самогубством повстав проти голоду, репресій. Внизу — знімок Григорія Косинки, блискучого новеліста, закатованого у ЧК. На цьому “портретна розминка” закінчилася. Бровкові зблисло: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Та казати мав про інше: підтвердити чи спростувати чутки про “розгром організації націоналістів в університеті”. Розгрому, власне, не було: не було кого і за що громити. Гнали з роботи. І за що? За вимогу, щоб лекції читали, а наукові праці писали рідною мовою.Борис Дмитрович з болем слухав. Був уражений, що зняли з посади декана факультету журналістики доцента Шестопала. Як “націоналіста”, що дбав про читання лекцій українською, навіть росіянам прищеплював любов до неї. На шпальті “Освіти” “Цей дивовижний декан — Матвій Шестопал” (28.04. — 4.05.97) професор Дмитро Степовик і поет Микола Сом згадали, що декан, “підставляючи” себе, уперто не звільняв підозрюваних. Врятував і Степовика, якого шпигали за знайдену в нього під подушкою іконку (для мами). Вразило дисидента, що зазнав переслідувань і професор хімії Андрій Голуб за те, що читав лекції з хімії на основі української термінології. Це він наступного дня підтримав і заспокоїв Бровка, почувши, що провина того не лише в цитуванні М. Грушевського, а й у посиланні на Софію Русову, у поясненні психологічних явищ вченням Фрейда. Шкідливим вважали його вислів, що першим про робітничий рух писав не М. Горький, чий роман “Мати” вийшов 1905 року, а І. Франко, чий “Борислав сміється” читали вже 1880-го. Бровко почув: рятуватися все-таки слід.Удома Бровко перебрав у пам’яті друзів. Зупинив погляд на фото: на східцях рейхстагу він стояв з Георгієм Тюліним, полковником, начальником штабу 3-ої армійської опергрупи Гвардійських мінометних частин, де він очолював розвідку. Пригадався епізод нічної розмови з Тюліним після наказу з Москви не штурмувати Варшаву, де німці душили польське повстання. Говорили про Рузвельта, Черчіля. Коли ж мова зайшла про Сталіна, Бровко розповів про голод в Україні 1932—1933 рр. У селі Рудці біля Січеслава просто на уроці в нього, 17-річного вчителя, померла з голоду (думали, що заснула) 10-річна Марійка Хайло. Дівчинку не було кому ховати, бо сестра померла, і тата, інваліда громадянської війни, знайшли в дворі мертвим, мама вдома лежала нерухома, опухла з голоду, а з репродуктора на стовпі у клас приголомшливим потоком через відчинене вікно лився бадьорий спів: “Живьом ми вєсєло сєводня, а завтра будєт вєсєлєй!” А біля школи жінка з іншого села, хрестячи рот, казала, що в них одна мама, збожеволівши з голоду, з’їла своє дитя. Тюлін вислухав Бровка, який вважав винним у голоді Сталіна, різко встав, сказав, що має іншу думку, і пішов. Іван Венедиктович чекав на трибунал. Ніч минула в тривозі. Та коли зустрілися, Тюлін удав, що нічого не сталося. Після викриття культу особи Сталіна Тюлін переконався в правоті Бровка. Бровко згодом згадав про це у статті про Юрія Кондратюка. Тоді ще, як жив Тюлін (до 1996), Бровко зустрічався з ним. І тоді, коли той був заступником міністра оборони СРСР. Друг не зазнавався! До кого ж, як не до нього ризикнути поїхати? Стрілися у Тюліна вдома. Того дуже здивувало “полювання” на “націоналістів”: “Я про такі звинувачення росіян, та ще й серед фронтовиків не чув!” Бровко обережно зіронізував: у вас таких називають інакше — патріоти… Тюлін усе зрозумів. Бровко чув, як він по телефону просив когось допомогти однополчанинові, бо в Києві, мовляв, і за підозри з партії женуть. Коли Бровко повернувся до Києва, то побачив, що Тюлін допоміг. Частково повернули книжки. Наче зняли заборону на професію, хоч ніякої роботи не пропонували… Зустрівся із генералом Шульженком у будинку КДБ, “найвищому будинку в Києві”, бо з нього видно… Сибір. Самовпевнений генерал був демонстративно відвертим: — Ти думаєш, ми тєбя лиш за цитірованія Грушевского наказалі? Болтать нє нада. Кто тебя за язик тянул, што наши убілі Бандеру? Єслі хочеш жить, забуть националізм. Украінскій. Пєрспєктивний только путь пролєтарского інтернационалізма. Свєрньошь єщьо раз с етого путі, і Москва нє поможет…Іван Венедиктович так і не збагнув, чому Москва вже не допоможе. Чи не схоче це робити, чи вдруге її не послухав би такий землячок? Не послухав би напевне: “перспективний” генерал невдовзі загинув. Cтривожило інше: він лиш удома казав “Бандеру вбили наші”, то хіба і дружина — Брут? Далі буде.
