Володимир ВОЙТЕНКО, професорТешуть теслі з срібла сани,сняться веснянії сни.На тих санях Ясна Пані,очі наче у сарни.Ходить сонце у крисані,спить слов’янськеє Дитя.Їдуть сани, плаче Пані,снігом стелиться життя.Богдан Ігор Антонич, зі збірки “Три перстені” (1934)Коли з Єрусалима ви їдете у Віфлеєм, екскурсовод буденним голосом радить: “Подивіться ліворуч. Бачите? Це Гетсиманський сад. Тут Ісуса зрадив Юда”. Ще через 10 хвилин ви потрапите на кордон між Ізраїлем та Палестинською автономією, а звідти до храму Різдва Христового пташка долітає за кілька помахів крил. У самому храмі, просторому і напівпорожньому в несвяткові дні, треба зробити психологічне зусилля, щоб таку величну декорацію наповнити для себе звуками, тінями й ароматами давньої давнини. Реалії збивають із настрою; невипрана фіраночка на славетних яслах стара, але їй 50, а не 2000. Торкаючись цієї теми, Гоголь писав Жуковському (1850) про свої відвідини Палестини: “Що можу сказати я, не повторивши слів інших? Які барви, які контури змалюю, коли все вже сказано, накреслено з усіма найменшими подробицями? Та й навіщо ці бідні замальовки, якщо кожна подія євангельська і так уже облаштовується в уяві християнина такими рисочками, які набагато ближче дають відчувати минулий час, ніж усі нині видимі місцини, оголені, мертві?” На Святій землі Гоголь раптом відчув, “наскільки велика черствість мого серця. Друже, велика ця черствість!” Ця подія стала дуже важливою в розгортанні особистої трагедії письменника, але це вже інша тема.1.Як свідчать хроніки, Ірод помер за чотири роки до тієї дати, яку вважають початком нової ери; отже, раніше народився й Ісус Христос. Але календарі мало важать для Добра і Зла. У науці важливе поняття про покоління (генерацію). Для соціологів одне покоління від іншого відділяють 10 років, для генетиків — 20 (ідеться про відстань між батьками, дітьми, онуками і далі). Від князя Володимира і хрещення Києва минуло 1000 років, а 1000/20=50. Беручи з покоління по одній персоні, ми могли б запросити всіх у туристський автобус і влаштувати екскурсію Києвом. Маючи ще один автобус, запросимо люд від князя Володимира до Різдва Христового на екскурсію Юдеєю. Поговоримо і впевнимося, що вони — це ми, а ми — це вони. Туніка Пілата була святковішою від нинішніх піджаків, але обмивки з його рук за 2000 років не втратили смаку й аромату. Ми, як і вони, сприймаємо форму й уникаємо змісту, бо це зручно. Пригадайте угоду між Фаустом і Мефістофелем. Це — форма. Зміст у тому, що задля насолод той чорт мусить красти й убивати — себто крадемо й убиваємо ми, але ж його руками. Таку угоду можна підписати не з міфічним сатаною, а з хижою державою чи, скажімо, фірмою з виробництва бомбардувальників. Проблема в тому, що громоподібні сурми, які зруйнували біблійний Єрихон, за фізичним механізмом дії подібні до вакуумних бомб. З технічного погляду це Геґелівська спіраль, з морально-етичного — замкнене коло. Нагірна проповідь Христа не стала “конституцією людства”. Конфлікт між євреями й арабами стає вічним. “Нема ні елліна, ні юдея”, — написано в Книзі, але ця шляхетна теза тоді буде життєздатною, коли її визнають і елліни, і юдеї. А можливо, навіть “Газпром”… Абсурд — дурниця, яка виникає під час додавання великої кількості маленьких мудростей. Арабська мова давно стала другою державною в Ізраїлі — такою була вимога палестинців. Її задовольнили — і що?Євангеліє від Матвія: “Хто не зі мною, той супроти мене”. Євангеліє від Марка: “Хто не супроти нас, той за нас”. Євангеліє від Луки: “Хто не проти вас, той за вас” (9.50), але “Хто не зі Мною, той проти Мене” (11.23). У Євангелії від Івана текстів, які торкалися б цієї теми, зовсім немає. Від першого до четвертого Євангелія бачимо дедалі м’якшу оцінку тих, хто не зі мною, але кожен може обирати собі саме ту, яка йому до вподоби.“Бий свого, щоб чужий боявся” — це також позиція, на жаль, дуже знайома українцям.2.Трапилося так, що кілька років тому одна з українських газет перед новим роком оприлюднила мій допис, у якому з певних причин я подав свій телефонний номер. Поміж тими, хто зателефонував, був пан Тичина з Ічні на Чернігівщині.— Ви приїздили до нас читати лекції? — запитав він.— Здається, що так… Але це було давно.— Це було 1988 року. Згадали? А мене пам’ятаєте? Знане прізвище Тичина нагадало мені кремезного молодика з шевченківськими вусами; мав на собі мало популярну на той час (хоч і не заборонену) вишиванку. Лекцію я читав чи то на спиртзаводі, чи то на харчокомбінаті; пан Тичина вирізнявся ще й тим, що носив пенсне: вочевидь, щоб не лише прізвищем нагадувати свого земляка-поета. Після лекції підійшов і запитав, як можна шпиталізувати когось із родичів у клініку Інституту геронтології. Записав усе в книжечку й несподівано поцікавився: “А ви Шевченка любите?”На таке запитання відповісти важко: Шевченка я не “люблю” — це не те слово; моє єство не існує окремо від його духовної аури. Приблизно так я відповів, на що пан Тичина похвалився: “В Ічні, ось тут, Шевченко одного разу ночував у мого прапрапрадіда. Що скажете?” Я не сказав нічого, бо саме увірвався терпець райкомівському інструкторові, який супроводжував мене (підбриті брови, волосся з носа і чорна, як на похороні, краватка); він потяг мене до дверей, бо лекційний день ще не закінчився.Узявши до рук книжку П. Жура “Літо перше” (К.: “Дніпро”, 1970), можна прочитати, що 19 січня 1844 р., 165 років тому, Шевченко ночував у панотця Гаврила Тичини. А яким побитом Тарас Григорович опинився в Ічні? З кількома проміжними зупинками їхав з Яготина до Качанівки, а далі рушив до Москви і Петербурга. Їхав з України, залишивши за плечима яскравий епізод життя, коли він — учорашній кріпак — знехтував коханням княжни Варвари Рєпніної (її родовід прикрашала постать останнього гетьмана України Кирила Розумовського — був прадідом по матері).В Яготині Шевченко мешкав у флігелі, в якому старий князь Рєпнін приймав гостей. У кабінеті стояв стіл на лев’ячих лапах, і на цьому столі писалася “Тризна”. Поемі передувала присвята княжні, яка закінчувалася так: Ваш добрый ангел осенилМеня бессмертными крыламиИ тихостройными речамиМечты о рае пробудил.Російськомовним творам Шевченка не щастить у літературознавстві. Раніше їх намагалися причепити до “пролетарського інтернаціоналізму” і змайстрували русифікаторське пужално: ваш Кобзар — і той писав російською, то чого огинаєтеся? На власні вуха чув цей аргумент від одного з тих нардепів, що борються за “двомовність” (хоч “паляниця” чи “оселедець” правильно не вимовлять навіть під загрозою смерті). Деякі порядні українці начебто соромляться за Шевченка — таке, бачте, лихо спіткало генія — опустився до московської говірки; хай би ще твори писав російською, пробачимо цей гріх, але й щоденник, свій для себе… жах! Плутають російську мову з Російською імперією. Існує український інтелігент Шевченко, який володів російською мовою, але був посереднім російськомовним прозаїком. А російськомовного поета Шевченка немає, бо й “Тризна”, і навіть набагато органічніша “Слепая” писані не генієм і кров’ю, а версифікаторською технікою і чорнилом. При цьому кожне — українське чи російське слово поета лишається для нас свідченням його духовної еволюції (або впливу життєвих обставин: повісті писав, щоб заробити після заслання).Але повернемося до стола на лев’ячих лапах. На гостинах у Яготині Шевченко багато малював. Варетт Рєпніна — романтична, витончена, екзальтована і наївна — закохалася в молодого красеня. Була старою дівкою (за тридцять), що впливало на перепади її настроїв. Мало не зомліла, побачивши поета напідпитку. І написала йому записку з алегоричною, але прозорою доганою за невідповідність її дівочим ідеалам. Шевченко через два дні відповів “Тризною”. Всупереч обнадійливій присвяті, поема була відмовою від будь-яких стосунків за межами товариської приязні. Докорів поет не прийняв. Чому одна жінка чоловікові подобається, а інша — ні? Княжна плакала. Шевченко малював портрети на замовлення, віршував, принагідно упадав за жінками, а часом із приятелями “мочимордами” тішив душу оковитою. Був мужчиною. Не мусимо дивитися на нього очима романтичної Варетт. Якщо й трапляються на світі поети, позбавлені плоті, то не пишуть геніальних віршів.Минуло чотири роки. Орська фортеця, рік 1848 від Р.Х., зима. Січень, лютий. Одинадцята ночі. На всю казарму горить одна свічка, і біля неї Шевченко: каламар, перо, папір — лист до княжни (сюжет для картини Рембрандта). “29 февраля високосного. Читая и перечитывая ваше письмо, я только сегодня заметил ваши слова: “Вы меня вспомнили в дальней стороне”. Не вспомнил, добрая, благородная Варвара Николаевна, а помнил и буду помнить вас, пока угодно будет Богу оставить во мне хоть искру чувства доброго. Молитеся, молитва ваша угодна Богу. Она оградит меня от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу”. Страшним і важким був перший рік заслання. Зневіра і розпач нуртували поета впродовж усієї солдатчини, але напади “страшного бесчувствия” не зруйнували душі. За листами Шевченка до Рєпніної можемо прослідкувати історію одного з творчих задумів. 7 березня 1850 р.: “Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие зтого во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы — матери Спасителя”. Поему “Марія” Шевченко написав лише через 10 років — восени 1859-го. Перечитайте. Хіба не є посестрами Шевченківська Катерина і Шевченківська Марія? Хіба кожна з них не уособлює спаплюжене материнство? Як учили нас колись, поет був атеїстом, а його біблійні переспіви — засіб боротьби з самодержавством. Це правда, якщо згадати, що йдеться про людину, готову за Україну “проклясти Бога”, в якого “за дверима лежала сокира”. Тепер нам кажуть, що духовність Шевченка ґрунтується передовсім на християнстві, а вимір національного відродження — кількість нових церков. І в цьому є резон (якщо йдеться про поета, а не про новобудови). Але істина ніколи не лежить посередині. Якщо говорити про узагальнене трактування релігійних мотивів у Кобзаря, то це, на мою думку, розуміння Біблії насамперед як основоположного для європейської культури та етики літературного твору. Визнання християнських моральних пріоритетів, неканонічна белетризація біблійних сюжетів і неприхований скепсис щодо земних намісників Бога — все це єднає творчість Шевченка (і українську літературу після нього) з європейським дискурсом. Мусимо брати до уваги й певні особистісні (можливо, ірраціональні) уподобання. Шевченко знав античну міфологію, Пушкін — християнську, проте в творах українського класика античні мотиви позначені пунктиром, як християнські — в творах російського. Пушкін, імовірно, найбільш “нехристиянський” поет Росії. А українську “норму” антики виспівали — кожен по-своєму — Котляревський, Леся Українка і Микола Зеров.А в Ічні увечері того дня пан Тичина з дружиною завітав до мене в готель. Я не чекав на гостей і не мав чим пригощати. Але пані Камена (так її звали) принесла веселеньких пиріжків з яйцем і капустою, а я за допомогою кип’ятильника змайстрував каву. Вдвох вони співали “Зоре моя вечірняя…”, а наостанок мій гість декламував Шевченка.Камена в римській міфології — відповідник давньогрецької музи. Все життя про свою Музу-Камену мріяв Шевченко, але доля була немилосердною. Втім… Чи поїхала б Рєпніна за поетом у заслання, як її тітка поїхала до Сибіру за чоловіком, декабристом Волконським? Думаю, що поїхала б, якби пустили. Їхня зустріч у Москві, коли Шевченко повертався з солдатчини, розчарувала обох. Рєпніна пережила поета на 30 років (1809—1891).Ієшуа Га-Ноцрі, Ісус із Назарета, був євреєм, і це незаперечно. Але правду пише й автор “Трьох перстенів” Антонич: “…спить слов’янськеє Дитя”. В колисках (і лише в колисках) всі люди рівні й однаково милі. Та комусь випадає барвінок, а комусь життя стелиться снігом. Ясна Пані, щаслива породілля, плакала над немовлям, передчуваючи Голготу. В Шевченка це так (“Марія”): “І іменем твойого сина, // Твоєї скорбної дитини, // Любов і правду рознесли // По всьому світу. Ти ж під тином, // Сумуючи, у бур’яні // Умерла з голоду. Амінь.”
