Петро АНТОНЕНКОСхоже, нема в нашій історії дати, нема імені, не облитого Олесем Бузиною болотом, що стає можливим за дивного заціпеніння наших титулованих істориків. Вони чи то ошелешені шахрайством від історії, чи то гребують зі своїх висот відповідати “якомусь” Бузині (так сказав один з істориків). А шкода. Писання плодовитого автора, які міг би спростувати старанний старшокласник, тиражують набагато ширше, ніж вчені трактати докторів і академіків.Черговий витвір Олеся Бузини — розворот у газеті “Сегодня” від 20 грудня 2008 р., присвячений річниці народження Сталіна. Дві основні ідеї проходять червоною більшовицькою ниткою: виправдання тоталітаризму і зневажлива теза про “подаровану” нам цим режимом Україну. Перша ідея демонструє, наскільки затьмарює розум імперська бацила. Під ноги шовінізму, імперії можна, виявляється, кидати всі гуманістичні цінності, мільйони людських життів. А ось осанна “відновлювачеві імперії, при якому вона досягла найвищої могутності”, — пише Бузина. Навіть якщо той творець нової імперії є й творцем кривавого тоталітарного режиму, проти якого начебто не раз висловлювався і Бузина. Але, виявляється, головне — імперія, навіть на крові. У публікації хвацько подано цитату самого вождя: “На мою могилу нанесуть гору сміття, але вітер історії розвіє її”. Звучить ефектно, але автор, як і “цитувач” неприховано перебільшують з “купою сміття”. Ніякої купи нема навіть у прямому сенсі. Хоч тіло Сталіна і винесли 1961 року з мавзолею, вождя поховано за найвищим розрядом. Його могила біля кремлівської стіни, в самому серці столиці Росії, де з такими почестями поховано небагато обраних. Нещодавно в Росії завершився проект з визначення найвидатнішого в історії росіянина. Грузин Сталін посів почесне третє місце після Олександра Невського, нащадка київського князя, та Петра Столипіна, якого зовсім не випадково поховано в Україні. Отож — третя позиція, вище від Толстого, Достоєвського, Пушкіна, Суворова чи Менделєєва. Хоч такі опитування штучні, вони багато говорять і про організаторів, і про опитуваних. Недалеко від Сталіна у списку “великих” і знищений ним Ленін. Тож побиватися щодо куп сміття на могилі тоталітаризму ще рано. Дивне відбілювання диктатора — зіставлення Сталіна з його оточенням. Мовляв, якби він “недорізав” (так і написано), то до влади могли б дорватися нічим не кращі його соратники на кшталт Троцького чи Тухачевського. Хочеться запитати: невже мільйонам знищених режимом людей, кільком знівеченим поколінням легше від того, що їх нищив не Троцький, а Сталін? І чи легше, наприклад, від того, що Ягода, Єжов, Берія, які очолювали каральне відомство, пожерли один одного і їх розстріляли? І чи возвеличувати Сталіна за те, що він мусив боротися “з маленькими сталінами”? Боротися, аби стати великим Сталіним. А задля цього, за принципом “Ліс рубають — тріски летять”, лягли кістьми мільйони безневинних людей. Банальною є сентенція Бузини, що “лідер не може діяти в порожнечі”. Що “не він визначає характер часу, в якому живе, а люди, що населяють простір довкола нього”. Тут ми торкаємося одвічної філософської проблеми про роль особи в історії. Гадаю, навіть історик Бузина не повірить байкам, нібито “вождь не знав, що коїться”, а все коїли його “сталінчики”. Це тема окремої дискусії — що саме на совісті вождя, лідера, глави режиму, а що від нього не дуже залежало. Історія свідчить про величезну амплітуду ролі особи: від всесилля до безсилля. Від єгипетських фараонів, яких обожували, від римського імператора, який міг зробити свого коня сенатором, і до французького короля Людовіка ХІІІ, що лише називався королем, хоч правив державою кардинал Рішельє. До якого з цих полюсів ближче Сталін, нехай і далі зважено з’ясовують історики. Важливіше інше: періодично апологетизована постать під “брендом” Сталін — уособлення, символ режиму. Якого саме, всім начебто зрозуміло, правда, навіть у незалежній державі належно не затаврованого, бодай у формі громадського суду над комуністичним режимом. Ціла сторінка розвороту присвячена тезі про “милість” тоталітарного режиму щодо України. Перше, що тут пригадується, — антирадянський віршик радянських часів: “Пришла зима, настало лето, спасибо партии за это”. Нам не вперше, і не лише від Бузини, демонструють зменшені карти України, де чималі території вважають “не українськими”. І нагадують, що їх приєднали до України то цариця-німкеня у ХVIII столітті, то комуністичний диктатор у ХХ. І це подають як велику милість, велике благодіяння — повернення нам розірваних між імперіями наших земель. Приєднання не до України, а до імперії. Проте чомусь не показують інших карт, наприклад, княжої доби, коли до Чернігово-Сіверського князівства в ХI—ХIII століттях входила мало не третина європейської Росії, аж до Москви, яку заснував син чернігівського князя.Але, згідно з “історією від Бузини”, мусимо дякувати режимові та його верховодам за все. Наприклад, за архітектуру. Звичайно, якщо порівнювати нинішні потворні “парники” на Майдані Незалежності з розташованим поруч Головпоштамтом та іншими зразками сталінської архітектури, то результат порівняння очевидний. Правда, виникає запитання: чи цими двома “напрямами” й обмежується світова, зокрема, українська архітектура? І чи проектування будівель 50-х років — теж справа самого Сталіна? Втім, ми й забули: він був у всьому. Наприклад, сприяв українізації 20-х років. Пік її Бузина чомусь датує 1933-м, хоч українізацію було згорнуто значно раніше. Звичайно, якщо вважати “українізацією” Голодомор, тоді датування зрозуміле. Не забув Бузина й мінуси українізації. Через неї, стверджує він, з України втекли талановиті письменники, а виринули нездари. Дискутувати, хто з письменників є ким — справа невдячна. Можна лише засумніватися в оцінках Бузини, коли, скажімо, комсомольський поет Багрицький поцінований вищий талантом за Тичину.Та й куди вона, та українська література, без співавторства Сталіна! Він “особисто допомагав Довженку знімати фільм “Щорс”. Оце вже суща правда. Саме Сталін, створюючи пантеон комуністичних ікон, запитав Довженка, чому Україна не явила світові свого “Чапаєва” у формі фільму, цебто міфу. За співавторства вождя Довженко і зробив цей міф з біографії звичайного військового фельдшера-білоруса з містечка Сновськ на Чернігівщині (нині Щорс). Нічого не хочу сказати поганого про Миколу Щорса. Більш того, після півтора року братовбивчої колотнечі під назвою “громадянська війна” 24-річний комдив, схоже, почав розуміти суть і цієї війни, і відроджуваної на нових гаслах імперії. Чого доброго, міг би посприяти й відокремленню України від Москви. Тому й ставав небезпечним сталінам, через що влітку 1919-го його убито. Зовсім не з кулемета петлюрівців, у чоло, а підступно, в потилицю, з револьвера чекіста. Але про це “соавтор” фільму, звісно ж, не міг дозволити сказати Довженкові. Хоч, імовірно, правда була добре відома кінорежисерові. І роздвоєність, творча й людська трагедія митця, а не якісь химери, були причиною діагностованої Бузиною “неврівноваженості” Довженка. Ще одним внеском Сталіна в українську літературу слід вважати, за Бузиною, підтримку вождем Олександра Корнійчука. Знов-таки, не починатимемо дискусій стосовно ранжиру письменників, як і не применшуватимемо таланту цього драматурга. Але як погодитися зі зневажливою оцінкою митців, чия провина була лише в несприйнятті тоталітарного режиму, за що вони заплатили життям? З блискучої плеяди розстріляного відродження Бузина згадав лише одне ім’я, й то зі зневажливим епітетом “драмодєл”. Це — про Миколу Куліша. Чи хоч читав Бузина, окрім згаданого “Мини Мазайла”, ще й “Народного Малахія”, “Отак загинув Гуска”, “Патетичну сонату” чи “Маклену Ґрасу”? Принаймні фраза однієї з Кулішевих героїнь — саме про одну з чільних і нав’язливих тем публіцистики Бузини. Пам’ятаєте? “Краще буть ізнасілованной, чєм українізірованной”.* * * Не маймо жодних ілюзій: подібні творіння — абсолютно не публіцистичні чи історичні пошуки, прагнення дійти істини. Ні, це чітка продумана система. Підтвердження чекати не довелося. Вже наступної суботи, 27 грудня, — черговий розворот “історії від Бузини”. Цього разу прославляння ще однієї імперії, до якої колись входили українські землі, — Австро-Угорської. Не дискутуватимемо з цією публікацією. Досить сказати, що одну з імперій-учасниць шматування України вже в підзаголовку названо “однією з двох імперій, що породили Україну”. Не більше, не менше.А на другій сторінці того самого числа газети є ще одна типова публікація. Чомусь анонімна, але на тому самому місці, де завжди колонка Бузини. Тут, коментуючи прийняте Верховною Радою рішення про відзначення 2009 року пам’ятних дат нашої історії, сказано, що в їхньому переліку “є такі одіозні події, як 350-річчя Конотопської битви між козаками Правобережної та Лівобережної України”. Сумно, звичайно, що в нашій тяжкій історії не раз протистояли козаки Правобережжя й Лівобережжя, а то й “однобережжя”. Але зачислити в “козаки” розгромлене вщент 130-тисячне московське військо — це вже занадто навіть для Бузини. Втім, може й не занадто, а типово.…Приказку “На городі бузина, а в Києві дядько”, звісно, знають усі. Але, схоже, її варто перефразувати: “В Києві Бузина й вайлуваті дядьки”. Дядьки від нашої історичної науки. Саме від вайлуватості й буйно росте бузина — доволі корисна, але дуже плодюча рослина. Тільки проґавив — заросте півгорода. Кажу це не як історик, а як селянин-садівник.
