Ігор МИКОЛАЄНКО,
м. Київ
Нещодавно в одній із антиукраїнських газет натрапляю ось на такий пасаж: “Нельзя не отметить, что КПУ, не только закрепив, но и усилив свои позиции роста, успешно сражается за место третьей партии в стране и ныне имеет поддержку более 7 % граждан”.
Що ж, озирнімося в недалеке майбутнє і, облишивши поки що “этапы большого пути”, сфокусуємося на 90-х, відслідкуємо “позиції росту” комуністичної партії України і чи є вона константою, яка завжди буде в українській політиці. Очевидно, ні, бо динаміка симпатій виборців, зміни в політичній ситуації свідчать протилежне: 2006 року до Верховної Ради обрано 21 комуніста. З рекордних 23—28 % КПУ в минулому десятилітті залишилося лише 3,66 %, майже на межі проходження до парламенту. Це щодо “позиції зросту”, яку навряд чи буде нарощено за той період, який відокремлює нас від наступних виборів.
А тепер про “успешные сражения”.
Після заборони рішенням Верховної Ради 1991 року КПУ-КПРС, яка фактично була сателітом загальносоюзної КПРС, комуністи втратили владу, ресурси і, звичайно, матеріальні цінності.
Заборона КПУ лише частково пояснює масову втечу з партії, яка феноменально швидко втрачала чисельність і прихильників. Більш того, ніхто з рядових комуністів не виступив з протестами. Жодного мітингу, жодного вчинку — КПУ здалася без бою. Вожді, зрадивши “найбільшу й найнароднішу”, з політичної арени не зійшли, перефарбувавшись у “лібералів”, “демократів”, “безпартійних”, “новых русских” і “нових українців”, випірнули з партійного небуття не лише в Україні, а й у Росії та ще деінде, бо капітали, як і партія, інтернаціональні, — вітчизни не мають. А наново зареєстрована КПУ, осмілівши, називає себе офіційним спадкоємцем і наступником радянської комуністичної партії.
Офіційні початки свого нового існування Комуністична партія України бере з 1993 року. Перший і незмінний лідер створеної-відтвореної партії — Петро Симоненко, який і нині веде комуністів крізь сніг і вітер української незалежності.
Піком його популярності можна вважати президентську кампанію 1999 року, коли Симоненко вийшов у другий тур президентських виборів: пізніше і прихильники, й опоненти говоритимуть про те, що він, за домовленістю з Леонідом Кучмою, свідомо “здав” другий тур.
Лідера комуністів на той час цілком задовольняла роль “другої партії” й за результатами рейтингу. Як і в Росії, партія симоненківців у часи Л. Кучми була лише служницею партії влади: КПУ використовували для формування ситуації безальтернативності вибору. Так партії патріотичного крила, національно-демократичної спрямованості витісняли з реальної боротьби за реальну політичну ситуацію в Україні.
Часи змінилися, а КПУ продовжує використовувати стару риторику, і за минулі роки вона не запропонувала жодного нового кроку суспільству і навіть тій частині електорату, що голосує за комуністів. Спроба модернізації зблиснула лише на парламентських виборах 2006 року, коли коридор голосів, який отримає КПУ на виборах, соціологи окреслювали в 3—5 %. Керівництво КПУ замовило політтехнологам і впроваджувало нову концепцію — єврокомунізму, шукаючи шляхів залучення прихильників у свої поріділі лави.
Пропагуючи себе як “справжню опозицію”, КПУ не змогла організувати альтернативного руху, який був би конкурентоспроможним, чим і зумовлене різке падіння рейтингу — з 20,01 % голосів у багатомандатному загальнодержавному окрузі 2002 р. до 3,6 % 2006-го. До жодних суспільно важливих ініціатив, які породжувалися в суспільстві, КПУ не змогла або не захотіла приєднатися. Спочатку були спроби проводити альтернативні заходи, але вони провалилися.
КПУ стала “вічною” опозицією, беззмінно протестуючи проти діяльності всіх президентів і всіх урядів — з моменту проголошення незалежності України 1991 року. В той же час лідери КПУ відмежувалися від акції “Україна без Кучми” (2000—2001 рр.). Лідер КПУ П. Симоненко в березні 2001 року критикував “нову опозицію”, до якої входять “представники украй правих ультрарадикальних національних сил, які вже привели до убогості й голоду український народ”. До речі, слова “фашисти”, “націоналісти”, “бандерівці”, “петлюрівці” — це улюблені лайки П. Симоненка і його соратників.
Під час “касетного скандалу” КПУ вела обережну гру: майже не озвучуючи тему скандалу, вона використовувала масові акції, щоб повторити свої стандартні гасла. Депутати від КПУ у Верховній Раді фактично виступали разом з пропрезидентськими партіями проти правих фракцій: згадайте їхнє голосування про усунення з посади генпрокурора М. Потебенька. На словах виступаючи за зміну не лише влади, а й курсу реформ, КПУ в лідерському складі партії давно закостеніла, стагнація почалася ще із засновницького з’їзду в Донецьку.
Перший секретар ЦК Комуністичної партії України Петро Симоненко, другий секретар Адам Мартинюк і Леонід Грач, що очолює кримських комуністів, залишаються незмінними в партійних святцях.
Деякі аналітики виокремлювали в КПУ національно орієнтоване і русофільське крило, але це залишилося в минулому. З усього спектра політичних партій, які створювали за наслідуванням західноєвропейських чи російських політичних проектів, КПУ зберігає радянську комуністичну ідеологію, це ритори, а не практики.
КПУ не раз намагалася самостійно створити “народний” лівий блок для боротьби за зміни в системі влади. Але у них не вистачило на це уміння й таланту та ще загальнонаціональних харизматичних лідерів, здатних “запалити” виборців. Звикнувши за СРСР бути на других та третіх ролях чи в “масовці”, вони не змогли піти проти своєї совкової природи, злізти зі своїх трибун, врешті, об’єднатися з СПУ, хоч на догоду своїм виборцям заявляли про нагальну потребу такого об’єднання, але далі заяв не пішли, тому що ні для кого з них це не було вигідно. Крім того, вони й не могли бути лідерами всеукраїнської сили, бо не мислили себе інакше, ніж сателітами Москви.
Електорат КПУ поступово розтягають інші політичні сили. Колишні прихильники КПУ, які мешкають у сільській місцевості й слабко урбанізованих містечках, перейшли на бік СПУ; ПСПУ перетягла на себе радикальніший електорат.
Спроба звернутися до єврокомунізму як можливого перспективного напряму розвитку збіглася в часі з новим лівим відродженням у Росії, пошуками нових форм лівого змісту. Після того, як всі парламентські партії в Росії виявилися філіалами “партії влади”, а олігархічна підтримка альтернативних опозиційних партій припинилася, російські комуністи, які отримували від “Газпрому” й інших сировинних експортних компаній значні фінансові вливання, майже перестали надавати допомогу братній партії, тож нині спонсори КПУ серед “ненависного класового ворога” — значного промислового капіталу, зокрема енергетичного.
У часи Майдану, коли майже все суспільство України стало на ту чи іншу позицію, КПУ залишилася абсолютно невизначеною. Комуністи не запропонували своїм прихильникам альтернативи, не очолили важливі й значущі для суспільства процеси. Залишилася та сама риторика тих самих лідерів партії, з’явилися угоди і компроміси з претензією на пайову участь в тому чи іншому розподілі влади і входженні в неї. На словах комуністична ідеологія дуже конфронтаційна щодо інших учасників політичного процесу, на ділі… Втім, справ нема. Лише слова, слова,.. експлуатація ролі “партії ностальгії”, паразитування на протестності й бажанні “повернутися назад”. Але залишається дедалі менше людей, які пам’ятають, як там було насправді.
Російське телебачення не приховує падіння підтримки комуністів у всіх реґіонах колишнього СРСР, втрати актуальності гасел й ідеології “щасливого минулого”. В Росії Комуністична партія природно перестала бути предметом сьогоднішнього вибору людей.
КПУ й нині вибудовує жорстку вертикаль і демонструє відсутність реального оновлення кадрів. На лаві запасних — жодного свіжого обличчя, а ті “юні голуб’ята”, що прилетіли до партійного гнізда, нагадують гайдарівського “Мальчиша-Плохиша” і не відмовляються від “бочки варенья и корзины печенья” від олігархів, що неможливо приховати від електорату. Немає й благодійних справ на рахунку КПУ, конкретних проектів для захисту знедолених, хіба що безплатні комплекти комуністичних газет з тією самою законсервованою риторикою, здатною довести ветеранів до інфарктів та інсультів.
Комуністи не знаходять можливих союзників для блокування, тому перебувають там само — в опозиції до влади, до України, до народу, який зробив свій вибір. Усі експерти шанси комуністів на майбутнє політичне життя оцінюють як дуже низькі. Тому в нинішньому скликанні ВР фракція КПУ не стільки “буферна зона” між коаліцією й опозицією, як продажне болото, яке виставляє на торг свої голоси під час розгляду стратегічно важливих і конфліктних законопроектів.
Однак лідер українських комуністів Петро Симоненко повністю використовує здобутки демократичної держави, проти якої так злісно воює. Не визнаючи злочинів партії, спадкоємницею якої є КПУ, він постійно “в нападі”, намагаючись переконати електорат у тому, що його партія якщо не перша й не друга, то бодай третя. А третій, як відомо, завжди зайвий. То чи не варто самому піти у відставку, не чіпляючись зубами за ноги тих, хто, хоч і важко, йде з власним народом, не міряючи його на відсотки?
“Звіряючи свій життєвий пульс за Леніним” і заявляючи свою готовність “утвердити його звершення й у нашому сьогоденні”, третя партія давно вже стала п’ятим колесом до українського воза. Рік у рік проголошуючи, що настав час брати Україну в комуністичні руки, КПУ давно знає, що не здатна “витягти країну з прірви”. Врешті — яку країну? Ту Україну, яку вони штовхали в прірву мільйонів смертей, переслідувань, русифікації? Ту, для якої за 15 років існування “нової КПУ” нічого не зробили?
Слово “вимирання” — одне з найулюбленіших політичному лексиконі лідерів КПУ. Чи не тому, що за ними стоїть мертва ідея? Врешті, вони самі її умертвляли послідовно і цілеспрямовано.