ТРЕТЯ ПАРТІЯ: ОДНОЗНАЧНО ЗАЙВІ

Ігор МИКОЛАЄНКО,м. КиївНещодавно в одній із антиукраїнських газет натрапляю ось на такий пасаж: “Нельзя не отметить, что КПУ, не только закрепив, но и усилив свои позиции роста, успешно сражается за место третьей партии в стране и ныне имеет поддержку более 7 % граждан”.Що ж, озирнімося в недалеке майбутнє і, облишивши поки що “этапы большого пути”, сфокусуємося на 90-х, відслідкуємо “позиції росту” комуністичної партії України і чи є вона константою, яка завжди буде в українській політиці. Очевидно, ні, бо динаміка симпатій виборців, зміни в політичній ситуації свідчать протилежне: 2006 року до Верховної Ради обрано 21 комуніста. З рекордних 23—28 % КПУ в минулому десятилітті залишилося лише 3,66 %, майже на межі проходження до парламенту. Це щодо “позиції зросту”, яку навряд чи буде нарощено за той період, який відокремлює нас від наступних виборів.А тепер про “успешные сражения”.Після заборони рішенням Верховної Ради 1991 року КПУ-КПРС, яка фактично була сателітом загальносоюзної КПРС, комуністи втратили владу, ресурси і, звичайно, матеріальні цінності. Заборона КПУ лише частково пояснює масову втечу з партії, яка феноменально швидко втрачала чисельність і прихильників. Більш того, ніхто з рядових комуністів не виступив з протестами. Жодного мітингу, жодного вчинку — КПУ здалася без бою. Вожді, зрадивши “найбільшу й найнароднішу”, з політичної арени не зійшли, перефарбувавшись у “лібералів”, “демократів”, “безпартійних”, “новых русских” і “нових українців”, випірнули з партійного небуття не лише в Україні, а й у Росії та ще деінде, бо капітали, як і партія, інтернаціональні, — вітчизни не мають. А наново зареєстрована КПУ, осмілівши, називає себе офіційним спадкоємцем і наступником радянської комуністичної партії. Офіційні початки свого нового існування Комуністична партія України бере з 1993 року. Перший і незмінний лідер створеної-відтвореної партії — Петро Симоненко, який і нині веде комуністів крізь сніг і вітер української незалежності.Піком його популярності можна вважати президентську кампанію 1999 року, коли Симоненко вийшов у другий тур президентських виборів: пізніше і прихильники, й опоненти говоритимуть про те, що він, за домовленістю з Леонідом Кучмою, свідомо “здав” другий тур. Лідера комуністів на той час цілком задовольняла роль “другої партії” й за результатами рейтингу. Як і в Росії, партія симоненківців у часи Л. Кучми була лише служницею партії влади: КПУ використовували для формування ситуації безальтернативності вибору. Так партії патріотичного крила, національно-демократичної спрямованості витісняли з реальної боротьби за реальну політичну ситуацію в Україні. Часи змінилися, а КПУ продовжує використовувати стару риторику, і за минулі роки вона не запропонувала жодного нового кроку суспільству і навіть тій частині електорату, що голосує за комуністів. Спроба модернізації зблиснула лише на парламентських виборах 2006 року, коли коридор голосів, який отримає КПУ на виборах, соціологи окреслювали в 3—5 %. Керівництво КПУ замовило політтехнологам і впроваджувало нову концепцію — єврокомунізму, шукаючи шляхів залучення прихильників у свої поріділі лави. Пропагуючи себе як “справжню опозицію”, КПУ не змогла організувати альтернативного руху, який був би конкурентоспроможним, чим і зумовлене різке падіння рейтингу — з 20,01 % голосів у багатомандатному загальнодержавному окрузі 2002 р. до 3,6 % 2006-го. До жодних суспільно важливих ініціатив, які породжувалися в суспільстві, КПУ не змогла або не захотіла приєднатися. Спочатку були спроби проводити альтернативні заходи, але вони провалилися. КПУ стала “вічною” опозицією, беззмінно протестуючи проти діяльності всіх президентів і всіх урядів — з моменту проголошення незалежності України 1991 року. В той же час лідери КПУ відмежувалися від акції “Україна без Кучми” (2000—2001 рр.). Лідер КПУ П. Симоненко в березні 2001 року критикував “нову опозицію”, до якої входять “представники украй правих ультрарадикальних національних сил, які вже привели до убогості й голоду український народ”. До речі, слова “фашисти”, “націоналісти”, “бандерівці”, “петлюрівці” — це улюблені лайки П. Симоненка і його соратників. Під час “касетного скандалу” КПУ вела обережну гру: майже не озвучуючи тему скандалу, вона використовувала масові акції, щоб повторити свої стандартні гасла. Депутати від КПУ у Верховній Раді фактично виступали разом з пропрезидентськими партіями проти правих фракцій: згадайте їхнє голосування про усунення з посади генпрокурора М. Потебенька. На словах виступаючи за зміну не лише влади, а й курсу реформ, КПУ в лідерському складі партії давно закостеніла, стагнація почалася ще із засновницького з’їзду в Донецьку. Перший секретар ЦК Комуністичної партії України Петро Симоненко, другий секретар Адам Мартинюк і Леонід Грач, що очолює кримських комуністів, залишаються незмінними в партійних святцях. Деякі аналітики виокремлювали в КПУ національно орієнтоване і русофільське крило, але це залишилося в минулому. З усього спектра політичних партій, які створювали за наслідуванням західноєвропейських чи російських політичних проектів, КПУ зберігає радянську комуністичну ідеологію, це ритори, а не практики. КПУ не раз намагалася самостійно створити “народний” лівий блок для боротьби за зміни в системі влади. Але у них не вистачило на це уміння й таланту та ще загальнонаціональних харизматичних лідерів, здатних “запалити” виборців. Звикнувши за СРСР бути на других та третіх ролях чи в “масовці”, вони не змогли піти проти своєї совкової природи, злізти зі своїх трибун, врешті, об’єднатися з СПУ, хоч на догоду своїм виборцям заявляли про нагальну потребу такого об’єднання, але далі заяв не пішли, тому що ні для кого з них це не було вигідно. Крім того, вони й не могли бути лідерами всеукраїнської сили, бо не мислили себе інакше, ніж сателітами Москви. Електорат КПУ поступово розтягають інші політичні сили. Колишні прихильники КПУ, які мешкають у сільській місцевості й слабко урбанізованих містечках, перейшли на бік СПУ; ПСПУ перетягла на себе радикальніший електорат. Спроба звернутися до єврокомунізму як можливого перспективного напряму розвитку збіглася в часі з новим лівим відродженням у Росії, пошуками нових форм лівого змісту. Після того, як всі парламентські партії в Росії виявилися філіалами “партії влади”, а олігархічна підтримка альтернативних опозиційних партій припинилася, російські комуністи, які отримували від “Газпрому” й інших сировинних експортних компаній значні фінансові вливання, майже перестали надавати допомогу братній партії, тож нині спонсори КПУ серед “ненависного класового ворога” — значного промислового капіталу, зокрема енергетичного.У часи Майдану, коли майже все суспільство України стало на ту чи іншу позицію, КПУ залишилася абсолютно невизначеною. Комуністи не запропонували своїм прихильникам альтернативи, не очолили важливі й значущі для суспільства процеси. Залишилася та сама риторика тих самих лідерів партії, з’явилися угоди і компроміси з претензією на пайову участь в тому чи іншому розподілі влади і входженні в неї. На словах комуністична ідеологія дуже конфронтаційна щодо інших учасників політичного процесу, на ділі… Втім, справ нема. Лише слова, слова,.. експлуатація ролі “партії ностальгії”, паразитування на протестності й бажанні “повернутися назад”. Але залишається дедалі менше людей, які пам’ятають, як там було насправді.Російське телебачення не приховує падіння підтримки комуністів у всіх реґіонах колишнього СРСР, втрати актуальності гасел й ідеології “щасливого минулого”. В Росії Комуністична партія природно перестала бути предметом сьогоднішнього вибору людей. КПУ й нині вибудовує жорстку вертикаль і демонструє відсутність реального оновлення кадрів. На лаві запасних — жодного свіжого обличчя, а ті “юні голуб’ята”, що прилетіли до партійного гнізда, нагадують гайдарівського “Мальчиша-Плохиша” і не відмовляються від “бочки варенья и корзины печенья” від олігархів, що неможливо приховати від електорату. Немає й благодійних справ на рахунку КПУ, конкретних проектів для захисту знедолених, хіба що безплатні комплекти комуністичних газет з тією самою законсервованою риторикою, здатною довести ветеранів до інфарктів та інсультів.Комуністи не знаходять можливих союзників для блокування, тому перебувають там само — в опозиції до влади, до України, до народу, який зробив свій вибір. Усі експерти шанси комуністів на майбутнє політичне життя оцінюють як дуже низькі. Тому в нинішньому скликанні ВР фракція КПУ не стільки “буферна зона” між коаліцією й опозицією, як продажне болото, яке виставляє на торг свої голоси під час розгляду стратегічно важливих і конфліктних законопроектів. Однак лідер українських комуністів Петро Симоненко повністю використовує здобутки демократичної держави, проти якої так злісно воює. Не визнаючи злочинів партії, спадкоємницею якої є КПУ, він постійно “в нападі”, намагаючись переконати електорат у тому, що його партія якщо не перша й не друга, то бодай третя. А третій, як відомо, завжди зайвий. То чи не варто самому піти у відставку, не чіпляючись зубами за ноги тих, хто, хоч і важко, йде з власним народом, не міряючи його на відсотки?“Звіряючи свій життєвий пульс за Леніним” і заявляючи свою готовність “утвердити його звершення й у нашому сьогоденні”, третя партія давно вже стала п’ятим колесом до українського воза. Рік у рік проголошуючи, що настав час брати Україну в комуністичні руки, КПУ давно знає, що не здатна “витягти країну з прірви”. Врешті — яку країну? Ту Україну, яку вони штовхали в прірву мільйонів смертей, переслідувань, русифікації? Ту, для якої за 15 років існування “нової КПУ” нічого не зробили?Слово “вимирання” — одне з найулюбленіших політичному лексиконі лідерів КПУ. Чи не тому, що за ними стоїть мертва ідея? Врешті, вони самі її умертвляли послідовно і цілеспрямовано.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment