ЇХНІ ДУШІ ХОЧУТЬ ТЕПЛА Й УВАГИ РІДНИХ

…Могили моїх діда і прадіда — на самому краї старого цвинтаря села Костянтинівки Новомиргородського району. Праворуч багато горбиків, але не збереглося жодного напису про тих, кого поховано на цьому клаптику землі. Їхні нащадки або теж уже відійшли в кращі світи, або роз’їхались по далеких краях, не маючи змоги навідувати могилки рідних. З наших прадіда Лавра та діда Степана починається доглянута частина цвинтаря. Та пам’ять людська нетривка. Не залишилось нікого, хто пам’ятав би прадіда, дедалі менше тих, хто пам’ятає діда, бо трьох його доньок, зокрема і моєї мами вже теж немає. Але в нашому обласному архіві збереглася справа прадіда — найстаршого репресованого в області. Коли Лавріна Дмитровича 1930-го заарештували, йому виповнилося 83 роки. Свідки підтвердили, що куркуль Лаврін Чудний відверто сміється з колгоспників (коли вони їхали вперше сіяти, він сказав: “Дивіться, голота-ледарі їдуть у поле!”), поширює чутки, ніби розкуркуленим повернуть усе забране майно, і шалено агітує, аби люди забирали коней з колгоспів і не усуспільнювали озимину, бо залишаться голодні. На протоколах допитів є підпис мого прадіда — простим олівцем друкованими літерами — він був малописьменним. Важко поєднати той підпис зі знайомою з дитинства могилою…

Гортаючи справи репресованих, можна зустріти багато вражаючих історій. Не раз доводилось бачити, як у читальному залі обласного архіву виникало протистояння між рідними тих, хто зазнав репресій, та працівниками архіву. Архівисти не дозволяють читати ті частини справ, де є протоколи допитів свідків. У приміщенні, де зберігаються справи репресованих, немає ксерокса. До того ж, дозвіл на копіювання слід одержати від директора архіву, попередньо написавши заяву… А люди часто приїздять з інших міст. Але архів у Кіровограді працює лише один день на тиждень. Виходить, ніби у відвідувачів і в працівників архіву — своя правда…

Світлана ОРЕЛ,м. КіровоградПРАВДА НАТАЛІ БАЗИЛЕНКОВикладач музики з Броварів Київської області шукала справи своїх дідуся і батька, за її словами, десять років. — Моя бабуся, — згадує пані Наталя, — дуже багато знала і вміла, розповідала про дідуся і батька. Про дідуся ніхто нічого не знав, навіть мій батько вірив, що його не розстріляли, а він помер далеко в Росії. Про Німеччину тато розповідав, про радянський табір ні — боявся за нас. Усе життя батько працював директором музичної школи. Був дуже добрий, мудрий, талановитий. В області його всі знали. 1997-го, коли тата не стало, я вирішила дізнатися правду. З 1998-го зверталась у всі УСБУ і держархіви, бо про ті страшні випробування, що він пройшов, нам, рідним, потрібно знати. Для мене важливо і синові про це розповісти. Коли моєму батькові було 11 років, заарештували його батька, вчителя місцевої школи, 16-річним тато потрапив у фашистську неволю, 19-річним — у радянські табори, а з 27-ми весь час боявся за рідних. А бабуся моя як це пережила! 1937-го заарештували чоловіка, 1942-го забрали єдиного сина. Тож Наталя почала звертатися в УСБУ різних областей, в архіви з надією знайти документи, які стосуються її рідних. Почала з Києва, потім — Одеса, бо містечко Ульянівка, де жили в ті роки її дідусь і бабуся, тоді належало до Одеської області, потім увійшло до складу Кіровоградської. Ще 2001 року УСБУ в Кіровоградській області повідомило, що справа її дідуся — в обласному архіві. І ось з 2001-го до 2008-го тривало листування, але, за словами Наталі, без жодного результату. 18 травня 2008-го вона була в Биківні, де вшановують пам’ять безневинно розстріляних. Не знаючи, де могилка її дідуся, вважала, що хоч так вшанує його пам’ять. Під емоційним враженням від поїздки Наталя знову написала заяву в Держархів Кіровоградської області. Через два дні отримала рекомендований лист з усією інформацією про дідуся: де і коли його заарештовано і розстріляно, навіть було вказано час — 24 год. 00 хв. Тож Наталя вирішила поїхати до Кіровограда, щоб ознайомитися зі справою.— Приїхала я в Кіровоград, — розповідає Наталя, — і відразу ж подалася в обласний архів. Та виявилося, що справи репресованих зберігаються у приміщенні колишнього партійного архіву, а це в іншому районі міста. Невже не можна було про це попередити? Доки дісталась — працівниці архіву вже збиралися на обід. Одна з них сказала, щоб я прийшла о 15:00, а працюють вони до 16-ої! Після тривалих перемовин вони перенесли зустріч на 13:30. Коли почала читати справу, то плакала, бо не уявляла, що це настільки жахливо. У справі є заява дідуся, написана його рукою, мені дуже хотілося мати її ксерокопію, але виявилося, що це неможливо: в архіві ксерокса нема, про те, щоб винести справу, навіть не йдеться. До того, що я приїхала з іншого міста і через кілька годин мені треба від’їздити, всім було байдуже. Мені дозволили сфотографувати підпис дідуся, добре, хоч фотоапарат був із собою. Справи батька Наталя досі не знайшла. На жаль, немає перспективи віднайти й поховання її дідуся — УСБУ тут категоричне: нема жодних даних.ПРАВДА АРХІВУПро ті болючі питання, які порушує Наталя Базиленко, наша розмова з директором Державного архіву Кіровоградської області Тамарою Чвань.— Як часто звертаються до вас родичі репресованих з проханням ознайомитися зі справами своїх близьких?— Звертаються діти, зараз уже й онуки. Але таких звернень небагато. У грудні 1992 року УСБУ передало нам 55 515 справ. Це фільтраційні справи на вивезених до Німеччини, 13 162 — справи репресованих. Такий крок свідчив про демократизацію суспільства, про те, що держава фактично визнає, що тисячі людей безневинно постраждали (хоч серед справ є й такі, фігурантів яких досі не реабілітовано). Справи тим самим ввели в науковий обіг. Але переклавши на архів цей тягар, ніхто не потурбувався ні про методичне, ні про матеріальне забезпечення. Адже коли з’явилася перспектива отримання компенсації тим, кого вивезли до Німеччини, до нас масово пішли люди, і ми в ті роки видали близько 22 тисяч довідок. Але штат архіву не розширювався.— Чи отримали ви якісь регламентні документи щодо того, як працювати зі справами репресованих, адже тут ідеться про дуже делікатні речі?— На жаль, конкретних регламентних документів немає. На наукових конференціях орієнтували: слід враховувати, що у справі, скажімо, на одну людину, обов’язково фігурують інші особи, зокрема свідки. Дуже часто вони давали неправдиві свідчення під тиском репресивних органів. Було й таке, що людей просто примушували підписувати протоколи з потрібними свідченнями. Це для нас стало серйозною проблемою. Надаючи право родичам ознайомитися зі справами, ми не надавали можливості переглянути документи, які стосуються інших осіб.Ми користуємося Законом “Про інформацію”, правилами роботи архівів, але цього не достатньо. — Чому в архіві, де зберігаються справи репресованих, немає ксерокса? Адже виносити справи заборонено.— Якщо є потреба отримати копію, слід написати заяву. Ми беремо справу, веземо в головний корпус і тут копіюємо. Однак зробити це терміново не виходить. Та й отримати справу можна принаймні через кілька годин після замовлення. За нашими правилами — через день, але ми намагаємося йти назустріч. Адже в архівосховищі справу перед тим, як видати, переглядають по аркушах. Так само й після повернення.— Чи є перспектива комп’ютеризувати архів? Тоді всі трудомісткі процеси, насамперед для вас, значно спростилися б.— В області існує програма розвитку архівної справи, якою на 2009 рік заплановано 40 тисяч гривень на придбання оргтехніки. Є певна перспектива і на 2010-й. Поки що почали вносити в комп’ютери метричні книги, створюємо банк даних рішень виконкомів. Потрібно створити локальну мережу. Ми вже підготували центральний фондовий каталог, що дуже допомагає в роботі. За підпорядкування тільки Держкомархіву певний час наш розвиток зовсім не фінансували, тепер маємо подвійне підпорядкування, нас фінансують з обласного бюджету. Є відповідне розпорядження Президента про матеріальне забезпечення архівів, розширення штатів, але насправді цього немає. Фактично нас фінансують на третину від того, що закладено в програму розвитку.* * *Отож, відкривши доступ до справ репресованих, держава не створила ні правових, ні матеріальних умов для ознайомлення з ними близьких жертв тоталітарного режиму. Поки що звернень небагато, але інтерес зростає. Адже без минулого немає майбутнього. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment