Святослав ВАСИЛЬЧУК,член Національної спілки журналістів України,м. ЖитомирХто бував у старовинному волинському місті Кременці на Тернопільщині, той бачив круті височини з залишками давніх фортечних мурів: тут стояла неприступна фортеця. Її хитрістю здобули козаки під проводом полковника Максима Кривоноса під час визвольної війни проти польських та невдовзі російських загарбників 1648—1657 та 1659 років.У місті вам розкажуть трагічно-сумну легенду про вежі, які називають Дівочими. У давнину, під час спустошливого татарського набігу, було знищено села, вбито багато наших земляків, а ще більше взято в рабство і погнано до страшного тоді Криму. Дівчат вели пішки, зв’язаними одна до одної мотузками, щоб не повтікали, аби продати на невільничих ринках Кафи та Газлеві (нині Феодосія та Євпаторія). Звідти полонянок розвозили по всьому Середземномор’ю. І лише в думках, у снах линули вони до рідного благословенного краю, у святу Україну, “на ясні зорі, на тихі води, у мир хрещений”.Там, на чужині, серед чужих людей, чужої релігії, чужих звичаїв, закінчували вони своє страдницьке життя рабинь, виплакавши очі за далекою Україною, рідними людьми.Під час нападу на Кременець татарам вдалося захопити місто, сіючи скрізь вогонь і смерть. Чоловікам, які рубалися з бусурманами, допомагали жінки й дівчата. Коли останні захисники міста впали під ударами чужинців, кілька дівчат піднялося на вежі. Татари поступово підбиралися до фортечних мурів із вежами, тлумач-зрадник (завжди знаходяться запроданці!) гукав до них і передав вимогу ватажка людоловів бея Ахмеда-Хаджі: “Здавайтеся, вам не заподіють зла, поведуть до Криму, де ви проживатимете у багатих сім’ях, а згодом станете жінками в гаремах багатих татарських і турецьких беїв і мурз. Велике щастя простим дівчатам потрапити до блискучої Османської Порти”.— Щоб ти здох разом зі своїми бусурманами! Щоб усім вам добра ніколи не було! Хай буде прокляте все ваше сім’я! — відповіли дівчата з високих веж.А хижі татари — дедалі вище. От-от увірвуться до вежі й пов’яжуть нещасних дівчат. І тоді вони, перехрестившись, узявшись за руки, кинулися з височенних скель униз, розбившись об гостре каміння. Дівчата обрали смерть.Вражені татари пішли геть. Давно те діялося…Кілька років тому влітку зустрів на вулиці Житомира химерну постать жінки, закутаної у тридцятиградусну спеку в довгий сірий балахон-плащ, пов’язану великою білою хусткою, навіть лоба не видно. Упізнав Тамілу Капранчук, сусідку, близьку знайому моїх дітей, яка не раз бувала в нас удома.— Що за маскарад? У драмгурток на репетицію йдеш?Вона гордовито відповіла:— Я вийшла заміж за мусульманина-араба з Алжиру, там і живу вже вісім років. Приїхала провідати батьків.— Але хіба не можеш одягти звичного в наших краях одягу?— Я прийняла мусульманство і тепер маю дотримуватися законів адату.— Але ж тут нема твоїх бусурманів, вони все одно не побачать!— Аллах великий побачить; не можу відступитися від своєї віри.— Своєї? Та ваша сім’я, і ти теж, були ревними вірянами Преображенського собору. Це твоя віра! І ти добровільно відмовилася від християнства і перейшла в мусульманство?— Таки добровільно, бо так вимагають правила ісламу. Вивчила арабську мову. Двох дітей маю, вчу їх законів адату й арабської мови.— А рідної, української, чому не вчиш?— Бо там ніхто нею не розмовляє, вона їм ні до чого, ми не збираємося жити в Україні.— Ти хоч розумієш, що твій український родовід зникне назавжди, закінчившись на тобі? Це не лякає тебе?— Ні, я ствердилась як жінка, народила і виховую двох дітей — це головне. А хто вони — араби, негри, китайці чи українці — не має значення.Далі слухати не стало терпцю, я махнув рукою і спересердя кинув:— Колись наших дівчат татари ловили і силоміць гнали в рабство! Тепер такі, як ти, самі шукають, кому б здатися в полон. Ганьба! — І пішов геть.…Сумно тим більш, що такі випадки непоодинокі. Ще одна донька наших знайомих, молода вродлива Дарка, випадково познайомилась із підстаркуватим багатим голландцем, стала з ним жити. Народила донечку. І також не вчить її української мови. Приїхавши влітку до Житомира, мала й слова не тямила по-нашому. — Як тобі живеться, Дарко? — Добре живеться: чоловік має великий котедж, чимало заробляє. Дуже любить український борщ і вареники. — А як же душа твоя почувається зі старим та немилим?— А що там душа! — зітхнула враз Дарка, згадавши свого огрядного, вайлуватого, пропахлого пивом чоловіка. — Зате я і моя доня маємо хліб і до хліба, Яап недавно купив мені машину. А що я тут робила б? Бідувала б за тисячу гривень на місяць?Ще одна знайома двадцятирічна дівчина поїхала до Німеччини, де вийшла заміж за миршавого 56-літнього чоловіка. І таких прикладів безліч. Мало того, серед нашого жіноцтва вважається за честь вийти заміж за іноземця, офіційно чи здебільшого “на віру” працюючи за харчі та одяг, без громадянства і відповідних прав, без знання мови, фактично на правах одаліски і наймички, будучи зачиненою в чотирьох стінах, як у в’язниці, бо немає знайомих для спілкування.А ще ж і діти народжуються. І вони не знатимуть материнської мови, пісні, вірша, не побачать рідного краю матері. І виростуть байдужими до тієї “черрі Юкрейн”, про яку інколи згадуватиме мати.Невже ті українські дівчата, що з готовністю хочуть здатися в будь-який закордонний полон, не задумуються ось над чим: їхній українській рід закінчується, зникає саме на них, і вже ніколи не відновиться. Вони самі та їхні діти назавжди втрачені для України. Хіба це не страшно? Хіба оті закордонні солодощі й химерний добробут такі значні, щоб через них зрікатися свого рідного? Справді, нема ще в нас, в Україні, таких достатків, як у ситій і багатій Західній Європі, в Америці, Канаді, чи, скажімо, в Арабських Еміратах. Але хіба заради цього зрікатись рідного коріння?Тож надивляться закордонних фільмів про безтурботне життя на Заході, й хочеться собі такого. Всього й одразу. І їдуть тисячі за кордон по примарне щастя. Здебільшого — нелегально. Чекають, шукають — кому б здатися в полон? Де ті жадані людолови з нагайками та кіньми (тепер це коралі й автівки), які виявлять до них інтерес і заберуть до гарему чи до борделю? Подай їх швидше! Бачимо по телебаченню, як виманюють за кордон молодих жінок різні злочинні угруповання ніби для виховання дітей у багатих сім’ях, масажистками, візажистками, покоївками, перекладачками. Не варто думати, що більшість із них не знає, по що й куди їде: вони вже наперед вирішили стати повіями і в такий спосіб поліпшити своє матеріальне становище. Та насправді все не таке райдужне. Хазяї одбирають у них документи, і дівчата під жорстким щоденним наглядом сутенерів відпрацьовують за харчі. За найменший непослух їх б’ють. Лише одиницям вдається вирватися з того “розкішного” заморського життя. За даними правоохоронних органів України, нині за кордоном у секс-бізнесі задіяно до 500 тисяч українських жінок. Вони могли б створити сім’ї, народжувати дітей і працювати на майбутнє рідної країни…А вони гасають по світу. Коли й повертаються додому, то морально і фізично спустошені, втративши інстинкт материнства, те, що дано жінці природою: народжувати дітей, ростити, навчати їх рідної мови, пісні, традицій. Мої знайомі, підприємці середньої руки, часто їздять у службових справах за кордон, зокрема, в Італію й Туреччину. Вони розповідають, що на дорогах неподалік Мілана, Рима, Венеції, Турина, Стамбула, Анкари рядами стоять дівчата, чекаючи на “клієнтів”. Вік — 17—25 років. Знайомі розповідають:— Зупиняємось біля однієї, наймолодшої, звертаємось по-італійськи, згодом переходимо на ламану російську. Дівчина видає кілька завчених фраз: так, готова до праці(!), в машині чи готелі. За п’ятдесят євро. А твої батьки знають, де ти, чого приїхала? Ні, сказала їм, що виграла ґрант: їду на навчання в закордонний університет. Скільки ж тобі років? Сімнадцять. Звідки? З Донецька. І як, щастить? Та не дуже, зітхає дівчина. Вона струнка, гарна, з правильними рисами обличчя, з пишними русявими косами. Джинсові штани та блакитний в’язаний светр окреслюють її статуру. Ось лише синці під очима, нафарбоване обличчя та безвихідь і сум в очах видають місце “роботи” представниці “найдавнішої професії”.— Де ж ти ночуєш?— Живемо з подружками, семеро в одній кімнаті, трохи затісно, але мусиш терпіти, якщо хочеш заробити, — зітхає дівчина. Та враз похопившись, що розповіла забагато, професійно запитує:— Ви приїхали розважитися, чи посланці церковної місії? Якщо з місії, то йдіть геть і не заважайте!— Дівчино, — раптом переходить на українську мову наш колега, — облиш це ганебне ремесло, повертайся додому, в Україну, не занапащуй молоде життя, бо пропадеш тут.Дівчина ошелешено мовчить, не знає, що відповісти, і раптом, міцно затиснувши сумочку, зривається з місця і біжить геть, до недалекого мотелю з кав’ярнею. Там, вочевидь, її “дах”…Стає гірко, коли бачиш, яке ганебне і небезпечне заняття обирають юні українки. Де, коли і як зруйновано їхню мораль, совість, здоровий глузд, врешті, вроджену дівочу цноту і сором’язливість? Почуття відповідальності за своє здоров’я, чисте тіло, майбуття, яке насамперед у святому материнстві в рідному краї, в рідному народі, серед найдорожчих людей: батьків, братів і сестер, родичів, серед друзів і знайомих. Отак ураз облишити все і податися до чужої землі, до чужих людей, де не схожі на наші звичаї. Дуже страшно…А що ж батьки, перші порадники і захисники? Чому вони змалечку не прищепили донькам високих моральних чеснот, богобоязливості, поваги до старших, до рідного краю? Вважали, що всі ці одвічні людські якості вже не потрібні в “наше практичне ХХI століття”?Старались, як могли, аби діти мали все потрібне: модний одяг, взуття, харчі. Це, мовляв, головне, а духовне прийде само.Але зачинені змалку до добра юні душі вже не сприймають нічого духовного, як не можна влити вина в закоркований глек. І стоїть він, зовні привабливий, але порожній всередині, й тому нікому не потрібний. Бо справжня вартість його — не форма, а зміст, чи то пак вміст.Ми втрачаємо найкращу частину репродуктивного жіноцтва, яке в гонитві за примарним добробутом і багатством занапащує себе, стаючи об’єктом сексуального визиску на Заході, поставивши себе поза мораллю і законами.Бачу в цьому прогалину виховного процесу батьків і суспільства, навчальних закладів. Про це потрібно говорити в школі, в університеті, про це слід говорити з екранів телевізорів і радіоприймачів. Постійно, скрізь, пам’ятаючи мудрий вислів великого гуманіста Вольфганга Ґете: “Про правдиві речі слід говорити щодня, бо про неправду і спокусу диявол говорить щохвилини”.Мораль, відповідальність, співчуття, сором, честь, гідність — це набутки цивілізації, які виховують, прищеплюють, виробляють у кожному поколінні, в кожній людині зокрема.
