«ЯКЩО ЧОБІТ ТІСНИЙ…» 

Суттєві зміни клімату, зникнення десятків і сотень біологічних видів тварин і рослин, сумнівної якості харчові добавки, нерегульована хімізація та забруднення довкілля безпосередньо позначаються на чистоті повітря, води, землі, продуктів харчування та на самій людині. Адже наше здоров’я й активне довголіття залежать від того, в якому середовищі живемо, що споживаємо, яким повітрям дихаємо, яку воду п’ємо. Висвітлити роль біологічної науки у просвітництві та розв’язанні нагальних людських проблем ми попрохали вченого-паразитолога, доктора біологічних наук, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра КІлоЧицького.

— Петре Яковичу, над якою проблемою Ви працювали, щоб стати вченим і професором? 

— В університеті на біологічному факультеті було два навчальних потоки: загальна біологія та зоологія й ботаніка. Я відразу потрапив на кафедру зоології до відомого вченого — Олександра Пилиповича Кришталя, згодом мого наукового керівника. Тоді, за часів холодної війни, “модною” була біологічна зброя, і наша наукова лабораторія екології й токсикології стала частиною військової машини СРСР. Зокрема, у нас розводили кровосисних комарів-переносників, які живуть на території вірогідного противника. Тобто “його” комарів — у своїй лабораторії!Я займався розробкою біологічних методів боротьби з ними, досліджував найпростіших — мікроспоридій, які паразитують у комарах. Про цих мікроскопічних тварин майже не знали: на весь Союз лише чотири кандидати наук вивчали цю проблему на рівні світлової оптики. Я консультувався в Ленінграді у вченого Ірми Іссі. І держава мені давала кошти на відрядження.Нині й не знаю, чи наш аспірант їде кудись, бодай по Україні, за державний кошт хоч раз на рік. А тоді їздив і в експедиції, й на конференції. Навіть літав у Новосибірськ, Алма-Ату, Астрахань: розробляв препарат, щоб був він безпечним для всіх живих організмів, окрім комарів. Захистив кандидатську дисертацію, працював на кафедрі зоології в університеті й продовжував дослідження: щоб устигнути за комарами, вирушав то на південь, то на північ, залежно від того, де раніше сходить сніг або починається зима. Теоретично все обґрунтував, проаналізував, перевірив на практиці й захистив докторську. Тепер для впровадження цінних розробок у життя… в держави немає коштів! — Але ж майбутнє за біологічним методом боротьби зі шкідниками?— Більшість це прекрасно розуміє. До мене зверталися й підприємці: пропонували розробити біологічні препарати проти тарганів або колорадських жуків (проти комарів — нема охочих). Але це — значні кошти: оснастити сучасну лабораторію, готувати наукових працівників… А то — слід послати бригаду науковців в Америку, на батьківщину колорадського жука, щоб там описати й зібрати всі його хвороби, бо їх у нього аж 80! У наших жуків їх не виявлено: вижили найміцніші… Тож проблему треба розв’язувати у штаті Колорадо. Для цього потрібно спорядити експедиції, організувати візи. Усе, як кажуть, упирається в цей тісний чобіт: як не підскакуй — не побіжиш. Скрізь тиснуть гроші… Якось, іще за радянських часів, привезли американського клопа, який висмоктував личинок колорадського жука. Почали розмножувати; влітку випустили: експеримент удався, але на зиму жуки “навчилися” ховатися від морозу під землю, а клоп… цього не “навчився” — і загинув.Зате в хімічних компаніях усе чітко продумано й обставлено: вони кому завгодно хабара дадуть, аби науковці, які ведуть біологічну боротьбу зі шкідниками, не одержали жодної копійки — ні на поїздку з такою метою в Америку, ні на роботу в науково-дослідній лабораторії. Вони мають гроші й на рекламу, і на хімію, і на безліч отруйних препаратів для жука, а отже, і для людей… І зроблять усе, щоб не допустити розробок та впровадження екологічно безпечних методів боротьби, зокрема біологічного. Ми, ніби якась третьосортна країна, функціонуємо, як полігон для випробування і впровадження всіляких хімічних засобів знищення бур’янів і шкідливих тварин. Нема альтернативи.Певен, проблему можна легко розв’язати на державному рівні, якби можновладці дбали не про власні кишені й кишені своїх дітей і внуків, а про Україну! Та знали, що їхні діти й онуки житимуть не на Багамах, а таки в Україні-неньці! І їстимуть ті продукти, які тут вирощують, дихатимуть цим повітрям, питимуть цю воду… Отже, треба конкретно щось робити: потрібні люди з державним мисленням.Дивує і наша Академія наук: мовчать академіки всіх галузей знань. Хоч би один чи двоє академіків сказали: “Люди добрі! Не те ми робимо і не так робимо! А треба робити ось так!” Де ці академіки? Зате на телебаченні та в радіоефірі піаряться дилетанти!.. — Чим загрожує глобальне потепління? Як впливає на безпеку життя міграція? Які біологічні механізми убезпечення людей від переносників і збудників не відомих раніше хвороб?— Планета Земля вже переживала циклічні потепління й похолодання. Те, що спостерігаємо нині, називаємо “глобальним потеплінням”. Це не катастрофа, але наука повинна дати чіткі прогнози наслідків космічних змін кліматичних умов рослинного і тваринного світу… Нині вже у дніпровських “морях” плаває амазонська медуза краспедокуста, а на півдні України вільно “гуляють” каракурти: в Одеській області ледь врятували людину після укусу цього павука. Степових павуків тарантулів раніше зустрічали на широті Черкаської області, тепер їх знаходять і під Києвом, і значно північніше. Найчастіше від отруйних тварин страждають діти, не розуміючи небезпеки, граються і з каракуртом, і з тарантулом, і гадюку тягнуть за хвіст. У помірних широтах України цих отруйних тварин раніше або не було зовсім, або ж вони траплялися надзвичайно рідко. Тому нема спеціальних сироваток проти їхніх отрут. Щоб убезпечити людей від лиха, мають працювати всі — не лише наука, а й “Просвіта”: навчати дітей на уроках знань екологічної безпеки; надавати вичерпну інформацію з науково-популярної літератури та засобів масової інформації… А ось щодо міграції людей, то маємо привід для занепокоєння. З давніх-давен поряд з людиною “мандрують” найрізноманітніші збудники (віруси, бактерії, гриби, гельмінти, членистоногі) та переносники хвороб (кліщі, комахи), які не лише спричиняють тяжкі захворювання, а й викликають епізоотії та епідемії в межах цілих континентів. Глобальне потепління створює сприятливі умови для існування теплолюбивих видів рослин і тварин, яких раніше у нас не було: так званих “карантинних видів”, якими в кожній країні опікується карантинна інспекція. Протидіють хворобам санітарно-епідемічна служба та ветеринарний контроль. Але рівень забезпечення їх кваліфікованими кадрами та всім обладнанням недостатній, як і рівень виконавчої дисципліни, якої не буде, якщо над робітником стояти з бучкою. Вона з’явиться лиш тоді, коли кожен спеціаліст свідомо триматиметься робочого місця, що його годує, і непогано. Але ж нинішні зарплати у цих відповідальних службовців… менші за маленькі! Десь виявлено надмір кліщів. Треба негайно обстежити територію, дослідити їх, підрахувати щільність, оцінити ступінь небезпеки і вжити невідкладних заходів. Але ж у дворі санстанції — жодної справної автомашини! — Чи підтримує держава розвиток науки, галузь паразитології зокрема?— Усе робимо своїм коштом — з власних стипендій і зарплат. А фінансування науки має вигляд, як допомога з безробіття: вченим надають змогу “протриматись” до пенсії, та замінити їх нікому. Молодь за таку зарплату просто не заманиш у науку. Мине ще 5—10 років, і наша Академія наук стане “голісінькою”, як Карпати, в яких бездумно і нещадно вирубали ліси. Мріяв про аспірантуру наш випускник; як спеціаліст ІІ категорії отримував на кафедрі 1300—1400 гривень. Якась комерційна фірма оголосила конкурс вакансій, пройшов співбесіду; а там зарплатня — від тисячі євро, ще й перспектива! І пішов… Бо освічена людина не працюватиме за копійки. І комерційні фірми добре знають: якщо студент закінчив наш університет, а отже, опанував не лише біологію, а й вищу математику, фізику, хімію, латину, філософію, то скрізь беруть на роботу поза конкурсом.Біда в тому, що сьогодні в Україні “розвелося” дуже багато “університетиків” без будь-якої наукової та матеріальної бази. В минулому це не лише педінститути, а й технікуми та навіть ПТУ. Ці заклади лише дискредитують високе звання “університет”. Нині обіцяють надати університету ім. Т. Шевченка звання “дослідницький” і дещо розвантажити викладачів: бо коли ж займатися наукою нашому молодому асистентові, якщо його педагогічне навантаження понад 1000 годин? Адже університет — не лише освітній, а й науковий заклад! І наука, й освіта потребують державної підтримки. Ми ж готуємо університетських фахівців! Вони повинні досконало знати фауну не лише України, а й усього світу. Ось завезуть нам якусь паразитарну хворобу чи карантинного шкідника, і наш випускник зоолог-епідеміолог мусить оперативно і точно визначити “емігранта”, шляхи його поширення, розробити заходи боротьби та профілактики. Потрібні ґрунтовні знання, щоб не припуститися помилок, бо точність висновків іноді вартує не одного людського життя.— Справді, останнім часом людині й тварині стає небезпечною навіть прогулянка парком: можуть напасти кліщі, блохи або інші кровососи. Чи можна цьому лихові запобігти? Яка нині епізоотична ситуація в Україні?— На щастя, чисельність кровосисних членистоногих у нас не перевищує епідемічних або епізоотичних порогів. Та головна небезпека в тому, що вони — переносники збудників небезпечних хвороб людини, свійських і диких тварин. Частина цих хвороб — зоонози, тобто спільні для людини й тварин. Кровососам байдуже, кого кусати та де розвиватимуться передані ними збудники хвороб: на тваринах чи на людині. — Як в умовах міста кровосисні членистоногі заражаються збудниками інфекційних хвороб? — Як засвідчили дослідження вчених відділу паразитології Інституту зоології НАН України, бродячі собаки буквально “нафаршировані” личинками паразитичних круглих червів — філярій. Цих личинок і переносять комарі від собак до людини, у якої мігрують під шкірою, можуть навіть потрапити в очні яблука. Бродячі тварини — страшний розплідник і філярій, і різноманітних хвороб: це що розмножувати пацюків, які є резервуаром чуми. Постає питання: а звідки вони взялися? Треба зробити облік домашніх тварин: зареєструвати й дати персональні номери. Коли собаку чи кота зловлять на вулиці або власник сам здасть до притулку, то муситиме їх довічно утримувати. У випадку загибелі надаватиме довідку, що не викинув тварину на вулицю. Ось тоді люди подумають, брати чи ні, викидати чи не треба.Проте небезпека підстерігає людей не лише в лісах або парках. У затоплених водою і нечистотами підвалах цілий рік розводяться так звані “міські” комарі, які не дають спокою мешканцям “хрущовок” та багатоповерхівок: душниками піднімаються з підвалів у квартири, ссуть кров, а потім повертаються. Щоб не труїти мешканців хімією, для знищення комарів доводиться купувати за кордоном за валюту біологічний препарат. Його розроблено в лабораторії екології і токсикології Київського державного університету ім. Т. Шевченка, науковцям присуджено Державну премію! Але пивзаводу, щоб налагодити побічне виробництво на відходах пивоваріння, не знайшли, і мусили передати препарат у Росію. Проте можемо й самі його виробляти. Та де взяти кошти?Безлад може бути там, де люди бідні й голодні: якщо людина має щось про запас, вона незалежна. Чого Й. Сталін заганяв усіх селян у кологоспи? На той час робітники вже були пролетарями. Лишалися незалежні селяни, які мали пару коней, морґ землі й здатні були себе прогодувати. Та голодними керувати легко: дай їм “добрий цар” хліба і видовищ, і затирай усі діри. Тож загнали людей у колгоспи: забрали все! І за баланду заставили працювати!.. Тому нині й наука страждає, і медицина, і “маленька” людина, яку постійно обдурюють. Мабуть, треба щось змінювати в державі!.. — Університет здавна славиться як “кузня” висококваліфікованих кадрів широкого профілю. Як нині оснащено наукові лабораторії? — З голоду не помираємо, але не брикаємо в науці ні високо, ні широко (остання Нобелівська премія, одержана українцем І. І. Мечниковим 100 років тому). Реактивів високої якості вітчизняна промисловість не виробляє, а сучасні реактиви і препарати, прилади й обладнання, апаратура й устаткування потребують фінансування. Завжди була і фундаментальна наука, і прикладна; науковці виконували певні дослідження на замовлення. Нині намагаємося створювати матеріальну базу власними руками. На 10—20 % задовольняємо потреби науки за рахунок наукових ґрантів та госпдоговірної тематики, але ж це навіть не половина їх. Нерідко дефіцитні реактиви доводиться добувати всіма правдами і неправдами, й за власний кошт. Їдуть студенти чи випускники за кордон, прошу: “Привезіть, що можете…” І коли привозять, оце і є справжнє свято — сучасні, хімічно чисті реактиви, з якими можна працювати й одержувати якісні результати. З цього й починається науковий пошук молодого дослідника. Іноді місяцями він збирає потрібні прилади, реактиви і матеріали. Здавалося б, дрібниці, але з них складається ціле. — Де працюють фахівці університету, чи не залишають Україну?— Випускники працюють і в польському Інституті паразитології, у Німеччині. Якби за наукову працю належно платили, то наші вчені готові, як воли, тягти “віз науки”: треба ж і гідно жити, і сім’ю годувати й одягати. Тому, як і в 90-ті, триває еміграція наших освітян і науковців. Колега-мікробіолог стажувався у Фінляндії, а за рік його запросили туди працювати. Два професори з академічного інституту щоліта їздили на Мадагаскар — вивчати їхню фауну, та були там і наймитами: виконували не лише професорську, а й технічну роботу — власноруч збирали науковий матеріал… То що ж виходить — потрібна нам вітчизняна наука чи ні?! Де ж те державне мислення і турбота…Спілкувався Святослав МІЗЕРНЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment