ПОДІЛЮСЬ ДАРАМИ НЕБА СИНЬОГО

Певно, то знак долі, що поетична збірка “Барвінок у снігу” Олесі Ковальчук побачила світ напередодні стосорокарічного ювілею “Просвіти”, наче підтверджуючи міць патріотичного духу та ніким і нічим не скорену громадянську позицію автора. Вона, як та мужня квітка, зуміла вистояти в життєвих заметілях; стати справжнім  оборонцем рідного слова, черпаючи снагу від рідної землі; плекати, творити духовне для зболеної української душі.

Марія ХІТЬКО,м. Ківерці, Волинська обл.Любов до України зросла в благодатному родинному саду Лесі. Її не вирвали із серця маленької дівчинки радянські ідеологи, навіть відібравши життя рідних. Ще маленькою Леся не могла збагнути: чому любов до рідної землі, рідної мови називали зрадою, а мовлене вголос слово “Україна” викликало в людей не почуття гордості, а лише остраху: хоч би ніхто не почув. Не спопелила її, оту любов, і тяжка сирітська доля та примусова праця на колгоспних буряках, щоб хоч якось допомогти знесиленій згорьованій неньці. А в студентські роки вона, ота любов, розцвіла на повну силу, підґрунтям якій став і юнацький романтизм та запал. Олеся Григорівна не полишала її й за дверима класної кімнати, заходячи вже вчителькою на урок, а віддавала любов до рідної землі, рідної мови учням всю до останку — разом зі знаннями. Не залишала ту любов і за дверима дитячої кімнати, а по зернині засівала, разом з колисковою чи казкою на ніч, у серця власних дітей. 

“Щоб осягнути всю глибину Вашого патріотизму, — сказав Юліан Таранчук, заступник начальника обласного управління освіти та науки на вечорі, який відбувся на філологічному факультеті Волинського національного університету ім. Лесі Українки на честь 65-річчя “найрозумнішої студентки нашого інституту”, за словами тодішнього ректора Нестора Бурчака, Олесі Григорівни Ковальчук, — потрібно піднятися навшпиньки”.Її називають берегинею української мови, хранителькою українського духу.“…Хто вона, Леся Ковальчук, насправді? — розмірковує Ніна Горик, голова Волинської організації Національної спілки письменників України. — Чи ретельна вчителька, яка у шкільні будні виокремлює золото дитячих умів і талантів та ліпить особистостей; чи уважна й терпляча мати родини, що носить міх щоденних турбот і дум про добробут кожного; чи небайдужа громадянка, яка власним розумом, серцем, шляхетністю думок і силою духу прагне облагородити, облаштувати рідну державу — Україну; чи заглиблений у слово дослідник з особливим баченням художнього тексту і з нестандартним його трактуванням? Повз неї не проходять ні клопоти сільської громади, ні події загальнодержавного значення, ні проблеми філологічної науки в школі…”Сторонній, прочитавши ці рядки, подумає: невже це все про одну людину, адже це понад людські сили! Справді, йдеться про Лесю Григорівну Ковальчук, заслуженого вчителя України, депутата районної ради, ведучу постійної рубрики “В обороні рідного слова” в районному часописі “Вільним шляхом”, багаторічного члена редакції науково-методичного журналу “Дивослово”, автора десятків педагогічних статей та посібників, лауреата обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, члена Товариства імені Олени Теліги, просвітянки. Виокремлює Лесю Григорівну активна політична діяльність та членство в Українській народній партії — послідовниці дисидентського руху шістдесятників, за причетність до якого й переслідував тодішній режим опальну студентку, а згодом — неблагонадійну сільську вчительку, як здавалося спочатку, з Богом забутого поліського села Ворокомле. Але це було перше враження, бо там жили щирі й гостинні люди, напрочуд допитливі учні, які полюбили молоденьку вчительку-патріотку.А ще у Ворокомле найблакитніше небо та найясніші зорі, але й вони не світять так яскраво, як наша Леся, — освідчувався в любові колишній учень, а нині сивочолий її колега та літератор Лукаш Назарчук. Там ще й досі пам’ятають Лесю Григорівну і завдячують за уроки життя та патріотизму.Лукаш Скупейко, науковець, головний редактор часопису “Слово і час”, згадує: “Її перший урок, що перевернув моє світосприйняття, моє мислення, за мотивами забороненої тоді збірки Сергія Плачинди “Неопалима купина” пам’ятатиму все життя”.Шанують Лесю Григорівну Ковальчук і на Ківерцівщині, свідченням чого була численна делегація на урочистостях з числа представників влади, вчителів, депутатського корпусу, громадськості. А перші особи — Андрій Манько, голова райради, Леонтій Кричкевич, голова райдержадміністрації, вручили ювілярці найвищу районну нагороду — Почесну грамоту та іменний годинник з логотипом району. Вітальні слова й нагороди отримала Леся Григорівна і від голови облдержадміністрації, Луцького міського голови, обласного управління освіти і науки. Визнанням ювілярки як науковця, гордості філологічного факультету стали урочистості, зініційовані та проведені на рідному факультеті за участі його декана Юрія Громика і Терези Левчук, заступника декана з виховної роботи. Адже Леся Григорівна ніколи не поривала зв’язків з рідним храмом науки, навіть попри й те, що колись “двері аспірантури перед нею щільно зачинили” відповідні органи. Свій щедрий інтелектуальний набуток вона десятиліттями віддає у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти, за що вчительство безмежно вдячне їй, а Галина Сидорук, педагог із Ковеля, написала: “Більше б Україні Вас таких, Лесю Григорівно!”Леся Григорівна Ковальчук завжди жила для людей і безкорисливо віддавала їм усе, чим щедро наділив Бог. Людська вдячність повертається до вчительки сторицею. Виявом її стали суспільне визнання, теплі щирі слова, повага дітей та море квітів. Схвильована та розгублена ювілярка зазначила: “Якщо є люди, які вміють виявити увагу, турботу про рядового українця, то не все ще втрачено в духовному світі, отже, ще не вмерла Україна!”Пропоную до вашої уваги фрагменти розмови з ювіляркою. — Відколи до Вас прийшло розуміння національного самоусвідомлення?— Таке розуміння приходить до кожного в ранньому віці. Не можу сьогодні згадати дня, року чи події, коли відчула себе українкою. Пам’ятаю свою дитячу кімнату, де, прокинувшись, одразу стрічалася з поглядом Тараса Григоровича Шевченка — на всю стіну навпроти ліжечка висів великий його портрет. З другого боку — світлина Лесі Українки. За моїми плечима була картина “Сагайдачний громить турків” (або “Битва під Хотином”, як я пізніше зрозуміла). А ще нижче — “Поєдинок молодого козака з татарином”. Українськість увіходила у свідомість через розповіді. І мені здавалось, що в кожній українській хаті має бути саме так. Звичайно ж, “Кобзар” Шевченка був у великій пошані в нашій сім’ї. Була й величезна дідусева бібліотека — найкращі твори світової й української класики. Все те доповнювалося спогадами рідних та співом моєї матері. Змалечку запам’ятались пісенні рядки:Хай минуть дні горя, наче прикрий сон.Встане Україна від Карпат по Дон.Оцим жила моя родина, цим навчилась жити і я, увібравши в себе, як повітря, як усе природне, що радує душу та зір. Українськість була частиною національного духу, який постійно був у нашій хаті. Мама та її сестри були в минулому просвітянками, членкинями Союзу Українок. Мої дядьки, мамині брати, — членами ОУН. По батьківській лінії теж усі були причетні до національно-визвольного руху. І врешті, коли вже навчалась у школі, в нашій родині не лишилось жодного чоловіка. Всі відійшли у вічність, віддаючи боротьбі за волю України найцінніше.— Що радує Вас у розбудові національної держави сьогодні й що засмучує?— Радує, що ні в кого сьогодні не виникає сумніву, якого кольору має бути наш Державний прапор. Навіть у тих, хто таким ґвалтом зустрічав його: в ідеологічних супротивників, деяких знаменитих спортсменів, артистів, що спочатку відчужено і насторожено ставилися до нього. Те саме і щодо Гімну України. Нині не можна без щему в серці дивитись, як під час урочистостей піднімається жовто-блакитний стяг, а, під час виконання Державного гімну його слова підхоплюють глядачі. Отже, потроху всі громадяни відчувають особисту причетність саме до цього кольору, саме до цих слів. Тобто консолідація в суспільстві триває. Тішить і свобода слова. Але, можна сказати, до певної міри. Бо нею часто користуються й ті, хто поливає брудом Президента, національну ідею. Намагаються подати українофобські настрої як демократичні, як вболівання за національні інтереси. Великим плюсом у завоюванні свободи слова є й те, що можуть озвучувати свої думки патріоти України, які втратили здоров’я в боротьбі за її волю.Дуже засмучує низький рівень національної самосвідомості громадян. Не вміють наші люди самовіддано любити Україну, стояти на сторожі її суверенітету, дорожити ним. Під час помаранчевих подій засяяла іскорка пам’яті й у тих, хто був дуже далекий від цих проблем. Певно, спалахнула вона на рівні генетичного чуття. Але це, на жаль, тимчасово. Чомусь немає так, як вчив Тарас Шевченко:Свою Україну любіть,Любіть її… Во время люте,В остатню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.Цього ще не навчилися. Серед інших реалій сьогодення дуже засмучує низький рівень внутрішньої культури новітніх чиновників. Як вчителя це мене особливо непокоїть. Бачу, що стала доступною освіта для тих, хто інтелектуально малосилий. І чомусь саме вони, отримавши платну освіту, добиваються найвищих керівних посад, несуть у собі образ малоосвіченого обивателя, отже, уособлюють образ нової України. Непокоїть і низький рівень культури, адже в ефір пробиваються носії маловартісних творів. А це — приниження національної мови, культури. Боляче, бо це не є духовним обличчям України. Явище, коли можна все купити, обернулося трагедією для суспільства — відбувається переоцінка цінностей. Це дуже прикро. Чи ж закінчиться та біда, коли люди займатимуть місця, які їм не належать?— Олесю Григорівно, яке Ваше ставлення як патріота, фахівця-словесника, поетеси до проблеми двомовності, що її силоміць нав’язують суспільству певні політичні сили? — Це мій великий громадянський, вчительський і особистий біль. Це те, що нас надзвичайно принижує у світі. Хто ж ті люди, які дозволяють терпіти подібне трактування надзвичайно важливої проблеми державної ваги? Хочу підкреслити, що у нашому суспільстві й так існує двомовність. Не в науковому варіанті, коли люди просто розуміють і українську, й російську мови, володіють ними. На нашій Ківерцівщині, зокрема, люди спілкуються мішаниною українських і російських слів. Прислухаймось, як розмовляють літні люди — це мова, якою писали Іван Нечуй-Левицький, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка… То була жива розмовна, гарна, багата, досконала українська мова. Для прикладу слово “дівчина” — яке різнобарв’я: дівчинина, дівчатко, дівчинонька, дівчинка… Але чомусь дуже часто чуєш: “дєвка”, “дєвочка”… Багатство забуте, розпорошене! На мою думку, триває навмисний масовий саботаж української мови — чистої, добірної. Прикро, що мало хто це усвідомлює. Багато слів, якими послуговуються сучасні учні, — це по-українськи вимовлені російські. Ось така карикатурна і принизлива для нас як для народу двомовність. Люди часто не замислюються, яка відповідальність лягає на них. Адже це нехтування чистотою нашої мови, національної культури! То як же далі жити, куди йдемо? Неважко уявити, чим обернеться ще й утвердження державного статусу російської мови. Звичайно ж, це призведе до відмирання української мови. Якщо вона згине з щоденного вжитку народу, то більше ніколи не воскресне. Бо доки живе мова, доти нація живе. Прикро, що з приводу цього майже ніхто не б’є на сполох. Озиваються лише письменники, науковці. Але їхній голос майже не доходить до носіїв мови.Завжди наголошую своїм учням, що вони — майбутні батьки, мають подбати, щоб їхні діти засвоїли від них українську мову в її досконалому вияві. Це — святий обов’язок перед Україною. Треба припинити спекуляції довкола поняття “рідна мова” на кшталт: “Я — українка, але рідна мова російська, бо так розмовляла моя мама”. Рідна походить від слова рід. То як нерідною може бути українська? Дуже шкода, що ніхто глибоко не замислюється над цим. А це вияв низької внутрішньої культури. — Де Ви черпаєте силу для активної громадської роботи?— В усвідомленні потрібності Україні! Саме це не дає мені спокійно жити. І дуже прикро, що для багатьох недосяжне бачення потрібності у цьому світі. Наше покликання — приносити користь суспільству, а не лише своїй родині. Ми всі потрібні Україні! І нехай наш внесок буде малесенькою піщинкою, але обов’язково з любов’ю покладений у підмурівок великої будови, ім’я якій — Україна! Це дуже важко. Тому нам всім гуртом треба об’єднатися і докласти всіх зусиль — тоді буде результат.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment