ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ЧИННИК: ЗДОБУТКИ І ВТРАТИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Лариса МАСЕНКО,доктор філологічних наук, професор, лауреат премії ім. Бориса Грінченка та премії ім. Олекси ГірникаЗакінчення. Початок у ч. 4 за 2009 р.Ще гірші справи на українському телебаченні, а це джерело наймасовішого впливу на населення. Найприкріше те, що російська експансія в інформаційно-культурний простір України здійснюється не тільки ззовні, з території Росії. Нині всередині України на приватних кіно- і телестудіях виробництво музичних програм, кіно- і телефільмів, телесеріалів, відеокліпів тощо здійснюють переважно російською мовою.Уся ця телепродукція — типовий продукт колоніальної культури, що перебуває під контролем колишнього імперського центру.

Кінокритики наголошують, що “українськість” таких серіалів вичерпується українськомовними титрами. За атрибутикою й текстами ці фільми демонстративно російського забарвлення. Як зазначає Лариса Руденко, серіали, вироблені в Україні, “рясніють російськими прапорцями й двоголовими орлами, діалоги насичені суто російськими приколами та прислів’ями, музичний супровід побудовано на балалаєчних приспівах. І всі ці “балалайки со щами” вмонтовані в київські ландшафти”14.За тією самою інформацією, на українських продакшн-студіях існують неписані “таємні протоколи”, в яких зазначено, чого в сценарії не має бути ніколи: “Ніколи не можуть звучати слова “Київ”, “Україна”, “українець” (“хохол” можна, навіть вітається), “президент” (президент один — Путін), жодних слів, що позначають нашу державність”15.Призначення такої масової телепродукції — зберегти досягнутий в радянський період рівень марґіналізації українськомовної частини соціуму в міських середовищах, заблокувати поширення на масовому рівні української культури, відновлення національної історичної пам’яті й традицій.Неспроможність української влади протистояти окупації інформаційно-культурного простору України з боку Росії пояснюється впливовістю радянської спадщини нищення цілих народів, що, на відміну від расистської пропаганди нацистів, проводилась під гаслами “братнього інтернаціоналізму”. Характерно, що один з найпотужніших телевізійних каналів зросійщення українців має назву “Інтер”. Як розуміє “інтернаціональну” мовно-культурну політику керівництво каналу, видно із заяви голови правління Сергія Созановського: “Так, ми інколи вимушені в наших серіалах вдягати міліцію в російську форму… Так, інколи вимушені вішати й російські номери на машини. Бо існують закони бізнесу. Якщо цього не враховувати, виробництво на території України перестане бути цікавим партнерові й сусіду, близькому нам за ментальністю”16.Можна було б запитати в шановного керівника телевізійного каналу: чому ж закони бізнесу не працюють в інших країнах із значно давнішою бізнесовою традицією? І як би реагували французькі глядачі, якби в серіалах, знятих на їхній території, поліціянти носили б німецьку форму? Або ж виробники німецьких серіалів одягали свою поліцію у французькі однострої й на свої автівки вішали французькі номери? І де були б керівники телеканалів цих та інших європейських країн, які, виробляючи телепродукцію, переймалися б інтересами й “ментальністю” сусідніх, а не своїх держав?На жаль, подібне “національне” телевиробництво можливе лише в Україні, що чи не найвиразніше засвідчує постколоніальний, та навіть постгеноцидний, як про це писав незабутній Джеймс Мейс, стан українського суспільства.Віднедавна телевиробники навіть дозволяють собі позбавляти національної ідентичності українські літературні твори, як це трапилося, зокрема, з повістю Ірен Роздобудько “Ґудзик”, яка в телевізійній версії стала російськомовною “Пуговицей”, а про те, що дія фільму відбувається в Україні, можна було здогадатися тільки з одного дороговказу з написом “Моршин”, який, очевидно за недоглядом, потрапив у кадр, та з кількох суржикомовних фраз епізодичних персонажів-селян.В одному з недавніх інтерв’ю з Віталієм Шевченком, головою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, журналісти навели такі дані за програмами шести провідних українських телеканалів за 20 листопада 2008 року — передпрайм і прайм до 11-ої ночі: “1+1” — 54 % російського продукту, “Інтер” — 44 %, “ICTV” — 54 %, “СТБ” — 46 %, “Новий” — 63,5 %, і — сюрприз — на “Україні” — 31 %”17.Як видно з відповіді В. Шевченка, ситуацію, що склалась у телевізійному просторі, пояснює відсутність чіткості в законодавстві: “…Позаяк держава не прописала ознак українськості, то зараз важко визначитися. Ось анекдотичний випадок: до музичного запису надали копію паспорта громадянина України, барабанщика якоїсь російської групи — це трактувалося як український продукт. Народний артист України Філіп Кіркоров — спробуйте заперечити, що це не український продукт”18.Свого часу Віталій Шевченко відіграв активну роль у внесенні поправки до Закону “Про телебачення та радіомовлення”, ухваленого Верховною Радою 12 січня 2006 року. Ця нова версія закону, замінивши попередню, прийняту 1993 року, була значно повнішою, налічуючи 74 статті. В оновленому законі було чітко сформульовано й вимоги щодо функціонування державної мови. Зокрема, стаття 10 зобов’язувала: “1. Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою… 3. Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою. 4. Для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має складати не менше 75 відсотків загального добового мовлення(…)”19.Але протести осіб, груп і організацій проросійської орієнтації, як і, вочевидь, брак підтримки керівної еліти, змусила Нацраду відступити від ухваленого закону й підписати Меморандум із загальнонаціональними теле- та радіокомпаніями, де вже йдеться про “конфлікти” та “пошуки компромісів”20.У підсумку навіть голова Нацради не може суттєво вплинути на зміну ситуації в телепросторі і, як зізнається в цитованому вище інтерв’ю, переглядає якісні українські телепередачі лише в той час, коли їх демонструють, а саме — вночі21.Тож в Україні реалізується найгірший сценарій міжкультурної комунікації, описаний, зокрема, у відповідних наукових дослідженнях. “Складні системи, зіштовхуючись і взаємопроникаючи, можуть породжувати повне або часткове переродження своєї культури, — зазначають автори підручника з проблем міжкультурної комунікації. — В національній культурі носії чужої культури, входячи до складу нації, що її створила, знищують і саму культуру, і її споживача. При цьому вони “привласнюють” національну культуру, адаптуючи її.Інший випадок, коли відкритість системи національної культури на вході й виході призводить не до знищення виробника і споживача, а до заміни колишнього артефакту. З таким вислідом ми стикались, наприклад, в Україні, де українська мова виявилась витісненою з життя української нації російською, або спричинила появу нової субмови, яка називається “суржиком”. Подібне явище було в Чехії, де чехи продовжували існувати, але чеська культура була відтручена німецькою культурою. За сприятливих обставин у цьому випадку можливим є національне відродження, як було в Чехії в ХІХ ст.” 22.На жаль, мусимо констатувати, що, на відміну від чехів, українці поки що не спромоглися створити сприятливі обставини для національного відродження. Артефакти української культури активно замінюють російськими в усіх наймасовіших сферах соціокультурного простору. У нас склалася парадоксальна ситуація, коли державна мова і створена нею багата культура з давньою традицією загнана в меншинне гетто.Упродовж усіх сімнадцяти років незалежності управлінці в галузі культури не спромоглися розробити чітке законодавство, спираючись на яке працівники засобів масової інформації змогли б сформувати національний культурний простір — поширити українську мову, культуру, відродити історичну пам’ять.Показово, що в згадуваному вище інтерв’ю Віталій Шевченко нарікає на недосконалість законодавчої бази для визначення теле- й радіопродукції як української. “Тут постає питання мови, бо мова ніде в законодавстві не прописана. Не вказано, що українська мова є ознакою українськості”23.Натомість жодних проблем з визначенням українськості артефактів масової культури не виникало б, якби у владних структурах була критична маса національної еліти. Як зазначає етнолог Кирило Галушко, “звичайно, завжди відбуваються процеси асиміляції, “злиття й поглинання”, але тут діє доволі потужний фактор “порога”: формування “свідомого ядра” національної еліти. І якщо фізично виживає або втримується від асиміляції якась кількість національно орієнтованих енергійних людей, то вони, якщо дати їм свободу вираження й інформаційні ресурси, “із труни піднімуть” рідну націю. Прикладів цього безліч”24.Українська нація, безперечно, має сформоване “свідоме ядро” своєї еліти — як політичної, так і наукової та духовно-культурницької. З кожним роком існування незалежної держави її потенціал збільшується. Однак ця частина української громади поки що не може організуватися у достатньо впливову силу у владних інституціях, які приваблюють переважно осіб, що переслідують корисливі цілі. На жаль, вправна патріотична фразеологія й деяких українськомовних діячів далеко не завжди знаходить підтвердження в їхній практичній діяльності.Можу навести характерний приклад з власного досвіду. 2006 року Сергій Головатий, тодішній міністр юстиції, ініціював підготовку Концепції державної мовної політики України. При Національній комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права було створено робочу групу, до якої входили переважно правники та соціолінгвісти, зокрема й авторка цих рядків. За керівництва відомого юриста Володимира Василенка було підготовлено текст відповідного документа й узгоджено його на кількох засіданнях робочої групи, після чого Концепцію подано на затвердження в Секретаріат Президента.До переваг підготовленого тексту належали, крім іншого, конкретні рекомендації щодо механізмів реалізації мовної політики, пропозиції створити систему органів, наділених функціями контролю за виконанням статті 10 Конституції України, захисту національного інфомаційно-культурного простору, ухвалення й видання сучасної редакції Українського правопису тощо.Концепція пройшла кілька обговорень в Секретаріаті Президента. На останньому з них, яке відбувалось у Національній раді з питань культури і духовності, несподівано з’явилося двоє представників “альтернативної”, за словами голови ради, думки. З’ясувалося, що “альтернативників” покликали представляти позицію російськомовної частини населення. Вони різко розкритикували Концепцію за недостатню, на їхню думку, увагу до потреби захисту російської мови й культури на території України. Після цієї критики підготовлений документ, наскільки мені відомо, так і не було подано на підпис Президентові.Цікаво, що, гортаючи пізніше журнали 1990-х років, я натрапила на статтю одного з тих захисників російської мови, голови якогось не відомого мені фонду. Стаття була виразно антиукраїнського змісту. “У загальноцивілізаційному плані українська мова не має майбутнього”, — стверджував носій “альтернативної” думки. Чому людина з такими поглядами щодо перспектив державної мови мала оцінювати важливий для її долі документ, лишилося для мене загадкою.Очевидним є одне. Якщо ми хочемо зберегти незалежну державу, то визначальну для її утвердження справу формування й захисту свого інформаційно-культурного простору слід розглядати як безальтернативну. Намагатися врахувати при цьому думку тих, хто бачить Україну російською культурною провінцією, — означає загнати справу в глухий кут, де вона нині й перебуває.Поки що українська культура виживає всупереч браку державного захисту, завдяки зусиллям творчих особистостей і громадських організацій. Чи зможе сформуватися наше громадянське суспільство в достатню силу, здатну прорвати блокаду української культури на виході до ширших кіл, покаже майбутнє.

 

14. Руденко Л. Українське кіно під двоголовим орлом // ТелеКритика. — 2007. — №1—2.15. Там само.16. Вергеліс Олег. Труднощі переходу // “Дзеркало тижня” —  1 березня 2008 р.17. Химери телерадіопростору // “Український тиждень”. — 2008. — № 48. — С. 16.18. Там само.19. Бестерс-Дільґер Юліане. Мовна політика у засобах масової інформації // Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. — К., 2008. — С. 250.20. Там само. — С. 251.21. Химери телерадіопростору // “Український тиждень”. — 2008. — № 48. — С. 16.22. Зинченко В. Г., Зусман В. Г., Кирнозе З. И. Межкультурная коммуникация. От системного подхода к синергетической парадигме. — М., 2007. — С. 111—112.23. Химери телерадіопростору // “Український тиждень”. — 2008. — № 48. — С. 16.24. Галушко Кирило. Народи, етноси, нації… — К. 2007. — С. 60. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment