ІЛЬПИБОЦЬКА САМООБОРОНА ПАВЛА ГУРСЬКОГО

Коли було проголошено Українську Народну Республіку самостійною, незалежною державою та відбулося об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою, незалежну міні-республіку утворили в селі Ільпибоки Демидівського району. Тутешній житель Павло Гурський, який 1919 року на Софійській площі Києва брав участь в урочистостях з нагоди проголошення Акта Злуки, організував український загін, що протягом кількох років протистояв усім окупантам. Ще й досі про цей загін, про Павла Гурського на його рідній землі не тільки добре пам’ятають, а й переказують дивовижні легенди. 

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська областьКОЛИ “ПОТЬОМКІНЕЦЬ” ЧИТАВ “ПСАЛТИР”, ТО ГОЛОС НА ПІВКІЛОМЕТРА ЧУВСЯ— Мій дід Павло Гурський був унікальною людиною, — розповідає мешканка Ільпибоків Ганна Харчук. — Він, наприклад, вирізнявся богатирською статурою, мав за два метри зросту, гучний голос. Коли читав у церкві “Псалтир”, то, за переказами, на півкілометра чувся його голос. Мав унікальну пам’ять. Почує, приміром, якусь пісню, то з першого разу повторить і слова, і мелодію. А ще був найосвіченіший у селі. Особливо дідусь цікавився історією, читав усі книжки, що потрапляли до рук. До того ж, пройшов муштру під час служби на кораблі “Потьомкін”, де й виявилися його організаторські (у військовому плані) здібності. Матрос-“потьомкінець” користувався неабияким авторитетом у жінок. Тільки-но він повернувся з “Потьомкіна” (навіть ще не встиг дійти додому), як у сусідній Демидівці здибав чарівну Марусю. Вона походила з багацької сім’ї, до неї сваталося зо двадцять женихів, але всім відмовила. Її батько часто навіть жартував: мовляв, “розорить” нас донька (за кожну відмову тоді належало давати відкуп). Гурський, познайомившись із Марусею, відразу ж після першого питання “Як тебе звати?” цілком серйозно поставив неочікуване друге: “Вийдеш, красуне, за мене заміж?” І на диво почув не менш неочікуване “Так”. ІДЕЮ ПРО МІНІ-РЕСПУБЛІКУ “БУНТІВНИК” ПРИВІЗ ІЗ СОФІЙСЬКОЇ ПЛОЩІІз самого дитинства напророчилося, що Павло Гурський стане неординарною особистістю, адже священик Рудківської церкви, де хрестили немовля, підійшов після обряду до батька Федора і сказав: “Твій син такий верткий — напевне, стане бунтарем. Але бунтарем добрим, бо, судячи з його милих очей, зло — то не його стихія”. Пророцтво справді здійснилося: Павло Гурський для рідних теренів хотів тільки добра, волі, борючись за незалежність батьківщини від будь-якого окупанта.У першій чверті минулого століття події в Україні були непередбачуваними. Під час Першої світової війни селище Демидівка, неподалік якого розташовано Ільпибоки, кілька разів переходило із рук у руки. У січні 1918 року тут проголошено владу рад, а вже у лютому Демидівку та навколишні поселення окупували кайзерівські війська. У листопаді 1918-го влада в Україні перейшла до Директорії, відповідно місцеві органи управління очолили її представники. А потім Павло Гурський привіз із Києва до Ільпибоків звістку, що Україна стала незалежною, і проголосив рідне село вільною міні-республікою, організував загін самооборони. На початку червня 1919 року повіт, до якого входили Ільпибоки, знову став радянським. Через два місяці владу захопили поляки й утримували її майже рік, до липня 1920-го, коли до сусідньої з Ільпибоками Демидівки ввійшов червоноармійський загін. Восени 1920 року поляки знову повернулися у тутешній край. На цей раз надовго, бо, за Ризьким мирним договором, Демидівщину ввели до складу Речі Посполитої.У МИРНИЙ ЧАС ОРАВ ЗЕМЛЮ, У ВОЄННИЙ — БРАВСЯ ЗА ГВИНТІВКУУ той неспокійний час Павло Гурський мешкав на батьківському обійсті. Як і всі, заробляв на хліб насущний тяжкою працею на землі. Проте на відміну від інших активно цікався політичним життям. І не просто цікавився, а їздив, як сам казав, у “великі города, щоб там побачити, як живе Україна”. Тож коли влада почала змінюватися, запанувала анархія, Гурський частіше збирав на сходку чоловіків, обговорювали ситуацію. Так і виникла думка створити загін самооборони, який міг би забезпечити спокій усій громаді, бо українцям набридло постійно перебувати під чиїмось гнітом — австро-угорським, совєтським, польським.Послали гінців у сусідні села, щоб вивчити ситуацію: чи не підтримають, бува, цю ініціативу тамтешні селяни. Підтримали охоче, особливо у Демидівці, Ільпибоках, Свищеві, Бокіймі, Млинові, Рогізному, Рудці.Як стверджує мешканець Демидівки Анатолій Гончарук, у списки внесли кілька сотень добровольців, призначили командирів військових підрозділів. За іншими даними, Гурському підпорядковувалося до сотні чоловіків, які могли у будь-який момент зібратися й дати відсіч ворогові. Зрештою, навіть сотня — це велика сила. Особливо зі зброєю у руках.Зброю відшукати тоді було неважко. Після Першої світової війни у траншеях залишилося чимало гвинтівок, багнетів. Місцеве населення підбирало ці трофеї й переховувало у домівках. На озброєнні загону було навіть два кулемети. Один поставили на дзвіниці Лішнянської церкви, інший — на узвишші, де мешкав Калістрат Дубчук, тож дозорці контролювали головні шляхи до селища і могли з вигідної позиції обстріляти ворога.НА ЗБІР ТА У БІЙ — НА ДРЕЗИНІКілька разів загін проводив муштру в лісі за Ільпибоками. Чоловіки вчилися стріляти, володіти багнетом. Було визначено, коли, де і як селяни мали збиратися у разі тривоги. Подавали ж тривогу так: певна частота ударів залізничної рейки сповіщала про навчальний збір або про наближення ворога. Почувши такий передзвін, вояки повинні були залишити свої справи, взяти зброю й поспішити на збір у визначене місце.Для оперативності чоловіки з Рудки й Ільпибоків відремонтували навіть невелику дрезину, яку австріяки залишили після Першої світової війни. Вузькоколійка з одним залізничним полотном тяглася майже до Демидівки, де було головне місце збору. До кривавих баталій не доходило. Одного разу вартовий подав сигнал про наближення польської розвідки. Ще здалеку хлопці, що сиділи у засідці, відкрили вогонь по вершниках. Після кількох пострілів поляки розвернули коней і більше в Демидівку зайти не наважувалися.Така поведінка — налякати ворога, щоб відбити у нього охоту заволодіти місцевістю, — була притаманна командирові загону самооборони Павлові Гурському. Він завжди навчав та застерігав підлеглих: “Спочатку стріляйте вгору, щоб нагнати страх на окупанта, а якщо і після цього він не поверне назад, тоді цільтеся та стріляйте по вояках”.ЗАГІН РОЗФОРМУВАЛИ, АЛЕ ЗБРОЮ ПРО ВСЯК ВИПАДОК ЗАХОВАЛИЗагін Павла Гурського проіснував до осені 1920 року. Довідавшись про умови Ризького договору, зіставляючи реальність ситуації й силу польського війська, командир дійшов висновку, що подальше протистояння безглузде. Щоб зберегти людям життя, він віддав наказ про розформування загону, зброю ж наказав заховати. Мовляв, до сприятливіших часів.Зрештою, поляки, які увійшли в Демидівку, не дуже переймалися старими гвинтівками, що були на озброєнні у селян. Їх цікавили кулемети. Про сховок одного з них жовніри дізналися відразу. Зняли його вночі з дзвіниці й узяли собі на озброєння.А ось другий “максим” ще довго перебував у схованці. “Віддайте по-доброму, і ми вам гарантуємо спокій”, — неодноразово запевняли демидівців поляки. З часом вони домоглися свого, хоч обіцянки не дотримали. Яків Данилюк та Дем’ян Поліщук привезли кулемет до управи, віддали і набої, а їх за це поляки так скопали чобітьми, що хлопці з місяць оклигували.Болючою була дискримінація українців. 21 травня 1921 року Волинський воєвода видав розпорядження про заборону української мови на території воєводства. Закрили майже всі українські школи, а вчителів-українців звільнили з роботи. Така доля, зокрема, чекала і на талановитого педагога з Демидівки Єлизавету Дунас, яка багатьом прищепила любов до України. Одне слово, мрія українців бачити свою землю вільною та незалежною знову не здійснилася.ПОЛЯКИ ВІДПУСТИЛИ — ЧЕРВОНОПОГОННИКИ ЗААРЕШТУВАЛИЗалишившись нескореним патріотом, не змінивши свого ставлення до окупантів, Павло Гурський не став випробовувати долю на волинських землях. Він подався у радянську Україну, до якої ставився прихильніше, ніж до Речі Посполитої. І помилився.Після переходу кордону радянська влада відразу заарештувала підозрілого перебіжчика. Гурському довелося витерпіти жорстокі допити, дійшло до суду. Тут Павлові пощастило. За збігом обставин, судове засідання проводив Сава Березюк, уродженець Демидівки. Він вчинив справедливо та по-земляцькому — відпустив підсудного.Однак червоні нишпорки не заспокоїлися. Через деякий час вони сфабрикували справу, від якої Гурському “відкараскатися” не вдалося. Натомість вдалося втекти. Коли заарештованого везли у товарняку, він вирвав із підлоги дошки і проліз в отвір.Можна лише подивуватися мужності земляка, адже все відбувалося під час руху поїзда та взимку. Більш того, зістрибнувши з потяга, йому довелося рятуватися від підступної річки. Переходячи її, почав провалюватися під лід. Кількасот метрів повз, ламаючи кригу. УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ СТАЛИ УРОКАМИ ДОЛІДалі — боротьба із недугою, адже застудився не на жарт. У селі, куди Гурського завела доля, його врятувала бабця, яка зналася на травах. Тут він і залишився жити. Не відаючи про його минуле, місцева влада навіть запропонувала Гурському вчителювати у школі. Та недовго тривали уроки української мови, недовго тішилася душа від перемін. Павла вистежили. На цей раз жодних сподівань на порятунок не залишилося.Більшовики запроторили Павла Гурського до Сибіру. Звідти на батьківщину якось надійшов лист, у якому Павло розповідав про свої поневіряння. Сподівався, що йому зменшать термін, мав намір повернутися в рідне село. Але доля розпорядилася інакше: сліди Павла Гурського назавше загубилися на засланні.Павло Федорович усвідомлював, що на невеличкому клаптику землі окремої держави не збудуєш. Але він був близький до розуміння ідеї незалежності. Шкода лише, що ця ідея не стала для нього реальністю за життя, що Українська Народна Республіка швидко втратила свої воістину величні завоювання. Зрештою, не було б УНР, не було б Акта Злуки, не було б таких патріотів, як Павло Гурський, — хтозна, коли українці спізнали б справжню незалежність…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment