Надія КИР’ЯНКоли читаєш ці рядки, важко повірити, що написані вони майже століття тому:Героїв час минув, — що ж, будемо й без них!..Але невже нема ні іскорки чесноти?Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних,Нічого вже нема в найвищої істоти?Ми раді за прогрес, і от до всіх країнМи на вистави йдем з культурністю своєю.Коли ж той буде час, що більше, ніж машин,Ми виставим людей з високою душею?Їхній автор — Володимир Самійленко, письменник, перекладач, видавець, музикант — народився 3 лютого 1864 року у Великих Сорочинцях. З перших днів відчув на собі несправедливість людських стосунків, прірву між багатими й бідними. Був позашлюбним сином здібної вродливої кріпачки, наймички Олександри Самійленко та підстаркуватого сина поміщиці Івана Лисевича, який обіцяв одружитися, але обіцянки не дотримав.Сім’я Самійленків була відома музичними здібностями, музика наклала відбиток на все життя письменника.Завдяки освіченому й людяному сорочинському дідичу Олександрові Трохимовському, який опікувався хлопчиком, віддав його вчитися до Миргорода, потім до Полтавської гімназії, Володимир здобув освіту, став студентом Київського університету.Усе життя змушений був заробляти на шматок хліба працею, яка не відповідала його здібностям, проте часом і такої не мав. Після закінчення університету два роки працював на Київському телеграфі, з 1983 до 1900 — у Чернігівській земській управі, потім у Катеринодарі на Кубані. Найтяжчі часи пережив в окупованій Польщею Галичині в м. Тарнові, куди виїхав 1921 року. Громадськість Галичини врятувала поета від голодної смерті. 1922 року з дружиною й молодшою донькою дістав притулок у садівничо-господарській школі Львівської “Просвіти” в с. Миловане на Прикарпатті.1924 року переїхав до Києва, отримав радянське громадянство. Пережив злидні, поневіряння, смерть доньки. Попри всі життєві труднощі, написав блискучі вірші й поеми, сатиричну прозу, поетичну драму про Марусю Чурай. Тогочасна поетична сатира не мала популярнішого твору, як Самійленків “Щасливий край” (“Ельдорадо”). Та й тепер, коли читала її деяким своїм знайомим, у них загорялися очі, люди просили: перепиши. Значну частину життя Володимир Самійленко присвятив музиці. У Чернігові грав на різних інструментах в оркестрі в “Народному театрі”, у Миргороді організовував концерти й вистави, навіть написав оперетку “Спиридон Холодний”. Познайомився з письменником і бандуристом Гнатом Хоткевичем, захопився грою на бандурі…Останні дні провів у Боярці під Києвом, де його й поховала місцева громада за козацьким звичаєм 25 серпня 1925 року. Нинішні мешканці Боярки шанують пам’ять подвижника. У день 145-річчя з дня народження біля могили Володимира Самійленка зібралося багато людей — письменники, просвітяни, вчителі, учні шкіл Боярки та Вишневого. Відкрила жалобний мітинг директор Боярського краєзнавчого музею Любов Кравченко. Отець Дмитрій з Боярки та отець Сергій з Білої Церкви відправили панахиду.Боярський міський голова Тарас Добрівський повідомив учасників мітингу, що торік Боярська міська рада заснувала літературно-мистецьку премію імені Володимира Самійленка, якою нагороджуватимуть найкращих літераторів, журналістів, митців Боярки. Голова Київської обласної організації НСПУ Анатолій Гай зазначив, що Боярка — одне з вогнищ культури й духовності, де вшановують Володимира Самійленка, творчість якого досі поцінована недостатньо. Прочитав акровірш “У мене є одно кохання”, з початкових літер якого складається слово “Україна”. Пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб зібрати якомога більше творів митця і видати їх. Ніна Харчук, заслужений журналіст України, депутат Боярської міської ради, сказала, що Володимир Самійленко зовні був скромним, непоказним, але це потужна творча особистість. За рівнем сатиричного хисту мало таких не лише в українській, а й у світовій літературі. Останній вірш Самійленко присвятив Олександрові Тулубу, який у ті часи найбільше був з ним. Там є слова: “та чи не дивно, що душа зістаритись не поспіша…” Душа письменника лишилася молодою. Треба вивчати його творчість, вчитися любити свою землю, як він.Валентина Донець, голова Києво-Святошинського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, закликала просвітян спільними силами оновити могилу письменника, надати їй кращого вигляду. “Є в Самійленка чудовий вірш, де він порівнює рідну мову з діамантом, який лежав у пилюці на дорозі, доки його не підняв Тарас Шевченко, відшліфував, і ця мова засяяла і сяятиме ще ясніше. Добре, що сюди прийшло багато молоді, для якої поет служитиме зразком любові до рідного слова”.Микола Сом, поет, публіцист, голова Конґресу української інтелігенції Києва і Київської області, передав вітання від інтелігенції Київщини. Тетяна Домашенко, поетеса родом з Полтавщини, висловила сподівання, що літературна спадщина Володимира Самійленка набуде ширшої популярності — адже за радянської влади її замовчували. “Я сама ознайомилася з творчістю письменника лише 1997 року, коли почала працювати старшим науковим працівником Миргородського краєзнавчого музею”. Школярі з Вишневого прочитали вірші Самійленка.Після мітингу в Боярському краєзнавчому музеї вручили премії імені Володимира Самійленка. Лауреатами стали Ніна Харчук, краєзнавець, дослідниця творчості письменника, яка упорядкувала книжку спогадів про нього, Тетяна Зубкова-Володай за досягнення в поезії, журналістиці та авторській пісні й колектив Боярського краєзнавчого музею.Прозвучала літературно-музична композиція “Поет живе в серцях свого народу”, яка складалася з пісень на слова Володимира Самійленка, його віршів, сторінок біографії. Хочеться відзначити чудову декламацію учнів молодших класів Боярської школи, вихованців студії “Слово”, якою керує Ірина Сєчкова.Письменник Олег Чорногуз розповів, що в радянські часи він працював у журналі “Перець” і йому “рекомендували” не ходити на могилу Володимира Самійленка, щоб не мати неприємностей. “Хай цей захід буде зерном, з якого виросте колос”, — сказав він.
