ПРОЧИТАЙТЕ ТУЮ СЛАВУ

Анатолій КОВАЛЬЧУК,голова Бориспільського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса ШевченкаВиповнилося 90 років відтоді, як козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень вступили в нерівний бій проти більшовицького війська на Трубежі. Ця, одна з маловідомих подій боротьби за соборну Українську державу відбулася 4—5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж. То був час, коли під ударами ворогів зі сходу армія Української Народної Республіки змушена була залишити спочатку Лівобережжя, а згодом і Київ. Український уряд переїхав до Вінниці. Серед тих, хто вирішив ціною життя затримати більшовиків на підступах до столиці, було близько трьох сотень (точна кількість невідома) відважних жителів Борисполя, Баришівки, Воронькова, кількох довколишніх сіл. Тривалий час про цю подію згадувати було небезпечно, адже 70 років радянська пропаганда називала всіх, хто боровся проти більшовицького засилля, бандитами. Тому навіть удови й матері загиблих боялися розповідати дітям та онукам правду про героїчну смерть їхніх батьків. Але берегли про них пам’ять. В архівах жодних документів знайти поки що не вдалося.Сумний досвід свідчить: хоч і значущі, але незадокументовані історичні події з плином часу забуваються або стають легендами, в яких не завжди легко відрізнити правду від домислів. Тому потонула б пам’ять про героїв у вирі забуття, якби не допитливий розум Андрія Свирида, краєзнавця й патріота з села Іванкова, на жаль, уже покійного. Про мужній вчинок земляків він почув ще в дитинстві, на початку 30-х років, від свого батька, бо серед загиблих був його близький родич. Майже через 70 років Андрій Олександрович завдяки розмовам зі старожилами сіл Іванкова, Воронькова, Рогозова, Глибокого з’ясував, що після створення Центральної Ради в українців відродилася надія на створення держави. Жителі Воронькова, Борисполя й Баришівки почали гуртуватися в козацькі загони-сотні. На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак отримав наказ зайняти оборону на лівому березі Трубежа, щоб зупинити просування червоних військ до Києва, доки звідти евакуюються українські установи. Про відбиття наступу, тим більш про другі Фермопіли не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепотяги й гармати?Перед самою річкою повстанці пошкодили залізницю з надією, що потяг зійде з колії. Але серед них знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку. Тому перший бронепотяг зупинився перед мостом і почав обстрілювати українців із гармат. Два дні тривав нерівний бій, більшість оборонців загинули або дістали поранення. Скориставшись темрявою, вцілілі козаки відступили, забравши поранених. Звістку про розгром сотні приніс до Іванкова гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожухом у нього була закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з повстанців, де її чоловік, юнак відповів: “На дні Трубежа”. Після появи в місцевій пресі публікацій Андрія Свирида про цю трагічну подію український поет Микола Карпенко, уродженець Воронькова, написав поему “Отаман Черпак”, в якій розповів про подвиг козаків у бою на Трубежі. Він також згадував, що в дитинстві чув розповіді краян про цей бій та інші героїчні вчинки Івана Черпака і його побратимів. Ці факти підтверджували поетова сестра Катерина, інші вороньківці поважного віку.1990 року після одного з мітингів на підтримку незалежності України, до мене, одного з його організаторів, підійшов похилого віку борисполець і розповів, що 1920 року його батька як українського патріота розстріляли за участь в антибільшовицькому повстанні в нашому місті. За його словами, повстанців очолював отаман Іван Черпак. Чоловік розповідав, що на одному з міських кладовищ збереглися могили розстріляних того дня батька й сина. На підставі почутого я написав статтю про бориспільське повстання, яку надрукувало кілька демократичних газет. Згодом про бій писали й інші краєзнавці. Андрій Свирид відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останні роки життя Івана Черпака і показали місце його поховання. Вдалося роздобути давню фотокартку, на якій він разом із побратимами. Тоді силами вороньківських і бориспільських представників патріотичних партій було впорядковано могилу, встановлено на ній дубовий хрест. За участю десятків людей, зокрема священиків, учнів місцевої школи відслужили панахиду і провели мітинг-реквієм. Згодом вирішили встановити пам’ятник всім, загиблим на Трубежі, не на місці бою, а на одній із центральних вулиць Баришівки. Андрій Свирид разом з бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном побували на прийомі в голови Баришівської райдержадміністрації Сергія Васильківського. Вони привезли фотознімок виготовленої за кошти пана Швагруна мармурової плити з написом-посвятою землякам, загиблим у бою з більшовиками. Однак керівник виконавчої влади відмовився від сприяння, заявивши: “Нікому не дозволю встановлювати пам’ятник петлюрівцям. Мої дід і батько були більшовиками, і я більшовик!” Свирид звертався до тодішнього голови облдержадміністрації, до Адміністрації Президента України. Звідусіль надходили відписки. Лише з обласного Центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва повідомили, що не заперечують проти встановлення у Баришівці плити з відповідним текстом. Згодом вирішили, що найліпше місце для пам’ятного знака — привокзальний майдан залізничної станції Баришівка. Адже на цю територію не поширюється влада новітніх більшовиків. Крім того, Укрзалізниця, якій належить територія, не заперечує проти встановлення пам’ятного знака. Підтримував цю ідею колишній заступник голови Баришівської райдержадміністрації, дід якого брав участь у бою. Але проти встановлення пам’ятного знака виступила місцева рада ветеранів. Виявляється, на 18-му році незалежності України владою в деяких районах і містах є не органи, сформовані відповідно до Конституції й законів, а протиукраїнськи налаштовані місцеві осередки громадських організацій. Проте попри всі перешкоди, соратники й побратими Андрія Свирида не втратили надії на успішне завершення його починання. У майстерні одного з бориспільських підприємців уже третій рік зберігається виготовлений за спонсорські кошти гранітний пам’ятник героям-козакам. А плита з написом стала б його елементом. 4 лютого представники демократичних організацій Київщини вшанували пам’ять героїв Трубежа на місці бою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment