Таїна БРАТЧЕНКО,м. Біла ЦеркваТвори цього білоцерківського художника, закоханого в мальовничу природу України, виставляли за його життя лише раз: до 100-річчя з дня смерті Миколи Гоголя. Вже після смерті Віктора Невінчаного його роботи експонували ще тричі — 1994 року в Білоцерківському краєзнавчому музеї, 1997-го — в Білоцерківському музично-драматичному театрі ім. П. Саксаганського та Ніжинському педагогічному інституті ім. М. Гоголя під час Міжнародної гоголівської конференції. Того самого року завдяки Володимиру Шаповалу, який очолював міський осередок Руху і був одним з активістів міськрайонної організації “Просвіти”, вийшла повість “Тарас Бульба” із сорока п’ятьма акварельними ілюстраціями Віктора Невінчаного. Проект було реалізовано завдяки меценатській підтримці білоцерківських підприємців-патріотів: Петра Мороза, Івана Кошеля й Анатолія Горбаня. …І ось нещодавно, саме того дня, коли народився художник, у виставковій залі бібліотеки № 8 на честь сторіччя з дня народження Віктора Невінчаного відкрилася виставка його робіт. Ініціатива проведення виставки належала його старшій доньці — архітекторові, художниці по бересті Інесі Невінчаній. Її підтримали брат Олег і сестра Галина. В оформленні експозиції взяли участь усі онуки художника, які хоч і народилися вже після смерті діда, багато знають про нього і пишаються ним. На виставці впадала в очі картина-килимок, на якій зображено яснооку дитину. Це одна з найдорожчих сімейних реліквій. Вона — своєрідний лист батька з таборів, бо на звороті написано: “Моїй любій донечці, яку ніколи не бачив. Якщо не зустрінемося, пам’ятай, що у тебе був батько, який дуже тебе любив”. І дата — 1951 рік. Майже п’ятнадцять років перебував у таборах Віктор Невінчаний, якого засудили “за антирадянську пропаганду” та “дрібнобуржуазний націоналізм”. Але хоч би де був — у степах Середньої Азії, передгір’ях Алтаю чи на Кольському півострові — завжди своїм серцем і думками лишався з рідною Україною. Там він покохав молоденьку медичку, російську німкеню з Поволжя, таку саму каторжанку, як сам. Там і народилася їхня перша донечка. Її не відібрали у батьків для “правильного виховання” в державному дитячому будинку, як це робили з іншими дітьми репресованих.Віктор Невінчаний — син сільського вчителя, все життя не розлучався з олівцем і пензлем. І під час навчання в Уманському будівельному технікумі, і під час служби в лавах Червоної армії, й на вищих військово-інженерних курсах у Ленінграді, й працюючи в КЕЧі Білоцерківського гарнізону, і навіть у таборах. Понад 800 графічних і акварельних робіт залишив після себе художник.На виставці експонують лише двадцять із сорока п’яти робіт, але вони відразу привертають увагу глядача, попри невеликий розмір. Вражає, що завдяки яскравості характерів героїв і їхній енергії вони майже реально наближають нас до тієї далекої тривожної епохи. Як же міг в’язень ГУЛАГу, майже на п’ятнадцять років розлучений з Україною, інженер за фахом, який не мав під рукою етнографічних матеріалів, так відчути і передати епоху Гетьманщини? Відповідь на це питання дала донька художника Галина: “Крім таланту, дарованого Богом, напевне, спрацювала генетична пам’ять. Адже, за родинною легендою, наш рід походить від січовиків. А підтверження цьому я знайшла, коли з притаманною всім журналістам цікавістю почала пошуки. Знайшла згадки про козаків Василя і Степана Невінчаних, а також портрет останнього січового писара Івана Яковича Невінчаного роботи художника Івана Шильденка. Мій батько і писар з портрета 1770 року дуже схожі”. Девіз родини — давній заповіт пращурів, на якому виховано не одне покоління: “Дорожчими за життя для українця є честь і воля”. Напевне, саме тому попри всі тортури, знущання, тюрми і табори, репресований художник-патріот вийшов незламним переможцем, як справжній українець, яким можемо пишатися.
