ДО 20-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Іван ЮЩУК,професор, член Центрального правлінняВсеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. ШевченкаКінець 80-х років минулого століття. Горбачовська перебудова. Гласність. Відносна свобода слова під пильним наглядом КДБ. Проте литовці, грузини вже відверто протестують проти свого колоніального становища в радянсько-російській імперії. Піднімають голос за свої національні права й українці, яких імперія ще не встигла винищити голодоморами, у ГУЛАГах, Сандормохах, психушках.У Києві в приміщенні Спілки письменників, починаючи з березня 1987 року, щомісяця збирається Клуб шанувальників української мови, зорганізований Сергієм Плачиндою, — велика зала Спілки не вміщає всіх, хто бажав бути на його засіданнях. У Львові розгортає активну діяльність Товариство рідної мови, очолюване Романом Іваничуком. У Полтаві діє клуб “Рідне слово”, у Переяславі-Хмельницькому виникає гурток “Криниця”, у Рівному створюється об’єднання “Шанувальники рідної мови”, в Одесі заявляє про себе Товариство української мови та культури ім. Т. Шевченка “Південна громада” та ін. Нарешті 11—12 лютого 1989 року в приміщенні київського Будинку кіно за сприяння тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології Леоніда Кравчука відбувся установчий з’їзд, який проголосив створення Всеукраїнського Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Його першим головою обрано Дмитра Павличка. Мета Товариства була та сама, що й попередніх розрізнених клубів, гуртків, об’єднань, — захист зневажених радянсько-російською імперією національних прав українців на власну культуру й мову. 12 жовтня 1991-го Товариство було перейменоване на Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, і тим підкреслено його зв’язок із “Просвітою”, знищеною московською владою.
Товариство розгорнуло боротьбу за утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя. Воно взяло участь у підготовці “Закону про мови в Українській РСР” (1989)‚ а потім у контролі за його дотриманням. Важливу роль відіграло Товариство в консолідації національно свідомих сил і під час виборів до Верховної Ради України 1990 року‚ яка проголосила спочатку суверенітет‚ а потім і незалежність України. Товариство було організатором патріотичного походу Україною “Дзвін-90”‚ величного святкування 500-річчя українського козацтва‚ вшанування пам’яті Героїв Крут‚ провело в Харкові на початку 1993 року першу в Україні наукову конференцію, присвячену трагедії українського народу — Голодоморові 1932—1933 років, стало ініціатором акції “Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову!”, започаткувало фестивалі української пісні “Червона рута” тощо.Але тим часом, доки національно-демократичні сили, спираючись на власний ентузіазм, організовували конференції, проводили мітинги, виступали із заявами, колишні колонізатори різного етнічного походження, але однаково просякнуті шовіністичним великодержавним духом, використовуючи своє службове становище й корупційні зв’язки, прибирали до рук банки, підприємства, засоби масової інформації; маніпулювали громадською свідомістю й утверджувалися у владі. Це переважно ті, хто звільняв своїх дітей від вивчення “тубільної” української мови, масово переводив школи на російську мову навчання, топтався по українській духовності.Це ж вони, колишні колонізатори, чинили шалений опір прийняттю 10 статті Конституції України, а тепер ігнорують її. Це вони, обіймаючи високі державні посади в Україні, публічно заявляють, що “в Украине государственный язык должен быть один — русский. И так рано или поздно будет”. І не тільки заявляють, а й роблять усе для того, щоб знищити українську мову в Україні: загляньте лишень у книжкові магазини, подивіться на книжково-газетні розкладки, на аудіоелектронну продукцію, увімкніть телевізор, зайдіть у будь-яку державну чи недержавну установу, послухайте виступи народних депутатів певної категорії у Верховній Раді України.Капітал в Україні в неукраїнських руках. Якщо французька, німецька чи італійська буржуазія під час переходу від феодалізму до капіталізму (а Україна переживає саме такий період) не тільки дбала про своє збагачення, а й підтримувала культуру та мову свого народу, бо почувалася його частиною, — то неукраїнським олігархам в Україні байдужа й українська культура, й українська мова, бо вона не їхня. Вони спонсорують видання неукраїнською мовою, часто навіть антиукраїнські; телебачення використовують для одурманення й морального розкладу українського суспільства; українську культуру тримають на голодному пайку, надаючи перевагу будь-якій культурі, тільки не українській. Це не Симиренки, не Терещенки й не Чикаленки.Національна свідомість українців поки що загальмована. До цього спричинилися й тотальне фізичне та моральне винищення української мислячої інтелігенції в минулому, і постійне прищеплювання українцям комплексу національної меншовартості, й особливо страхітливі штучні антиукраїнські голодомори. Українцем бути в Україні стало некомфортно й непрестижно. Мільйонами українці їдуть за кордон у пошуках доброго добра. Проте на державному рівні нічого не робиться (чи майже нічого), щоб відродити національну свідомість українців, повернути потоптану національну гідність, забезпечити відповідні умови. Тим часом кожен народ домагається своєї держави насамперед для того, щоб почуватися в ній зручно, і в культурному та мовному відношеннях теж. Ми ще й досі боїмося московського ярлика “націоналіст” і тому такі несміливі у відстоюванні своїх національних прав у власній державі. Справді, націоналісти ненавиділи зайшлих людей, стріляли в них: алжирські націоналісти — у французьких окупантів, в’єтнамські націоналісти — в американських завойовників, українські націоналісти — в московських і німецьких поневолювачів. Але не тому, що ті були французами, американцями, московитами чи німцями, а тому, що вони були окупантами, завойовниками, поневолювачами. Націоналісти ніколи не зазіхають на чуже — їм болить доля свого народу, бо це майбутнє їхніх дітей, їхніх онуків і правнуків на цій землі.Злодія неукраїнської національності, який обікрав нас і наших дітей не на один мільярд, ми боїмося назвати злодієм, боїмося вимагати, щоб він повернув накрадене, бо нас звинуватять у зазіханні на приватну власність, і ще гірше — у ксенофобії. Але, мабуть, найбільше ксенофобії (ненависті до чужинців) було під час минулої світової війни, і ніхто цього не ставив і не може ставити на карб народам, що відстоювали свою культуру й мову, свої права, свою незалежність. Негідник є негідником, хоч би якої національності він був і хоч би яке становище посідав, якщо він обкрадає тебе, зневажає тебе і твої святині.Програми різних партій в Україні переповнені обіцянками економічного дива, проте, здається, в жодній з них нема ні півслова про забезпечення національних прав українців на повноцінний розвиток власної мови й культури. Але ж не єдиним хлібом живе людина. А через нехтування духовним страждає й економіка, бо, як писав відомий економіст Веніамін Сікора, “культура, норми етики, поведінки, сфера мистецтва, сфера освіти, науки — без цього сучасний економічний розвиток неможливий. Саме оті знання, що їх породжує наука, мистецтво, культура, соціальна і особиста етика в сукупності, є могутньою продуктивною силою. І час та обставини показують, що їхнє значення зростає дедалі більше і більше”.Час та обставини також показують, що роль “Просвіти” як захисника української мови й культури, захисника національної ідентичності українців поки що не вичерпана. Але їй потрібні нові ентузіасти, свідомі того, що без власної мови й культури в нас і наших нащадків не буде майбутнього.
