ХИМЕРИ БЛАГОДІЙНИЦТВА, або ПРИВАТИЗОВАНИЙ КИЇВ

Володимир ІЛЬЇН,доктор філософських наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка“Скільки на цьому ярмарку речей, які мені не потрібні!” — говорив Сократ. На ярмарку марнославства так само багато непотрібних людей. Вочевидь, історія, зокрема й історія мудрих ідей нічого не вчить. А знання її сьогодні вкрай потрібне. Адже живемо в світі, динаміка якого виставляє свій “гамбурзький рахунок”, згідно з ним визначаємо тепер не лише цінність, а й вартість вчинків, людей, ідей, стратегій, слів, практичних дій та їхніх наслідків і всього іншого, що його так багато накопичилося в нашому житті. Та вкотре довірливі люди знову потрапляють у пастку розчарувань і втрат.Наш час характерний економізацією соціально-політичного життя, втратою духовності, перетворенням її на психіку. Сьогодні ми перейшли (або переходимо) до “відкритого суспільства”, в якому переважає ринкова економіка й відповідні їй соціальні відносини. “Відкрите суспільство” не передбачає ціннісних — релігійних, моральних — регуляторів соціального життя, тож і жодного “інтелігентного служіння” народу, турботи про щастя суспільства і людини.Відкритому цивілізаційному суспільству відповідає нова освічена людина — інтелектуал — розумний і професійний, але байдужий до світогляду. Для нього вважається позитивом бути егоїстом, кар’єристом, космополітом. Якщо інтелігент — це суб’єкт культури, духовності, служіння і моралі, то інтелектуал — це суб’єкт науки і техніки, цінностей фінансового суспільства, прагматизму, раціональності й технологій. Прагматичний інтелектуалізм починає домінувати в нашому суспільстві, витісняючи інтелігентність, яка не вписується в середовище вигоди й індивідуалізму, в якому головне — посада, гроші, влада. Люди, які все ще перебувають у полоні поваги довіри до інтелігентності (що цілком закономірно, адже вона зберігає культуру, моральність і людяність), стають жертвами свого нерозуміння здійсненої трансформації інтелігента в інтелектуала. На довірі спритно спекулюють ті, хто не є інтелектуалами, але знають силу минулих переконань. Бо як інакше пояснити феномен двічі переможних виборів нинішнього київського мера? Його інтелектуалізм сумнівний — не викликає захоплення у тих киян, які могли тверезо оцінювати його обіцянки. Не було у нього і підтримки прихильників цінностей християнської релігії, яка понад тисячу років передається від покоління до покоління киян. Чи виникла у виборців конфесійна симпатія до сумнівного Божого посольства? Чи допоміг африканський адепт — спритний, технологічний і прагматичний? Навіть маючи ефірний час на телеканалі мера “Київ”, адепт нам оптимізму не додавав. Мало потішило і його багатство, про яке з таким снобізмом і пихою постійно нагадує чільник міської влади. Сьогодні не прийнято говорити, звідки, як і де взялися початкові капітали у всіх наших мільйонерів, та мер аж ніяк  не схожий на ту людину, яка їх може заробити, тим більш у чесному бізнесі.То в чому ж річ? Можливо, перемога була досягнута завдяки простому розрахунку на довіру до обіцянок, підкріплених регулярними “пайками”? “Пайок”, “пайка” — як це нагадує той соціалістичний “порядок”, коли знедолені змушені були радіти мізерним подачкам, як благу? Хоч, як відомо, краще синиця в руках, ніж журавель у небі. А може, спрацювали новітні технології? Схоже, що річ швидше в пересічній масі, яка все ще “ведеться” на такі дешеві розміни: не може і не хоче зрозуміти, що “добренький” мер — представник певної фінансово-бізнесової групи, для якої Київ, його земля і все інше — колосальне джерело прибутку. Звичайно, кожний інший мер — і з колишніх, і з майбутніх, — представлятиме певну бізнес-еліту, певну політичну силу, і навряд чи за них блага впадуть манною небесною. Але бодай не буде такого байдужого, цинічного ставлення до киян, не буде нахабної одіозності, не буде “любові до бомжів”: у хворобливій уяві мера всі кияни — бомжі.Проте за ідіотичною безпам’ятливістю, алогічними заявами, “вокальними” презентаціями, виставами з роздаванням квартир чи шоу з пошуком нареченої для свого секретаря проглядаються давно знайомі персонажі. Зокрема, один з головних героїв роману І. Ільфа і Є. Петрова “Золоте теля” підпільний мільйонер Олександр Іванович Корейко. Коли мер заявляє, що “дорогі” для нього кияни “тільки одержуватимуть”, а його “улюблені бабусі” будуть за рівнем споживання найщасливіші у світі, то зачаровані цими заявами виборці, вочевидь, сподівалися, що їх обійде чотириразове здорожчання проїзду в транспорті, підвищення оплати за комунальні послуги, встановлення чіткої тарифікації на всі види послуг, які може надавати ЖЕК, платна медицина, платний в’їзд на кладовище і т. ін. І знову згадується О. І. Корейко, який рішуче рубав повітря долонею, слова його видавалися переконливими, проект — вигідним. “Запам’ятайте, — втішав він тих, кого обманом заохочував працювати на себе: з цієї хвилини ви будете тільки одержувати”. Невідомо, що одержують міфічні “любімиє бабушкі”, але мер і його команда отримує все. Ще й цинічно хизується своїми багатствами, призначає власних дітей і близьких своїми заступниками і радниками, роздає і створює для них посади. Тобто приватизує міськраду і разом з нею столицю, яка стала полігоном для карколомних експериментів мера.…А в цей час так і не добудовують метро, не ремонтують під’їздів, не оновлюють ліфтів, не прибирають вулиць, не ремонтують доріг, і — побори, побори, побори…Дивлячись на мера, бачиш, що він відсидівся і дочекався свого зоряного часу. Для нього настала золота пора! “Його маленькі злі пульси, як і раніше, нетерпляче билися. Він відчував, що саме зараз, коли стара господарська система загинула, а нова тільки починає жити, можна створити велике багатство… Всі кризи, які трясли молоде господарство, йшли йому на користь, все, на чому держава втрачала, приносило йому прибуток”. Так писали І. Ільф і Є. Петров, але як це нагадує нашу ситуацію!Сподіватися, що настане час, коли на киян завдяки “віруючому меру” посиплються обіцяні блага, — марна справа, так само, як повернути скарби гетьмана Полуботка. Зрозуміймо, що живемо в епоху фінансової цивілізації, в якій влада — умова вільного оперування своїми грошима, до того ж, грошима великими. І мер (ще не будучи мером) це прекрасно усвідомив. І для цього використовує всі засоби — підкуп, обман, лицедійство, цинізм, і особливо “важку артилерію” — мораль, релігію, гру в інтелектуалізм. Згадайте, як мер любить підкреслювати, що він “доцент університету”. Свого часу Вольтер казав: “Якщо чернь береться міркувати — все загинуло!” Таке саме есхатологічне відчуття виникло, коли інтелектуал-доцент почав співати.Західний інтелектуалізм, прорахувавши всі можливі загрози від жадоби і ненатлості грошима і багатством, виставив правове забезпечення інтересів громадянина від зловживань егоїзму, які є атрибутом фінансового суспільства. І дуже шкода, що наші люди “ведуться” на абстрактні обіцянки, на “доброго” правителя чи управителя, а не виборюють своє право бути громадянином. Тоді й можна буде говорити про самоцінну особистість, позбавлену абстракцій і безглуздих сподівань.…Кияни продовжують юрмитися за подачками, а шоу в міськраді триває. Тепер вже як “вокальний вернісаж”. То що, завершується історія Києва, перетвореного на об’єкт купівлі й продажу? На перший погляд, так. І річ не в мерові, а в киянах, які погоджуються бути “масою”, “пересічностями”, “маленькими” людьми. Саме такі люди оточують цю одіозну фігуру, голосують за його пропозиції, погоджуються, “одобряють” і захоплюються його “талантами”. Адже разом з Черновецьким вони — влада. Їхнє завдання полягає в дотриманні тонкого балансу — не дати масам організуватися в подобу громадянського суспільства, утримавши підконтрольні структури псевдогромадянського суспільства, яке постійно декларують як демократичне, від цілковитого розпаду. Влада повинна не дати вмерти громадянському суспільству і при цьому — не дозволяти йому жити.Влада, зокрема і мер, враховує ірраціональну могутність мас. Маси мовчать, але їхня мовчазність не позбавлена заряду. Маси бездіяльні, але їхня бездіяльність не позбавлена спрямованості. Влада знає, що маси вислизають з-під її впливу, сміються з неї за її спиною, зневажають її політику і бізнес як брудну справу. Ось що змушує мера передбачливо йти на “поліпшення” життя “своїх бабушок”. Завдяки новим технологіям він намагається породити свою міфологію, яка повинна відкрити шлях до хірургічного втручання в народну душу. Але для цього маси повинні впасти в стан ейфорії, щоб не відчувати болю від кремсання, що передбачає проходження етапу тотального одурманювання, яке робить їх простими, обмеженими і ручними. Тут і потрібен Аделаджі з його “Посольством”.Людина такого зразка порожня і безглузда, як і те середовище, яке її породило. Попри всі заперечення, цей тип активно розповсюджується в наших масах. Така людина зручніша для управління. І тут можна виокремити дві тенденції: перша — зробити так, щоб людині ніколи було думати про політику, мораль, а думати, як прожити від зарплати до зарплати. Революції здійснюють не на порожній шлунок, а коли досягли певного добробуту. Тому влада стурбована тим, щоб маси не одержали занадто багато. А “пайка” — саме те, що потрібно! Для влади небезпечно, коли людина перестає боятися, досягає певного блага і починає думати.Існує розповсюджене переконання, що зараз при владі перебувають непрофесіонали і нездари. І чим вища посада, тим слабша фігура її посідає. Так нею легше маніпулювати тим, хто є дійсним господарем світу. Подекуди, як засвідчує наша дійсність, це так. Але насправді наша влада надзвичайно професійна: все, що стосується власного прибутку, добробуту, вміння обходити закони, створювати для себе небачені пільги — їй немає рівних. Постійні провали, скандали, дискредитація себе і країни, успішно здійснені нею за останні роки, не вплинули на вміле використання свого становища зі збереження і примноження власних матеріальних, соціальних, фінансових статків. Хіба це не свідчення високого класу професійності? А систематичний, методичний творчий пошук дедалі нових різновидів оподаткування, як це робить київський мер? Куди до нього римському імператорові Веспасіану, який ввів оплату за громадські туалети, — це з тих часів знаменита фраза “Гроші не пахнуть!”Звичайно, ринкове суспільство — суспільство грошей, в якому за все потрібно платити. Та платити може той, хто має гроші. І якщо в Європі, до якої ми так прагнемо, все дешевшає, то в нас усе чомусь дорожчає. Хоч ой як далеко нам до європейського рівня життя! Тут і з’являється сумнів щодо ролі інтелігенції та інтелектуалів у нашому житті. Але ж влада всіма мислимими і немислимими шляхами не допускає до себе жодної живої, мислячої людини, не розуміючи, що в цьому її погибель. Нашій владі потрібні тільки “мертві душі”, які через свою зомбованість здатні на будь-яку “непопулярну дію”, тобто підлоту, або показати себе в тому чи іншому шоу. Наприклад, публічний пошук нареченої секретаря мера. І так щодня. Аж до кампанії про те, що багаті платитимуть за бідних. Ніколи багаті не платили і не платитимуть за бідних! Хіба що фокуси з “роздачі слонів”, як робив Остап Бендер у провінційних містечках, або мер з його роздаванням квартир. Тож “облиш надію, кожний, хто сюди входить”. А це гірше, ніж знамените “без надії сподіваюсь”. У нас жодного натяку ні на сподівання, ні на надію, ні на іншу екзистенцію.Нещодавно на прес-конференції мер звинуватив чільника Секретаріату Президента в тому, що він “розпоясався” і є “загрозою для України”. У даному випадку згадуються слова французького філософа Ш.-Л. Монтеск’є, який у “Перських листах” писав, що “ніхто так не схожий на єврея азіатського, як єврей європейський”. Тож мер — не менша загроза для держави та її столиці, ніж той, кого він у цьому звинувачує.Однак це не означає, що варто відмовитися від боротьби і сподівань. Потрібно усвідомлювати складнощі відстоювання права на думання, вміння не дивитись, а бачити. Кожній людині здебільшого простіше котитися вниз, ніж іти вгору, простіше повзати, ніж літати. Простіше сподіватися “на шару”, ніж консолідувати свої сили на боротьбу за власний добробут. Слід позбутися звички жити чужим розумом, нехтуючи своїм. Адже, як відомо, боги позбавляють розуму того, кого хочуть занапастити. Саме розрахунок на чужий розум і вміння породжує монстрів влади. Нашестя у владу тих, для кого вона — знаряддя для розв’язання своїх “тварних” (Г. Сковорода) справ та інтересів, — це плата за гріх наших інтелектуальних лінощів. Доки не навчимося мислити, жити власним розумом, не відкинемо довіри до порожніх авторитетів, не звільнимося від віри в “доброго пана” — президента, прем’єра, мера тощо, доти на зміцнення і розвиток України і, відповідно, себе, сподіватися даремно.“Хто розумний, той добрий”, — такий висновок зробив Сократ. І ми в цьому давно переконалися, відчуваючи на собі наслідки влади “просто політиків” — не інтелігентів і не інтелектуалів, а прагматичних і безвідповідальних маніпуляторів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment