НАЧЕ СЕРЦЕ ДО СЕРЦЯ

Сергій ЦУШКО,м. КиївГортаю книжку Павла Гірника і порівнюю два враження: від недавнього вечора в Національному музеї Тараса Шевченка й від рядків його щирої, зболеної поезії. До цього знав автора з публікацій, які щоразу привертали увагу, проте з ним, чию збірку віршів “Посвітається” висунуто на здобуття Шевченківської премії, бачився вперше.Це було дивне відчуття. До столу вийшов приземкуватий буйночубий чоловік, який за всіма ознаками не звик зачаровувати залу чи загравати з нею. Став гортати книжку руками хлібороба чи майстрового, в яких легше уявити косу або молот, ніж тоненький олівець. Жодних композиційно вивершених вступних фраз: “Розповідати про себе не буду, краще почитаю”.Читав без декламування, окличних інтонацій. Уже з першого вірша мені видавалося, що почувається ніяково, навіть соромиться, — як зазвичай скуто розповідають про себе одвічні трударі. Бо ж є заповіт-наказ самому собі: “Пусте і воляче терпіння, і пиха індича. — Роби!” Однак мало-помалу увага зосереджувалась на тому, що мовилося. Слова й рядки продиралися крізь густі вуса, підступали до кожного, а далі: “Не озирайся. Не суди. Нема нікого — тільки слово…”Додому йшов із жагою припасти до сторінок, пересвідчитися в непомильності першого сприйняття. Ніс книжку, отриману з рук автора останнім із небагатьох, кому пощастило, — наклад, як нас уже привчили, невеликий. Подумки повторював почуте: “Ти останній — і мусиш іти на останні громи, подолавши і простір, і смерть, і вагання”.У неголосного й непоспішного в розмові поета у віршах громів і гроз багато. І то не декорації, не спецефекти. То глибинні процеси, що нуртують у душі, виштовхуючи назовні обпечені й обвуглені слова: “Не вичахай, пречиста моя муко… Ти блискавка, якої не вблагати. Та громом обізватись не мені…” Бо довкола “гетьманують джури”, бо “народе мій, сліпий кобзарю, куди тебе ведуть поводирі?” Павло Гірник не схиблений на словесній еквілібристиці, не рветься в шоумени. Йому болить одвічне, вселюдське, він не стає в позу сучасного іронічного споглядальника й не боїться мати вигляд непостмодернового, повторюючи, як заклинання: “Народ… Батьківщина… Духовність… Даруйте, ви є? Під небом високим хоч слово прокажете нині, коли вже достоту останнє беруть, як своє, — засвічену свічку і вузлик землі з України?!”Україна в поета — не псевдопатріотичний рефрен на кшталт сумнозвісних “паровозів”, тільки на сучасний лад. Україна — це “руки теплі і натруджені, що сто віків трималися землі”, це старий непрагматичний Кирило, який рятує гусей, які “в морози невсипущі підпалили крила”, це й “молитва моя, ти Поділля моє нічиє”. І римується в нього Україна з руїною, і в неголосній любові до неї стає Павло Гірник поруч із Тарасом Шевченком: “Чи втямити вам, що я сам гайдамака — слова роздавав, як свячені ножі?!”Доля справжнього поета ніколи не була легкою, на ній позначаються всі неправди світу, гнуть її й ламають. Важко, ой як важко, встояти, не зниціти. І не підлягає митець суду шептунів, його оборона і його виправдання — те, що виходить з-під пера. Бо він сам собі — найвищий суд. А ще знає: “Усе знайдеться, як тебе не стане — і вірні друзі, і гучні слова…”Та попри все Павло Гірник торує свій шлях, знаходить відгук у небайдужих. І “гортається книга Буття, і така висота, наче серце до серця сьогодні стоїть Україна”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment