ЧИ ПОМИЛЯЄТЬСЯ ПРОФЕСОР ШАПОВАЛ?

На сайті “Майдан” було вміщено доповідь професора Юрія Шаповала, виголошену на Міжнародній науковій конференції “Геополітика, примирення та пам’ять”. Доповідь засвідчила дрейф Юрія Шаповала в бік історичної міфології Кремля та його п’ятої колони в Україні.

Ірина МАГРИЦЬКА,голова Луганської обласної філіїАсоціації дослідників голодоморів в УкраїніІз матеріалів доповіді професора видно, що  шанований науковець дійшов  дуже сумнівних, як для професійного історика, висновків. Ось перша цитата, яка заперечує висновки інтелектуалів світового рівня щодо консолідації української нації навколо історичної пам’яті про Голодомор: “Історична пам’ять, якщо вона не зациклюється на травмах і “пошуку ворога”, здатна цементувати суспільство, пропонувати прийнятну для нього систему міфів і символів”.

Хочеться нагадати цьому докторові історичних наук про те, який потужний державотворчий сенс має для Ізраїлю травматичний досвід його титульної нації щодо Голокосту. Мабуть, саме тому всесвітньо відомий соціолог Френсіс Фукуяма у київській лекції 2006 року наголосив, що саме засвоєння всіма громадянами України “спільного травматичного досвіду” — вкрай потрібний підмурівок для побудови громадянського суспільства в нашій країні.А ось як пропонує нам, українцям, усвідомити досвід Голодомору світлої пам’яті Папа Іван Павло ІІ: “Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями і діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці”. Мені як українці хочеться вірити в цьому випадку Фукуямі та Іванові Павлові ІІ. Й не лише тому, що вони  як інтелектуали сучасності незрівнянні з моїм співвітчизником Шаповалом.Потім уже Юрій Шаповал непрямо закликає до амнезії суспільної пам’яті в Україні стосовно наших національних героїв: “Багатовікова залежність України спричинилася до того, що героями ставали не видатні мислителі, не вчені зі світовим ім’ям, не творці архітектурних шедеврів, а “незламні борці”. Шановний професор, по-перше, помиляється — авторитет Тараса Шевченка серед українців анітрохи не менший, ніж  Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи.По-друге, саме “багатовікова незалежність” Росії зробила там національними героями деспотів-царів та генсеків, а не геніальних письменників та вчених, у чому переконав нещодавній проект “Ім’я Росії”.Далі наш видатний історик Шаповал політизує проблему національної самосвідомості українців настільки, що це ставить під сумнів уже його фаховість: “Те, що різні частини України упродовж століть перебували по різні боки державних кордонів, наклало такий виразний відбиток на типи реґіональної самосвідомості, що оцінки майже всіх доленосних для України історичних подій і визначних історичних постатей у реґіональному колективному баченні виявляються відмінними. “Точок дотику” майже немає, як немає і загальновизнаної схеми історичної еволюції”.Отакої! Виходить, за Юрієм Шаповалом, у південно-східній частині нашої країни українці споконвіку ненавиділи Шевченка, Петлюру, Мазепу й обожнювали російських царів і генсеків разом із Переяславською радою та жовтневою революцією. Якби це було саме так, то більшовикам  1933 року, шановний Юрію Івановичу, не було б жодної потреби влаштовувати саме на цих українських теренах, а також на Кубані та Поволжі наймасштабніші голодоморні жнива. Навіщо ж було тоді змінювати російську ментальність східняків на совкову, коли вони, за Шаповалом, і так були майже тотожні? І як розуміти в цьому ракурсі повстання голодних українців уже навіть де-юре російської Кубані наприкінці 1932 року проти насильницької русифікації?Але шановний професор знову непрямо закликає нас забути про Голодомор, Батурин, Крути, 1269 рік: “Адже, як точно підмітив один дослідник, європейський досвід пам’яті — це “подолання травматичного минулого”, а наш український — відтворення непримиренності”. Цікаво  знати, хто той “один дослідник”: чи не прокремлівський історик із Пензи Віктор Кондрашин, з яким Юрій Іванович дедалі плідніше співпрацює на міжнародних семінарах і конференціях?Наступний висновок Шаповала ставить під сумнів уже його громадянську зрілість: “Внаслідок цього, як констатують соціологи, навіть серед тих, хто ідентифікує себе як “громадянин України”, пишаються цим лише 60,4 %. Не відчувають позитивних емоцій щодо власного громадянства на Заході України 8,5 %, у Центрі 25,5 %, на Сході 48,1 % громадян”. Шановний Юрію Івановичу, уявіть, що я також не пишаюся своїм громадянством неукраїнської України, де такі вчені, як Ви, “конструктивно” співпрацюють зі своїми російськими колегами у плані видання спільного (!?) підручника з історії для Росії й України.І тільки в цій цитаті Юрія Шаповала стає зрозумілим, звідки, як кажуть, вітер дме: “Очевидно, що філософія “віктимності” й акцентованої антиросійськості, яка в них іманентно закладається, поглиблює поляризацію українського суспільства і вже тому є вкрай небезпечною для її майбутнього”.Далі цей вельми креативний історик демонструє неабиякі знання топоніміки Луганщини: “Наприклад, на карті Луганської області збереглися і Кіровськ, і Свердловськ, і Стаханов, і Артемівськ. Райони обласного міста мають назви Артемівський, Ленінський, Жовтневий. У Краснодонському районі є селища Радянське, Орджонікідзе, Пархоменко, Радгоспне, Комісарівка, у Лутугінському — Леніна, Комсомолець, Карла Лібкнехта тощо”.Усе правильно, хіба що селище Комісарівка розташоване не в Краснодонському районі Луганщини, а в Перевальському. Та річ не в цьому, а в тому, що нібито український історик Шаповал вважає, що на зміну топоніміки найсхіднішої області України треба накласти табу і ставитися до більшовицьких назв селищ і районів з повагою, як до історичної константи. Тобто його “суто наукова концепція”, хоч як це дивно, цілком збігається з реґіональною ідеологією посткомсомольської правлячої еліти Луганська, яка пішла набагато далі шановного професора, заклавши в центрі міста “Пам’ятник жертвам ОУН-УПА”. Як Ви ставитеся до цього волевиявлення “реґіональної спільноти”, Юрію Івановичу, в контексті територіальної (вже не кажу про ментальну) цілісності України?А ось наступний висновок Шаповала мені, як мешканці Донбасу, видається вже відвертою спробою видати бажане за реальність: “Наприклад, у Донбасі курс на розставання з радянськими символами зустрічає спротив як на елітному, так і на масовому рівні”.Що стосується реґіональної еліти — то це справді так. А що стосується моїх сусідів, знайомих і земляків, то цей висновок професора, м’яко кажучи, вельми суб’єктивний. Бо наскільки  їх знаю (на відміну від Юрія Шаповала, прожила на Донбасі все свідоме життя), моїм землякам байдуже, якою буде назва їхньої вулиці чи кварталу, за винятком хіба що імен героїв ОУН-УПА.Тобто нічого  у Луганську не відбулося б, якби вулицю Леніна назвали ім’ям Бориса Грінченка, а Совєтскую (саме така її офіційна назва сьогодні) — ім’ям Василя Стуса. І якби й були акції протесту з цього приводу, то тільки інспіровані та проплачені реґіональною “елітою”.Великі сумніви із приводу наступної цитати метра вітчизняної історіографії: “Адже, як вважає багато хто (хто саме? — І. М.) в Донбасі, викреслити з його історії радянський період і образ шахтаря — “володаря надр” — значить створити “діру” на шкалі соціальних цінностей”.Великий знавець ментальності моїх земляків знову, якщо можна так сказати, помиляється. Совкова міфологізація Донбасу вже достатньо набридла і місцевій інтелектуальній еліті, й самим шахтарям. На обидва ці соціальні прошарки (принаймні серед моїх численних знайомих) велике враження справила монографія японського вченого Гіроакі Куромії “Свобода і терор у Донбасі” — напрочуд об’єктивна наукова праця про українсько-російське прикордоння на Донбасі з 1870-х до 1990-х років. У цій книжці від радянських та російських міфологем щодо Донбасу не залишається каменя на камені.Інша справа, що ті Шаповалові “багато хто”, швидше за все, саме і є представниками правлячої в реґіоні еліти, яка нізащо не відступить від тих міфологем, бо в іншому випадку просто втратить владу.Але все це було б смішно, якби не було так сумно. Річ у тому, що Шаповал — достатньо кваліфікований історик, щоб розуміти, де правда чи брехня в нашій історії. А ось чому він віднедавна каже на чорне, що воно біле і навпаки, — здається, питання до аналітичних служб компетентних органів. Якщо, звичайно, ті органи були б у нас українськими, а не космополітичними. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment