ДІТИ НЕБА, ЗЕМЛІ І ВОДИ

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКОКОМАШКА ЗАВБІЛЬШКИ З МАЧИНКУ— От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка, — сказав неповороткий індик Гиндя. — Заберешся куди тільки захочеш, навіть у порцелянову чашечку білої конвалії, і ніхто тебе там не знайде… А тут стоїш посеред двору, як опудало, — і всі тебе ж бачать…— Зате й усі тебе чують: “Гир-гир-гир! Гир-гир-гир!” Там, у порцеляновій чашечці білої конвалії, таких звуків у тебе не вийшло б. У порцеляновій чашечці й звук порцеляновий… біленький, ніжний, — сказала комашка завбільшки з мачинку. — Ось ти мене розчулив самою згадкою про той дивний музичний куточок. Люблю там бувати. О-о, як я люблю розкошувати у тому білостінному храмі. Ти ж, Гиндю, навіть не уявляєш, як то цікаво. Не уявляєш.Гиндя стояв собі та слухав малу щебетушечку. Слухав, бо й справді не міг уявити всього того, що вона розповідала. І тільки аби не здатися якимось мовчазним невтямком, іноді підтакував малій:— Гир-гир-гир! Так-так-так!..— Ото залітаєш до порцелянової чашечки, станеш на дні, глянеш — а в чашечці біло та гарно. Засвітило сонце — порцелянова чашечка замерехтіла живим сяйвом, по стінах сонячні зайчики плигають, а на білій високій колоні, що посередині стоїть, золота корона блищить. Вилетиш на ту колону, а то медок на тичинці поблискує. Що вже добрий та пахучий! Поласуєш трохи медком — так і хочеться по тому білому храмові політати. Отут і починається найщасливіша мить, бо такої музики я ніде не чула. Ой Гиндю, Гиндю, то такі чарівні звуки… Ледве махнеш крильцями, а вони й розсипались перелунням по білих стінах білого храму. Я дужче замахаю — тонко-тонко розлягається, мов дзвенить, мерехтіння сонячного зайчика: “З-з-з-з…” Отак швидше-повільніше погойдаюсь у повітрі, а тоді принишкну — а перелуння коливається в тому білосяйному палаці… коливається і виплітається у найтоншу милу музику білого світу…— Гир-гир-гир! Так-так-так…— О Гиндю, я не стримаюсь і зараз же полечу в порцелянову чашечку білої конвалії. І сама намилуюся тією чарівною музикою, і тобі на крильцях трохи тих гарнюніх звуків принесу… У самісіньке вушко тобі занесу, аби ти почув…— Гир-гир-гир! Так-так-так…Полетіла комашка завбільшки з мачинку до порцелянового білого храму, а індик Гиндя стояв собі посеред двору, розпустивши віялом хвіст, і думав: “От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка…”ДОБРІ ЛИЦАРІДовгою дорогою ідуть муравлики.Розвідники донесли, що коло пенька Великого Зайця в торішньому листі лежить чимала смачна кислиця. Тепер усі взялися до роботи, щоб завидна перенести її до господи.Довгою колоною ідуть муравлики.Та враз налетіла жовна і багатьох поклювала.Як раптово вона з’явилась, так раптово і зникла.Зійшлися докупи муравлики та й засумували:— Як далі бути? Як урятуватися від напасниці? Дорога до кислиць нічим не прикрита, й жовна може будь-якої хвилини напасти…Стоять муравлики та й журяться.Коли це з-під листочків голос:— Не журіться, любі трударики, ми вам допоможемо.— А хто ви?— Ми добрі лицарі, а люди нас називають рястом.Вийшли з-під листочків добрі лицарі та й стали понад стежкою до пенька Великого Зайця. Самі високі, в зеленому вбранні, а на головах по десять шоломів рожевих. Наткнулася жовна до муравликів — аж бачить: грізні лицарі стоять, шоломи, як багнети. О-о, непереливки їй — треба тікати.А муравлики тільки сміються: “У цих лицарів навіть зброї нема”. Та й пригощають своїх оборонців настояним за зиму медом великої кислиці.А із села прилетіли дударики з золотими крильцями, золотими пасочками і золотими дудами. Посідали вони добрим лицарям на плечі й грають:Ду-у-у-ду-у-у-ду-у-у….Добрі лицарі заслухалися та й розчулились: порозчиняли свої шоломи, а в шоломах повно меду.Ду-у, ду-у, ду-у-у,Пісенька на меду-у-у, —ще веселіше заграли дударики.Почула це жовна та як закричить:— Бджо-о-о-ли!.. — і з переляку тільки зашуміла.Так і досі до муравликів не потикається.КОНИК КОНИКОВІ БРАТ Плигнув зелений коник із травинки на травинку — ой зелено, ой гарно як навколо. Плигнув ще — на високу билинку сів. А з билинки ще далі видно. А трава он проти сонечка вилискує та хвилюється. Он які хвильки вітерець по траві жене. “Ану я просто в ті хвильки пірну”, — думає зелений коник. Та плиг! — на зелену хвильку лискучу сів. Вона його ж гойдає, гойдає, а він плиг! — та й на іншу сів. Ще гойдливішу. Гойдь-гойдь! Усе вгору та вниз, угору та вниз. Коник зелений плигнув далі — аж на щось тверде попав. Сюди — круть, туди — круть, на всі боки роздивляється.— І що воно таке? — сам себе питає вголос.— Як що? Підкова. Моя підкова.Глянув зелений коник, а перед ним ціла гора стоїть на чотирьох ногах, ще й головою махає.— Хто ти такий? — питає зелений.— Коник.— Ні, я — коник.— І ти коник, і я коник. Тільки ти зелений, а я гнідий.— А чого ж я маленький, а ти — як гора?— Бо ти живеш у траві, а я у стайні.— Та і ти ж прийшов у траву.— Це я попастися прийшов.— А що, ти траву їси?— Атож.— А мене не з’їси?— Ні-і-і… я чемний. Живини не вживаю. Мені трава зелена — найдобріша.— А що ж оце таке, на чому я сиджу?— Підкова.— А її коні їдять?— Ні, носять.— На спині?— Ой який ти, не збагнеш… На нозі. Коли настає зима, ти ховаєшся десь у дупло, а ми мусимо й по холоду ходити, щось возити. А надворі слизько, наші копита ковзають…— Які копита?— А глянь мені на ногу. В тебе на нозі пружинка — щоб легше плигати, а в мене — рогове копито, щоб твердіше стояти. А щоб ми не спотикалися на льоду й не падали, то господар до того копита прибиває підкову.— Чим прибиває? Цвяхами?— Атож, вухналями.— І тобі не болить?— Тут треба вибирати: пожалієш копита — голову розіб’єш… А так і копита ціліші, й підківки коп-коп-коп. Аж дзвенять.— О-о-о, ця підкова така тверда.— Бо залізна.— Я тільки сиджу на ній, і то тверда. А тобі на ногах… А як на щось живе наступиш?— А взимку все живе спить. Це тільки ми та люди товчемося. А на літо господар мені підкови знімає. Тож не бійся!…— Та я й не…— І маєш знати, зелений конику: ми, гніді, вороні, сірі коні, дуже обережні й добрі. Чи вдень, чи вночі, знай: кінь ніколи не наступить на луках ні пташки, ні ящірки, ні коника. Така вже вдача…— Виходить, коник коникові брат?— Авжеж. Неодмінно. А люди ще кажуть: хто знайде підкову, той щасливий. Ось ти…— …і щасливий.— Плигай мені на спину — покатаю.Зелений коник плигнув Гнідкові на спину, Гнідко побіг кружка луками, луками. А зелений коник сидів верхи на Гнідкові й весело гукав:— Я щасли-и-ивий! Коник коникові брат!БІЛЕ— Біле, біле, біле, — грайливо лепече гайворон на вербі, — а що таке біле?А тоді думає, думає, думає. І знов як зателенькає:— Біле, біле, біле, біле… І що таке біле?Аж тут хлопчик іде. Підводить голову вгору:— Це ти мене питаєш?— Те-бе, те-бе…— Гм… Як тобі й сказати…— Як, як, як…— Добре, спускайся на нижчу гілку, я тобі покажу.— А не…— Спускайся, не бійся. Не зачеплю. Ось так… Тепер нищечком дивися он туди. Бачиш? На білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білу сніжинку. Ловить і ловить…— …та ніяк не спіймає. А я ось… — мах! і теж не спіймав, тільки сам похитнувся. — Дарма, я краще по-своєму! — та як махнув чорним крилом, то й усі білі сніжинки від себе відігнав.— Посидь, братику, тихо та помилуйся, як на білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білі сніжинки. Що вловить, то вона й розтане… До речі, а де ти почув оце “біле”?— Тут, тут, тут… Ішла собі дівчинка та як вигукне: “Ой, яке біле все!..”— Біле та гарне, — додав хлопчик та й пішов собі.А гайворон:— Гар-не, гар-не, гар-не, гар-не… ТРИ ЛІХТАРИКИ В ТЕМНОМУ ЛІСІБуло темно-темно в лісі. Навіть пташки не співали, муравлики з дому не виходили, а метелики спали.Тоді з-під землі вийшли три зелені хлопчики. Вони засвітили білі ліхтарики, що були в них на голові, — і в лісі стало видно.Виглянув один муравлик у вікно:— Гей, браття, надворі вже день.Повибігали усі муравлики — світло та ясно. Пораділи вони й почимчикували вервечкою на полювання.Позліталися птахи й заспівали. А метелики сплять.— От лінивці! — сказали три ліхтарики та й стали їх будити. Підходять вони до кожного й світять у самісінькі очі:— Пора вставати!А метеликам хоч би що — і вусом не ведуть. Вони просто не знали, що то ліхтарики, вони думали, що то підсніжники.СИНІ ЧЕРЕВИЧКИХодив, ходив, ходив синім лісом синій Вечір та й забарився.Стала його мати Ніч шукати й додому кликати:— Си-и-и-ну!Почув він та й дух затаїв: “Мабуть, битиме”.І — бігом, бігом, бігом додому. Щоб як мати гукне, сказати їй: “А я тут, я коло хати був, далеко й не ходив…”— Си-ину! Сину! Си-иній синку!.. — непокоїлась мати.Ось-ось добіжить Вечір додому, ось-ось добіжить. Та перепинився й наробив шелесту — наполохані сичі закричали, заверещали, а мати почула та й сплеснула в долоні:— Нарешті з’явився, та ще й босий! Де ж твої черевички?А Вечір стояв, похнюпившись, і тільки блимав темними очима:— Погубив.— Ану ходім, показуй, де.Цілу ніч ходила мати з сином, шукала черевички. Так і не знайшла.А вранці коники-стрибунці вийшли з хатки з-під листка — аж коло порога сині черевички стоять, повні живої роси.— То лісові фіалочки, — підказує вивірка з дупла.— Ні-і, сині черевички…Коники спочатку здивувалися, а потім напилися живої роси, взули сині черевички та й стали на воротях:— Ласкаво просимо до хати, любе сонечко.ЦАПИНА БОРІДКАХлопчик зручно сидів біля мами й роздивлявся різьблену ковіньку, з якої позирали на нього випуклі усміхнені очі. “Цапині”, подумав хлопчик і простежував далі. “Ага, он і борідка, така сама мичкувата, як у цапка, і теж усміхнена… Гм… Гм… усміхнена цапина борідка…” Вагон метро похитувався, і борідка покивувала. Наче цапок до хлопчика здоровкався: “Ме-е-е-е…”— Мамо, цапок.— Ага, цапок.— Ма’, він здоровкається…— Ага…— Ма’…— Сиди собі нишком…— Ма’…— …А цапок усміхався до хлопчика:— Що, побалакав?..— Не смійся… Краще скажи, де ти такий узявся?І хлопчик доторкнувся до нього пальчиком, погладив чубчик, ріжки, борідку…“Ну й ловкий…”— А чого ти так скрипучо обзиваєшся?.. Не мекаєш, а рипиш…— Ме-е-е-е… — усміхався цапок та й усе.— Ти наче на протезах, — дорікав йому хлопчик і торкав пальчиком випуклі усміхнені очі…— Зараз виходимо, давай руку…А хлопчик гладив цапину скрипучу борідку. — Чуєш, виходимо… Руку давай, — мати схопила його за руку й потягла до дверей.Хлопчик ще озирнувся на цапка, хотів попрощатися. А побачив, як на їхнє місце сідав якийсь чоловік і простягав залізні ноги. У нього в руках була різьблена ковінька з рогатою голівкою. Цапок усе усміхався й скрипучо сказав на прощання:— Ме-е-е-е…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment