ЄВРОПЕЙСЬКІ ТУАЛЕТИ ПОБУДУВАТИ НЕВАЖКО…

Чомусь зачепила, здається, абсолютно нейтральна публікація у числі 42 кіровоградської газети “Україна-Центр” за 2008 рік про туристичні враження наших земляків від поїздок в Іспанію й Чехію. Автор передає захват співрозмовників красою Європи, порядком і чистотою. Усе це давно відомо, про це багато писали — які ми недолугі на тлі просвіченої Європи, як багато нам треба в неї навчитися. Згодна. Але у тій публікації мені вчувся просто телячий захват, грубо кажучи, їхніми туалетами (про це згадано в одному з матеріалів), не біль за свою країну, а зневага. Я далека від ура-патріотизму, коли кулик хвалить своє, хай і поганеньке, болото. Але чому, захоплюючись чужим, ми не замислюємось над глибинними причинами власної нікчемності? Адже без цього навряд чи чогось навчимось і тим більш досягнемо.

Отож про туалети як про узагальнене поняття чистоти, побутової влаштованості, порядку. Почну здалеку: на пам’яті факт, який наводить відомий історик і публіцист Юрій Канигін у книжці “Віхи священної історії”. Виявляється, першу в світі миловарню ще у VI тисячолітті до Р. Х. побудували саме на берегах Дніпра, і звичка вмиватися поширювалась у Європі саме звідси. Можна згадати й набагато пізніші трипільські міста з двоповерховими будівлями та водогонами. Де була тоді просвічена Європа? А залишки тих міст — на наших городах: у селі Володимирівці Кіровоградського району маємо еталонну пам’ятку трипільської культури — найбільше у світі протомісто площею 80 гектарів.Але це давня історія. Ближча зриміша і конкретніша. Не перестає дивувати і вражати факт, вичитаний у спогадах людей, яким довелося брати участь у фінській кампанії. Радянські солдати, завжди, зрозуміло, голодні й холодні, захопивши якийсь населений пункт, де, як правило, жителів уже не було (вони тікали від завойовників), передусім шукали їстівне. У підвалах місцевих господарів знаходили банки з консервацією. Але як дістати ті спокусливі огірочки чи помідорчики — не мали уявлення. Тож розбивали банки над мискою або каструлею і вибирали звідти овочі й фрукти. Відчуваєте цивілізаційну різницю? А Фінляндія ж тільки два десятиліття як вирвалася з лабет Російської імперії, що Україні не вдалося. Саме Росія з її азійсько-монгольськими традиціями (до речі, матюки — це зневажливі окрики завойовників-кочівників до рабів-слов’ян, що не любили бруду і прагнули чистоти, мабуть, тому ця лексика так поширена на теренах нашого північного сусіда) “подарувала” нам кріпосне право з його злиднями, отже, і з вимушеною побутовою невлаштованістю. Маємо документальні підтвердження побутової “влаштованості” наших селян в тридцятих роках минулого століття. На заході знаходились люди, не байдужі до комуністичної ідеї, які добровільно переселялися в СРСР. Приїхали такі в один з тодішніх радгоспів нашого Бобринецького району. Але умови праці й злидні, які вони тут зустріли, змусили їх тікати додому, в рідні краї. Зрозуміло, їх заарештували, звинуватили у саботажі й втечі й засудили до таборів. Їхні справи як репресованих зберігаються у нашому обласному архіві. Але місцеві мешканці свідчили, що сім’я Лукасюків, продавши двох своїх коней, жила добре — мала перини, подушки, ковдри, постільну білизну. Але ці речі, які для будь-якого європейця не означали достатку, для наших земляків-степовиків, тодішніх будівників соціалізму, забитих і пригнічених, пограбованих і опущених несамовитою більшовицькою владою на саме дно людського виживання, здавалися розкішшю… Можна довго розмірковувати про роль злиднів у нівелюванні особистості й нації, про розвиток людської гідності чи люмпенської свідомості та передаванні останньої у спадок, про її вплив на формування внутрішньої культури суспільства, конфліктності, суперечностей, майбутніх нерівностей.Можу навести приклади з історії власної родини. Мій дід Степан, тяжко працюючи, до колективізації надбав чималі статки. У хаті (в селі Оситній Новомиргородського району) були і твори мистецтва, і вироби з золота, і власна бібліотека. Усе це розтрощили, пограбували, відібрали. Діда Степана і його дружину Тетяну заарештували, а трьох дітей, найменшій — моїй мамі не було ще й двох років, кинули напризволяще. Вижили вони тільки завдяки тому, що дідові вдалося втекти і, переховуючись, перебратися у село Костянтинівку, де жили його брати й сестри, які й прихистили дітей. Де їм тільки не доводилось ховатися — куркульські ж діти! — і на горищах, і в повітках, і в погребах. Під час Голодомору були на краю загибелі. Та допоміг випадок. І коли через кілька років дід спромігся стягтися на маленьку халупку, де не було ні меблів, ні побутово-санітарних умов, моя мама лягла на підлогу, встелену сіном, раділа: “Ой, тату! Яке ж це щастя — своя хата!”А ви кажете — європейські туалети… Брата діда Степана більшовики вислали до Сибіру, сестрин чоловік був священиком — розстріляли. І це не виняткова ситуація. Схожі приклади — у кожній сім’ї. Отака наша дорога до цивілізованості.Та й у радянські часи не було розкошів — постійні нестатки, дефіцити.. Та й уявлення ми не мали, як можна жити по-людському, адже навколо була сіра радянська дійсність з її убогими стандартами життя. Що вже казати про батьків — уже наше покоління ледь-ледь спромагається на пристойний ремонт житла. Коли в бетонних коробках наших, ще радянських, квартир вирівняють стіни та підлоги, рівно поставлять дверні коробки, причеплені абияк будпролетаріатом, замінять сантехніку, що, обслуговувана алконавтами, текла безперестанку, поставлять вікна без щілин у палець… А багато хто і досі не може дозволити собі навіть такого ремонту. І живе у хрущовці, де до чого не доторкнись — усе сиплеться. І навіть за таких умов українці ніколи не були неохайними. В абсолютній більшості наших помешкань, навіть небагатих пенсіонерів — чистота, затишок. Інша річ — місця загального користування. У ставленні до них перемагає поки що совкова свідомість. І тут справді треба вчитися у Європи, яка давно звикла до людських умов, вони для неї традиційні, невід’ємні, як, зрештою, людська й національна гідність.Побудувати туалети європейського рівня нескладно, але як подолати оту деморалізацію суспільства, яка не дає нам змоги просто насолоджуватися благами цивілізації, а весь час кидає то в стихію руйнації, то злиднів, то вічних протистоянь? Деморалізація — неминучий наслідок денаціоналізації. Чехія, де свого часу чи не десяток родин на всю країну володів рідною мовою (таким сильним був вплив Німеччини), швидко оговталась, відродила мову, духовно об’єдналася і запрацювала на своє майбутнє. А тепер ми заздримо і дивуємось, дивлячись на чеські туалети. Та у нас матеріальних ресурсів у сотні разів більше, ніж у Чехії, тільки ми й досі не можемо заговорити рідною мовою, не можемо визначити, хто для нас окупант, а хто герой, видаємо книжечки про те, як Російська імперія банкувала на наших одвічних землях, і аж заходимося від захвату: “наконєц появілась Кніга”! І не дивно, що Європа сміється над нами. І не над нашою бідністю, а над нашою сліпотою і духовною недолугістю. Не маємо того національного і духовного стрижня, який має кожен народ, зокрема й у Європі, того світовідчуття, яке дає людині зв’язок з її близькими і далекими предками, дає змогу відчувати виклики, що випадають на долю її нації й адекватно реагувати на них. Наші керівники сваряться за владу, а ми не чуємо одне одного. Хіба що можемо позаздрити цивілізованій Європі… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment