РУХ — КУДИ?

Ще раз про фантоми об’єднання

Початок 1992 року. На всеукраїнському референдумі утверджено незалежність держави, обрано першого її президента. Почалося формування нової української влади. Облишимо тему, чому водночас із утвердженням незалежності главою держави цілком логічно не було обрано представника національно-демократичних сил, чому Рух в Україні, як “Солідарність” у Польщі й “Саюдіс” у Литві, не зміг прийти до влади і почати справжні державницькі перетворення. Замислімося над тим, чому не склався союз учорашніх соратників, нехай і опонентів, на виборах глави держави. Хто винен — адміністрація нового президента Кравчука чи сам Народний рух? Хто кому не зробив крок назустріч? Левко Лук’яненко свого часу заявив, що Кравчук подав Рухові руку, але ми, рухівці, відвернулися. Чи справді подав? І чи не варто було б лідерові політичної сили, що вийшла на друге місце на президентських виборах, запропонувати посаду прем’єр-міністра, а самій цій силі — реальну участь у владі, а не один міністерський портфель, дві губернаторські й другорядні посади в обласних адміністраціях?

А перед Рухом, переформатованим у партію, й новоутвореними демократичними партіями постала ключова проблема політичних сил, що не при владі, — стосунки з владою. Почалася тактика то конструктивної співпраці, то конструктивної опозиції. Характерним виявом її була відмова Руху та його союзників від участі у наступних доволі близьких, бо дострокових, президентських виборах 2004 року. А проведені того самого року парламентські вибори показали значне зниження підтримки Руху порівняно з 1991-м, що не стало першим дзвінком для партії. …Навесні 1998 року я балотувався в одному з мажоритарних округів на Чернігівщині на виборах до Верховної Ради. Балотування було заздалегідь безнадійним, навіть попри те, що я був редактором дуже популярної рухівсько-просвітянської газети “Сіверщина”, яка виходила вже шостий рік, серед півсотні газет області була на другому місці за тиражем після газети обласної ради й адміністрації. Але було зрозуміло, що балотування має чисто агітаційний для партії сенс, бо на шляху до парламенту стояло понад 20 кандидатів — голів колгоспів, представників новітньої районної й обласної номенклатури. Врешті, над ними вже був призначений владою кандидат зі столиці — з президентського оточення. І місцева влада вже отримала вказівку, як провести вибори. Але вказівка стосовно мого (і не лише мого) балотування, яку ми в Чернігові отримали від керівництва партії, вразила відвертістю: “Висуватися, але не висовуватися”. Цей політичний афоризм — як діагноз в історії нашої націонал-демократії. До розколу Руху залишалося менш як рік…Що ж відбулося тоді, в березні 1999-го? Без відповіді на це болісне запитання, якої чимало хто волів би уникнути й сьогодні, нам не обійтися. Тоді більшість Народного руху пішла не за Чорноволом, а за лідерами “весни оновлення”, як було названо цей процес, цей розкол. Свідомо хочу уникнути оцінок, принаймні побіжно засуджувати ту весну. Досить згадати, куди за ці роки подалися і де тепер лідери “весни” — Богдан Бойко, Володимир Черняк, Олександр Лавринович. Не закликаю визнати, що, може, мав рацію Чорновіл, називаючи цю “весну” приватизацією партії кланами. Але ж партія справді нездужала. У грудні 1998-го на обласній конференції Народного руху в присутності голови партії про це йому у вічі заявив не лише я, а й чимало інших делегатів. Називали, принаймні п’ять “хронічних хвороб” партії, які загрожують її існуванню (до її краху залишалися тижні). Для прикладу згадаю бодай про дві. Перша — це абсолютна неувага до пропагандистської, агітаційної роботи з людьми, невміння її проводити. Виявом цього, зокрема, був жалюгідний стан рухівської преси. Друга хвороба — неувага партії до соціальних питань, до життєвих потреб людей. Далі вже сумно й нецікаво. Починаючи з президентських виборів восени 1999-го, коли лідери обох частин розколотого Руху, балотуючись, набрали по жалюгідному відсотку голосів. Після розколу навіть більша і структурованіша частина Руху — УНП — десять років поспіль програє всі вибори. Про інший “осколок”, який гордо зберіг назву-“бренд” Народного руху, говорити тяжко. Поговорімо про майбутнє, яке так і не настало після “весни оновлення” впродовж 10 років. Не настало ні в самих національно-демократичних силах, ні в державі не в останню чергу саме через витоптаність самих сил, через їх роз’єднання. Це коли лідер однієї з таких партій цієї осені, коли чекали на нові парламентські вибори, заявив, що в партії є три погані варіанти участі у виборах, і треба обирати найменш поганий. Перший — податися в БЮТ. Другий — розчинитися в мегаблоці “Наша Україна”. Третій — піти самостійно. І коли лідер партії апріорі відкидає навіть для обговорення четвертий варіант, який підтримали б свідомі виборці, — об’єднання національно-демократичних партій у потужну правоцентристську силу — стає сумно. Від того, що вже стільки років тривають безпредметні балачки про об’єднання бодай Української правиці — УНП, НРУ, УРП, “Собору”. Від того, що дехто воліє бачити “об’єднання” у формі приєднання до них, “істинних”. Невже вони такі наївні, ці ідеї об’єднання? І що не для того роз’єднують партії, тримаючи їх на фінансовій крапельниці, щоб вони об’єднувалися?Тут ішлося про так би мовити старі, традиційні національно-демократичні сили. Не знаю, чи розширювати дискусію до теми єдності ширшого спектра, наприклад, партій блоку “Наша Україна”, який переміг на президентських виборах і бездарно програв усі наступні парламентські, так і не зумівши об’єднатися ні в потужну партію, ні бодай у сильний виборчий блок. Може, це окрема тема? Чому б не порушувати питання й про таке потужне об’єднання державницьких сил? Хіба йому ні з ким боротися за справді незалежну, демократичну й заможну Україну? Може, тоді нарешті й настане справжня весна оновлення. Не та, уроки якої ми досі так і не проаналізували. До такої розмови й запрошуємо, адже в цій публікації більше запитань, ніж відповідей. * * *Запрошуємо до дискусії щодо єдності національно-демократичних, державницьких сил лідерів політичних партій, рядових партійців, просвітян, усіх, кому не байдужа доля України. Петро  АНТОНЕНКО 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment