А ТИ МІГ БИ?

Вмерли в Новім Заповіті

Анна АКАТЬЄВА,м. НіжинЩороку 29 січня минуле немов створює міжчасовий коридор, і дух героїчно загиблих патріотів повертається до нас, щоб розколихати і розбурхати нашу засинаючу пам’ять.1918 рік, більшовицькі сили чисельністю близько 3 000 вояків під командуванням М. Муравйова прямували до Києва, керівництво Центральної Ради було беззахисним перед ворожим наступом, розв’язку можна було передбачити без оракула. Та ніхто не міг збагнути, звідки виник шалений опір, порив гарячих юних сердець, сповнених відвагою і любов’ю до рідної землі. Саме вони, горстка студентів і юнкерів, зміцнених єдиною метою і бажанням, ошелешили супротивника під Крутами, збили з пантелику, а головне — виграли трохи часу, що дав змогу українській дипломатії укласти договір у Бресті-Литовську і тим посвідчити на міжнародній арені Українську державність. 

Скільки ж їм було? Десь по 18 років, може, трохи менше або більше, весна лише привіталася з ними, а вони свідомо принесли її в жертву, так і не спізнавши.Існує міф, що керманичі УНР змусили їх тримати оборону без будь-яких навичок і бойового оснащення. Насправді ж хлопці взялися за зброю добровільно і свідомо.Бій під Крутами — це історичний факт, що поставив кому в літописі українських героїчних подвигів. Хтось може сказати, що 29 січня 1918 року — ганебна поразка і сором уряду УНР, хтось відстоює погляд, що це велика масштабна перемога. Як на мене, то можливе різне трактування. Звісно, у вузькому баченні нечисленний загін вщент розбили більшовицькі окупанти, але вивільнена енергія опору і патріотизму стала стимулом для пробудження національної віри і свідомості на покоління наперед. Окрім того, затримання війська Муравйова дало змогу зробити стратегічно важливі кроки УНР. Отож складно переоцінити значення мужності юнаків, що не були байдужими у відповідальний момент.Коли вкотре перечитую історію далеких подій, охоплює дивне почуття: суміш гордості, подяки, захвату, страху. Страх виникає тоді, коли уява накладає на сьогодення кальку минулого. Чи зараз зголоситься хтось захищати Вітчизну, чи зможе потиснути руку смерті в ім’я свободи України? Мої міркування в пошуку відповіді постійно спотикаються на аргументах навколо короткого слова НІ. Прикро, хоч, відкинувши романтику ідеалізму, цілком виправдано.А сторінка одного дня 1918 року знову повертає до єдиного: “А ти зміг би?” Не знаю, чи змогла б покласти на шальки терезів життя, і щоб його переважила ідея самопожертви в ім’я Батьківщини. Не знаю, добре це чи погано, правильно чи неправильно, соромно чи ні. Єдине, що здається очевидним, — це тотальна зневіра у нинішній владі, у можливості хоч якось вплинути на ситуацію, у світлому завтра України, у слові патріотизм, що зараз не несе жодного смислового навантаження — це вже не стан душі, а просто інструмент маніпуляції. Коли зануритися ще глибше, зламати крихкий поверховий шар ілюзорної єдності, то виявиться, що справжньою господинею сердець стала байдужість, а заради байдужості безглуздо йти на жертви.Історія закликає глядачів бути уважними, адже потік нашого життя — мов міфічний Янус, що має два обличчя: одне дивиться в минуле, інше в майбутнє. Але він повернеться, і тоді картинка втратить орієнтацію “вчора-завтра”. Історія повторюється. Мов педантичний учитель, вона акцентує увагу своїх недолугих учнів на частих помилках, а учні так і не навчаться їх уникати.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment