ДЛЯ НЕВБОГИХ ДУХОМ

У Національному театрі ім. І. Франка — прем’єра, яка заслуговує на добре слово. Напередодні 195-ої річниці з дня народження Великого Кобзаря творчий колектив звернувся до його невмирущої спадщини. На столичній сцені здійснено постановку історично-побутової драми “Назар Стодоля”. Режисер — заслужений діяч мистецтв України Ю. Кочевенко. Вистава заявлена як “Лицарська балада на 2 дії”. Втілення такого задуму, за моїм враженням, надало спектаклю високого звучання та неабиякої видовищності.

Вадим ПЕПА,м. КиївМені це пом’якшує той біль, який обпікає серце під час згадки про гірку долю українського театру. Знаємо, що від самого свого зародження він потерпав від сваволі супостатів, гнобителів уярмленого народу. Українофоби для отруєння національної свідомості, для цілковитого знищення рідного слова одного з найбільших європейських народів по-зміїному спекулюють на тому, що Тарас Шевченко залишив по собі гідні твори, написані російською мовою. Та гляньмо в корінь.

Якщо тепер, уже в ХХІ столітті, зграї недоброзичливців імперського виплоду накидаються на українську мову з лютою ненавистю, не меншою від тієї, якою просякнуті лиховісні валуєвські укази, то тільки погадати, традиції якого ж сонмища ксенофобів, людиноненависників успадковують і продовжують нинішні вчені та можновладці. Як плювали, так і плюють на святі основи гуманізму расисти з печерної темряви.Стражденний син з украй згорьованої селянської родини — особистіть надзвичайного дару. Мабуть, сценічне дійство було підвладне його талантові так само, як і поезія, малярство, спів. Добре відомі вивершені до невмирущих легенд зворушливі вияви міцної дружби, воістину безкорисливих, щиросердих взаємин Великого Кобзаря з видатними акторами — російським Михайлом Щепкіним, великим митцем із кріпаків, та американським Айрою Олдріджем, який як чорношкірий протягом усього життя відчував, що то за зло — соціальний гніт в сув’язі з національним приниженням.Глибока зацікавленість поета театром загальновідома, про стосунки зі служителями Мельпомени повідано. Складніше міркувати про спонуки до написання драматичних творів. Те з написаного, що всупереч згубним обставинам уціліло, збереглося, дійшло до нащадків, вражає ідеями, як і в поезії, перейняте таким самим високим духом волелюбства, непримиренності до потворності юдолі земної в будь-яких її виявах, гнівним осудом національного й соціального гноблення, щирим уболіванням за долю простого люду.П’єси тоді можна було подати до цензури лише у викладі російською мовою. Чого було варте обов’язкове транскрибування народних пісень, як і своєрідних приказок, прислів’їв, образних висловів! Та куди подітися від жорстоких приписів і пильних наглядів церберів, нацьковуваних самодержавною тиранією! Скачи, враже, як пан каже.На початку 1843 року Тарас Григорович хвалився в листі до Я. Кухаренка: “Скомпонував ще я… “Назара Стодолю” — драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня”. Автор покладав надію на Александрінський театр. Та марно. Де там піднятися “неблагонадійному” на імператорську сцену! Не на нього кожух шитий. Десь за рік п’єсу було перекладено українською мовою для втілення на кону аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії. Ремарки також подано українською мовою. Значно пізніше, 1862-го, в журналі “Основа” переклад опубліковано. Але першоджерело втрачено, як і російський оригінал.Мабуть, не випадково щезло саме первісне. Та, певно, тому, що було гострим, викривальним. Під тиском цензури вносилися поправки. “Причісувалося”, пом’якшувалося. Можливо, що нині суще в такому вигляді, якого набуло після вимушених пертурбацій. Гірка доля правдивого слова під п’ятою тиранії.У листах до Г. Квітки-Основ’яненка і Я. Кухаренка Т. Шевченко називав інші свої твори російською мовою. На превеликий жаль, дві речі з набутку не збереглися: драма “Слепая красавица” і трагедія “Рева”. Можливо, сюжет драми озивається в поемі російською мовою “Слепая”. Деякі дослідники припускають, що “Рева” — перший варіант “Назара Стодолі”. Так чи інак, а суть справи ось у чому. Прагнення поета спілкуватися з якнайширшою аудиторією зазнали невдачі. Зі створеного дещиця дісталася у спадок нащадкам. Окрім “Назара Стодолі”, це уривок з п’єси “Никита Гайдай” та фраґмент з драми “Невеста”, що тепер подається друком як “Песня караульного у тюрьмы”. Якого звучання втілене в образі Гайдая, судімо хоч би ось із цього, висловленого ним:Мы часть ее, земли той милой,Где наши деды родились,Где их высокие могилыВ степях так гордо поднялись…И без речей нам рассказали Судьбу Украины родной.(Немного помолчав)В ком нет любви к стране родной,Те сердцем нищие калеки,Ничтожные в своих делахИ суетны в ничтожной славе.Якщо згадати, від яких переслідувань уже за радянської влади потерпав В. Сосюра через оприлюднення вірша “Любіть Україну”, то можна уявити, на яку милість лише за цей монолог із п’єси “Никита Гайдай” міг чекати від царату Тарас Шевченко. У краплині води — віддзеркалення океану. Історія українського театру, зокрема й спроби геніального українського поета утвердитися в ньому зі своїми творами, вкотре засвідчує те, яка непринадна доля бездержавного народу, які загрози чигають на його душу, на які спротиви наражається його природне прагнення розвивати й збагачувати власну культуру. Чи ж не мусимо з усією силою розуму осмислювати це тепер, коли задихаємося в отруйних випарах засобів масової інформації?Тож тішить явище, про яке йдеться, — приурочена до Шевченківських днів вистава “Назар Стодоля” в театрі ім. І. Франка. Сюжет простий. Сотник Кичатий правдами й неправдами намагається пов’язати свою доньку шлюбом зі старим, але багатим та владним полковником. А вродливиці Галі до пари молодий козак Назар — світ без нього немилий. З цього зачину й розгортається дійство.Апологети комуністичної ідеології потьмарювали свідомість мас, тавруючи облудними звинуваченнями в “українському буржуазному націоналізмі”. І в той же час офіційно утверджуване мистецтво, зокрема й театр, кіно, яке являло “малоросів” перед очі глядачів насамперед упослідженими, приниженими, вбогими. Хіба ж не зрозуміло, навіщо? А щоб, як навчав Троцький, “выжигать каленым железом” національну свідомість, убити людську гідність, нагнути весь народ у ярмо, придушити до рабського послуху, до тупого прислужництва можновладцям, себто тим, хто, якщо казати просто, справді “буржуазні”, хоч і не з такими мільярдами, як найзагребущіші з нинішніх.З огляду на недавню антиукраїнську ненависть, з полегкістю сприйняв те, як відтворено українське середовище не такого вже й далекого минулого, як представлено козацьку старшину та її оточення. Не на приниження в будь-який спосіб, як раніше найчастіше спостерігалося, а гідно. Вочевидь, згідно з історичною правдою.Тоді, коли мені випало подивитися, особливу увагу привертав вірний побратим Назара Гнат у виконанні народного артиста України, лауреата Міжнародної премії “Золотий Орфей” В. Нечипоренка. І за статурою, і за силою внутрішнього переконання — особистість героїчної козацької вдачі, що її з такою любов’ю вшановують народні пісні й думи. Як на мене, побажав би більшої снаги, твердості, упевненості в своїй силі заслуженому артистові України Т. Жирку в ролі Назара. Народному артистові України О. Задніпровському майстерності не позичати. Хитромудрий сотник Кичатий у його виконанні в усіх перипетіях, за яких глядачеві не втриматися від осуду, викликає і співчуття — як люблячий батько єдиної доньки. Усіх виконавців не відзначити, а Галя — Олена Медведєва й молода ключниця Кичатого Стеха (народна артистка України Людмила Смородіна) — вродливі, природні, колоритні та з вогнем у серці. На відміну від того, про що з гіркотою мусив мовити вище, у цьому спектаклі милує зір розкішне вбрання старшинської світлиці, як і зазначає автор. А ще — пишні костюми. Козацькі строї й святковий одяг жіноцтва. Калейдоскопічне розмаїття барв. Бо ж небажані свати з’являються в оселі, в якій красуня мріє про заручини з Назаром, “на самісінький святвечір”. Тож сам Господь велів пожвавити видовище доречними обрядовими дійствами і розбурхати уяву залу насланням дивовижних іпостасей — чистих і нечистих, від предковічних вірувань наших пращурів. Майже як за М. Гоголем, до якого з великим пієтетом ставився Т. Шевченко. Цей спектакль — не для калік духовних, а для вивищення національного духу. Закликав би всіх, хто не очерствів серцем: ідіть, відвідайте провідний український театр, наснажуйтесь. Утверджуймося на білому світі як вірні сини й дочки свого народу і примножуймо силу нашого духу.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment