НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Чернігівський мандрівник і журналіст, прихильник автостопу Олександр Волощук здійснив чергову подорож до віддалених реґіонів Російської Федерації. Цього разу його шлях проліг через Західний і Центральний Сибір, Північний Байкал, Якутію і Колиму до Камчатки і Командорських островів. 161 день мандрів, понад 30 тисяч кілометрів пройдених шляхів, зустрічі з людьми, багато з яких українці — все це не тільки залишилось у враженнях і спогадах Олександра. Головним підсумком подорожі має бути нова (третя) книжка мандрівника, для якої вже є назва — “Назустріч сонцю”. Своїми враженнями від подорожі Олександр ділиться і з читачами нашої газети.

Олександр ВОЛОЩУК,м. ЧернігівВІД КУРГАНА ДО КРАСНОЯРСЬКАЧому саме “Назустріч сонцю”? Все дуже просто: від Чернігова — стартового міста подорожі, й до її найвіддаленішої точки — могили Вітуса Беринга на Командорських островах — шлях лежав із заходу на схід. Понад три місяці я рухався назустріч сонцю, що сходило з-за неосяжної далечі Тихого океану і пливло на захід, щоб зігріти своїми променями всю планету. 

Думка про мандрівку на Камчатку виникла десь років за три до її втілення. Головна складність у здійсненні подорожі полягала у неможливості досягнення Камчатки автостопом (з материка на півострів нема жодної дороги, хіба що автозимники, та й ті функціонують не щороку). Думку про літак відкинув відразу — надто дорого. Врешті-решт вирішив їхати до Магадана автостопом (2006 року вже пройшов цим шляхом), а звідти спробувати дістатися Камчатки Охотським морем. Як і в попередніх подорожах-експедиціях, за головну мету обрав вивчення життя українських громад у Росії.Першою зупинкою було місто Курган. Тут уже понад 15 років існує Свято-Троїцька церква УПЦ Київського Патріархату (одна з трьох у Росії), очолює яку митрополит Варух. Сам факт існування українського храму на російській території не дає спокою місцевим шовіністам, і незадовго до мого приїзду Троїцьку церкву було підпалено (втретє за 10 років). На щастя, досередини храму вогонь не дістався, знищивши тільки дах. Зловмисників курганська міліція не знайшла. Омськ здивував трохи нетиповою для українських громад Росії згуртованістю тамтешніх українців. Жодних внутрішніх чвар і суперечок, хоч у місті існують не одна, а дві офіційно зареєстровані українські національно-культурні організації: “Сірий Клин” та товариство ім. Т. Шевченка. Річ у тому, що Омськ — величезне місто, і щоб дістатися з однієї частини до іншої, потрібно багато часу, тому громади поділено за територіальним принципом. Але постійно між собою спілкуються, влаштовують концерти та фестивалі української культури не лише в Омську, а й виїжджають у райони області, де мають чимало вдячних слухачів. А ще в Омську діє Греко-Католицька церква, богослужіння в якій проводять українською мовою. Цікаво, що єпископ Омський і Тарський РПЦ Феодосій — українець (в миру Ігор Процюк). Він найстаріший єпископ на території Російської Федерації, а першою його єпископською кафедрою 1962—64 років був Чернігів. “Для мене Чернігів, як перше кохання, це місто ніколи не забуду”, — сказав Владика Феодосій.Новосибірська національно-культурна автономія українців тримається на активній і цілеспрямованій діяльності її голови Володимира Мановича та його помічників. Нещодавно в найбільшому місті азійської Росії відкрито Український культурний центр. Було чим похвалитися й українцям Томська. Тут в одній із міських шкіл кілька років діє український клас, в якому навчаються діти не лише етнічних українців, я й представників інших народів. Було приємно, що у Томську живе чимало вихідців із Чернігівщини, багато з них впливові й помітні в місті люди. Шкода тільки, що неофіційне Чернігівське земляцтво Томська в деяких питаннях не може порозумітися з керівництвом реґіональної громадської організації “Джерело”, яку очолює шанований у місті медик, заслужений лікар РФ Мирослава Філіпова. Цікавим і корисним було спілкування з головою Красноярської НКА “Україна” Богданом Барщевським. Вивезений разом з батьками ще дитиною зі Львівщини в Сибір, він так і не повернувся в Україну. Але Батьківщина для нього понад усе. Третій рік Богдан Ількович очолює українців Красноярського краю, і за цей час вже зроблено багато добрих справ. Лише фестивалів української пісні та культури на території краю впродовж року проводять не менше 12! Додайте національні й релігійні свята. У найближчих планах Богдана Барщевського — написання і видання (за фахом він журналіст) ексклюзивної книжки власних нарисів про видатних українців Красноярського краю. СВІТ ТІСНИЙЧергове підтвердження цього отримав, коли їхав автостопом з Красноярська на схід. На трасі зустрівся з водієм Олегом Подбуцьким, який підвозив мене два роки тому (тоді це було в Іркутській області). Він росіянин, 40 років прожив у степу на кордоні Ростовської області й Калмикії, але все життя мріяв про Байкал. 2006-го разом із сім’єю переселився на берег омріяного озера. “Коли повертатимешся з Камчатки, заїжджай до мене, погостюєш”. На таких людях, як Олег, і тримається традиційна російська гостинність. Я, до речі, скористався його запрошенням і на зворотному шляху зробив дводенну зупинку в справжньому сибірському селі поблизу Байкалу.Ще одна, не менш цікава зустріч відбулась у Східній Якутії. Там триває будівництво нової федеральної автотраси Якутськ—Магадан, працює кілька десятків шляхобудівних загонів з багатьох реґіонів, не лише російських. Неподалік від Усть-Нери, поблизу річки Ельги, у серпні працювала бригада з восьми осіб із… Чернігова. Уже кілька років мої земляки будують у Якутії дороги, працюють посезонно (з квітня до жовтня), заробляють пристойні гроші. Керує чернігівською бригадою Анатолій Кирильченко, який вже має звання заслуженого шляхобудівника Якутії. А серед працівників бригади навіть опинився колишній водій Чернігівського обласного телебачення Юрій Мельник. КОЛИМСЬКІ ЗУСТРІЧІНаприкінці серпня мандрівні шляхи вдруге в житті привели мене на Колиму. І вдруге з власної волі я опинився на залишках уранової копальні Бутугичаг — одного з найстрашніших таборів ГУЛАГу. Дослідженню Бутугичага присвятив два дні. Оглянув усі п’ять ОЛПів (“отдельных лагерных пунктов”) уранової копальні: “Коцуган”, “Дизельну”, “Центральний”, “Сопку” і “Горняк”, побував на двох кладовищах — зеківському та кладовищі конвоїрів і адміністрації. Більшість могил розрили ведмеді (ховали ж бо на глибині 20—30 см, тамтешній ґрунт камінний), на поверхні — дошки від трун і людські кістки… Заходив в олов’яні й уранові штольні, фотографував. На “Сопці” навіть заночував — у більш-менш уцілілому будинку — здається, це була слюсарна майстерня. Не знаю, чи ночував хто там після закриття копальні 1955 року. Продовживши наступного ранку дослідження “Сопки”, побачив таке, що змусило завмерти на місці. Серед бараків, колючого дроту, уранових штолень і холодних вітрів тихо скрипіла… дитяча гойдалка! Вже коли був у музеї Усть-Омчуга, то довідався, що на “Сопці” жив разом із сім’єю начальник табору майор Малєєв, і для його дітей ув’язнені з дерева і металевих прутів змайстрували цю гойдалку. Дитинство в зоні…Як і 2006 року, в Ягоднинському районі зустрівся з директором золотодобувної артілі “Кривбас” Сергієм Базавлуцьким. І зараз більшість старателів у “Кривбасі” — це люди з Дніпропетровської області. Сергій Семенович прийняв мандрівника з України як давнього знайомого, надав фінансову підтримку моїй експедиції. Наступного дня після прибуття в Магадан поспілкувався з головою реґіональної української національно-культурної автономії “Колима-Славутич” Богданом Пирогом. За його словами, українців на Колимі рік у рік меншає. Тікають люди з Колими, як і 5, 10, 15 років тому, бо не бачать перспектив. Залишаються ті, кому або вже нема куди їхати, або все життя віддане Магадану й колимському краю. Чимало таких людей і серед українців. Це здебільшого колишні політрепресовані, тавровані сталінським режимом як “вороги народу”. Але цих людей у Магадані об’єднує не “Колима-Славутич”, а католицький храм Різдва Христового. Його настоятель отець Майкл Шилдс — унікальна людина. Приїхавши 2000 року з Анкоріджа в Магадан з місією й ознайомившись з “ГУЛАГівським” минулим Колими, він вирішив решту життя присвятити цьому суворому краю.“Відмовляюсь від американського громадянства і вже незабаром стану громадянином Росії. Господь благословив мене на служіння колишнім жертвам комуністичного режиму”.Спілкуючись з парафіянами храму Різдва Христового — українцями Андрієм Кравцівим, Степаном Мудрим, Ольгою Гурєєвою, Анастасією Лехник (усі вони в Магадані опинилися ще за життя Сталіна), я зрозумів, що церква для них — це не лише храм Божий, а насамперед рідний дім, де завжди зустрінуть з усмішкою й допоможуть. НА КАМЧАТЦІ13 вересня після трьох годин польоту над похмурим Охотським морем я вперше ступив на камчатську землю. А вже наступного дня усміхнувся журналістський талан — потрапив на щорічне свято української культури на міському стадіоні в Петропавловську-Камчатському. Там познайомився і з керівництвом національно-культурної автономії українців Камчатки: Віктором Манжосом, Євгеном Ханіним, Іваном Данкулинцем та іншими. За переписом 2002 року, на Камчатці постійно мешкало понад 20 тисяч українців, але дедалі більше наших співвітчизників залишають цей край світу. Причина здебільшого одна — хоч яка чудова Камчатка, але її відірваність від осередків цивілізації все-таки відчутна. НКА українців Камчатки було створено 1992 року, вона видає єдину на Далекому Сході українську газету — “Батьківщина”. На жаль, далеко не все гаразд в українському русі на Камчатці. Сказав би так: національно-культурна автономія розколота на два табори: перший — це прибічники “офіційного курсу” на чолі з головою НКА Віктором Манжосом. На їхню думку, діяльність української діаспори має обмежуватись культурно-мистецькими заходами і не проводити політичних (як, наприклад, вшановування пам’яті Бандери, Шухевича та інших борців за волю України). Що й казати, коли навіть газету “Батьківщина” видають на гроші… партії “Єдина Росія”. Другий табір — це клуб української культури ім. І. Франка, який донедавна очолювала Едіта Познякова (влітку 2008 р. виїхала в Україну). Клуб зібрав у своїх лавах патріотів, які навіть за 10 тисяч кілометрів від Батьківщини не забувають, що вони українці. Кілька років за сприяння клубу діяв український клас в одній зі шкіл Петропавловська, учні перемагали на конкурсах знавців української мови імені Петра Яцика. Але чи зможе клуб імені І. Франка втриматись “на плаву” після того, як Камчатку залишив колишній заступник голови НКА Валентин Пилипчук (він прийняв “естафету” від Е. Познякової), — невідомо. “Франківці” повертаються з Камчатки в Україну…У Петропавловську-Камчатському познайомився з двома священиками: отцем Ярославом (зі Стрийщини, почесний громадянин Петропавловська, з його діяльності фактично розпочалось відродження православ’я на Камчатці) та отцем Василем (з Хмельниччини). Знайшов і земляків-чернігівців: Михайла Клименка (людина, закохана в небо, авіацію і Камчатку, в 69 років він літає на саморобному літаку!) та Валентину Малишеву (“жінка з рушницею”, працює у ВОХРі). Ще одну дуже цікаву зустріч подарував Валентин Пилипчук.НАЩАДОК РОДУ КОБЗАРЯ І ВЕДМЕДИЦЯ МАШАЯк відомо, у Т. Шевченка дітей не було. Але був молодший брат Йосип, який продовжив рід. І в Єлізово (місто за 30 км від Петропавловська-Камчатського) живе його праправнук — Андрій Лисенко. Він працює в ДАІ, майор, командир роти ДПС. Народився 1974 р. в Україні, на Хмельниччині, жив разом з батьками в Києві, потім — у Хабаровську, з 1992-го — на Камчатці. У нього чотирирічна донька Яна — прапраправнучка Тараса Шевченка. Тож Шевченків рід продовжується навіть тут, на Камчатці. Так сталося, що двічі пройшовши Якутію і Колиму (2006 і 2008 років) й одного разу Камчатку, я не побачив у природі жодного ведмедя, хоч ці реґіони “найведмежіші” в Росії. Дізнавшись про це, Андрій Лисенко вирішив допомогти.“Ти побачиш ведмедя. Щоправда, не в дикій природі, але й не в зоопарку. На одній з єгерських ділянок за 15 км від Єлізово живе трирічна ведмедиця Маша. Її знайшов єгер, коли браконьєри вбили матір, вигодував із соски, і вона тепер живе у нього. Корм бере з рук, але її тримають на ланцюгу — звір все-таки”…Ми поїхали з Андрієм на єгерську ділянку. Маша на той час вже залягла в барліг, але завдяки вареним креветкам вдалося виманити її звідти. Поласувавши креветками і попозувавши перед фотоапаратом, Маша повернулась у барліг. Тепер уже, мабуть, до весни. КОМАНДОРСЬКІ ОСТРОВИ. КРАЙ ДИКОЇ ПРИРОДИ І НЕЛЯКАНИХ ЗВІРІВКомандорські острови — архіпелаг на межі Берингова моря і Тихого океану, за 210 км на схід від узбережжя Камчатки. Справжній край світу, жителі якого першими зустрічають сонце, хоч бачать його дуже рідко (за рік на Командорах буває у середньому 12 сонячних днів, решта часу — тумани, дощі, тайфуни, шторми). Тут мешкає 750 осіб, близько половини з них нащадки алеутів — американських переселенців, що з’явились на Командорах у 1820-х роках. Якщо ви хочете побачити справжню, незайману дику природу і неляканих звірів, то кращого місця, ніж Командорські острови, мабуть, годі й шукати. Дві третини території острова Беринга займає заповідник, куди людей намагаються зовсім не пускати, хіба лише за гроші. П’ять днів я ходив заповідником і не зустрів жодної людини. І зрозумів: людина тут не потрібна! З відстані 1,5—2 метри можна фотографувати песців, каланів, куріпок. Вони не тікають і не бояться людини, бо ніколи її не бачили. А командорська тундра, водоспади, прозорі й чисті озера, тонни морської капусти, викинутої на берег штормом… На Командорах немає жодного дерева, проте скільки тут грибів і ягід! Коли після відвідання могили Вітуса Беринга (це було 7 жовтня, 101-го дня подорожі) повернувся в село Нікольське — єдиний на островах населений пункт, то мимоволі подумав: якби хтось запропонував залишитись на Командорах на кілька років, я б із задоволенням погодився…Щодо українців, то вони є й тут. А “найголовніший” з них — начальник міліції Алеутського району майор Олександр Орлецький. На Командорах він живе і працює з 1998-го, а до цього 20 років відслужив у міліції в Пенжинському районі (це там, де Камчатка межує з Магаданською областю). Олександр Миколайович користується пошаною серед острів’ян, та це й не дивно, адже на його рахунку — десять розкритих убивств.“Дев’ять з них були ще на материку, а за 10 років служби на Командорах трапилось лише одне. За вислугою років виходжу на пенсію, але додому, в Чернівці, де живе мати, не повернуся. Залишусь тут, бо вже встиг полюбити цю сувору, але чудову землю”. Спілкуючись з іншими командорцями, дізнався, що у майора Орлецького — одне з найкращих на острові власне господарство: город, корови, свині, кури, гуси і навіть вівці. Вистачає і себе прогодувати, і родині сина, що живе на Камчатці, допомогти. Де тільки під час мандрівок не доводилося зустрічати земляків-українців! Соловецькі острови, Грузія, Казахстан, Якутія, Прибалтика, тепер — Командори. Хоч би куди закинула доля українця, він усюди обживається. Це вже риса нашого національного характеру: українець завжди здолає труднощі.У ніч перед моїм відльотом з острова Беринга на Камчатку в Нікольському вперше за кілька десятиліть трапилося самогубство. Через це Олександр Орлецький не спав цілу ніч, але приїхав в аеропорт провести українського мандрівника і журналіста. На прощання сказав: “Поклонись від мене рідній Україні. Ми і тут залишаємось її дітьми…”  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment