Володимир КАЧКАН,доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університетуПромовляймо щоденно, повсякчас, і усвідомлюймо: він — вічний, як народ. Він — великий повстанець. Він — самостійник!Для нас, нині сущих, духовним хлібом і вином має стати спадщина Шевченка. Усвідомимо це, отже, ми — нетлінні, ми — незнищенні, ми — вічні, як Божий світ!Шевченкова творчість і доля, Шевченкове слово і чин — зразок філософського осягнення історичного поступу українця: нашим ідеологічним прапором має бути український націоналізм. Деідеологізований простір — простір чужий, антиукраїнський, дезорганізовуючий, дезорієнтовуючий підростаюче покоління, зневірюючий у правоті наших вічних державотворчих і націєутверджувальних намірів, устремлінь і дій. Пам’ятаймо Шевченкове биття слова, як чіткість метронома: І вороги новіРозкрадають, як овець, насІ жеруть!..Великий Тарас зростив нам вічне і могутньокроне дерево такої високоестетичної творчості, кожен пагінець якої квітуватиме вічно, як і Боже сонце у нашій долі.Тарас Шевченко як глибоко віруюча людина неодноразово перечитував Біблію, Святе Письмо. Тому його геніальні “Псалми Давидові” — пересторога нинішнім бажальникам зосередження необмеженої влади в одних руках. Це не просто земне зловживання, це — гріх. Цю тему Шевченко опрацьовує й у великих поетичних полотнах “Царі”, “Саул”, “Неофіти”, “Марія”. Із Шевченкових творінь пробивається незнищенна дидактика — наука відрізняти життя від буття: буття — то бездумне існування, а жити — отже, мислити, носити у собі співчуття, що є протилежністю безсердечності. Життя, за Шевченком, — це та субстанція, яка має заповнюватися гарячою темою часу, адже: Все йде, все минає — і краю немає,Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… Одно зацвіло,А друге зав’яло, навіки зав’яло…І листя пожовкле вітри рознесли.А сонечко встане, як перше вставало,І зорі червоні, як перше плили,Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять…Як небо блакитне — нема йому краю,Так душі почину і краю немає.Великий українець Іван Франко у філософськи та громадянськи оціненому 25-літті, що минуло від дати смерті його великого попередника Тараса, сказав про наші недогляди, упущення, болючі помилки: Слабі ми, батьку! По Кавказ від СянуСлабі, розбиті на атомів дріб!І кождий у серці люту носить рану…Хіба не витримали часу Тарасові перестороги:Доколи будете стяжатиІ кров невинну розливатьЛюдей убогих? а багатим Судом лукавим помагать?Вдові убогій поможіте,Не осудіте сиротиІ виведіть із тіснотиНа волю тихих, заступіте Од рук неситих.За міркуванням Миколи Костомарова, “муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди”. Характеризуючи Кобзаря як провісника, що фокусує у своєму естетичному кредо народні устремління, мрії та бажання, прискіпливо-точний історик і культуролог М. Костомаров зізнавався: “Я завжди дуже любив розумного малороса-простолюдина; його простодушність у поєднанні з проникливістю, його лагідний гумор і безжурну веселість, змішані з сумом; його ідеалізм з практичною поміркованістю, його готовність самовіддано любити разом з тонким умінням відрізняти щирість від лицемірства, — але ці якості відтінялися тією відзнакою поезії, яка властива лише таким натурам, як його”.До високого пієтету в оцінюванні подвигу Т. Шевченка як митця піднявся Пантелеймон Куліш, один з найпомітніших стовпів українського національно-духовного неба. Ось у листі до Шевченка від 25 липня 1846 р. П. Куліш наголосив: “Ваші творіння належать не Вам одному і не лише Вашому часу, вони належать всій Україні і будуть говорити за них вічно”. А у прощальному слові над могилою Шевченка він сказав: “Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася”. І справді, Шевченко-селянин — плід давньопатріархального села, що напоювало літературу героями, — перетворився, може, вперше в історії українського красного письменства та й загалом української знаково-етапної історії з героя творчості — на самого творця героїв. Ось як геніальний син нації другого її потужнолетого крила — західного — Іван Франко ствердив: “Виступає він уже не як герой повісті чи поеми, але як живий діяч, як працівник і борець за зневажені людські права всього пригнобленого селянства, всього обібраного та приниженого багатовіковою історією українського народу, як захисник всіх ображених, пригнічених і гнаних. І що найцікавіше: відразу після першої появи у пресі його творів цей мужик, нещодавно невільник, на загальну думку своїх земляків, становиться визнаним проповідником, першорядним світилом української літератури. Той самий, який ще декілька років тому мав тремтіти перед грізним поглядом свого пана і тільки випадково врятувався від лютих різок економа Прехтеля, той самий, котрим торгували, котрого оцінили й продали за 2500 рублів, як якого-небудь породистого коня, — тепер становиться визнаним провідником цілого народу. З нечуваним ентузіазмом його вітає молодь, приймають і вшановують як рівного собі ті самі поміщики, які преспокійно тримають у себе в неволі сотні й тисячі його братів — мужиків”. Так, Тарас Шевченко — божественно-вічний, бо його “творила вулканічна магма його ж поезії, а він творив і творить нині українську націю” (Василь Герасим’юк), навколо якої віками ворог тернив темряву, наругу і біль.Але всупереч давнішим україно- та москвофільським нищителям спадщини Шевченка, нинішнім борзим пасквілянтам в українській інтелектуальній суспільності утвердилася й поглиблюється думка-віра у народному, національному характері творчої діяльності Шевченка. Для істинного духом і кров’ю українця Шевченко є “святим прапором нашої національної єдності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя, — одноцільного, незважаючи на державні, церковні і всякі інші межі. Він є віщуном ліпших часів, коли, поборовши тяжкі перепони на шляху свого розвою, “встане Україна”; вільна і могутня, повна сил і певності себе…” — таке прозирання у майбуття звіщував Шевченкові велет-історик Михайло Грушевський. Замислюємося: чому ж за Шевченком ішло світове українство не одне десятиліття? То чого ж у нас, багатьох, прималіла віра, шпортаються на вибоїнах соціально-економічної ходи снага й душевний клич, чому не звіримо свої наміри з Поетовим дороговказом: …правда оживе, Натхне, накличе, наженеНе ветхеє, не древлє словоРозтлєнноє, а слово новеМеж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе.Шевченків досвід подає руку і наказує: не перетворюймо свої голови на жлукти-ступи, не ходімо понуро, не сновигаймо немічно привидами, не базікаймо, не роздвоюймося сум’яттями-невпевненостями, не гасімо спрагою душевну невтоленність, не падаймо у безодню аморальності, не надуваймо свої тіла і думки гординею, користолюбством, марнославством, а піднесімо інтелект до кредиту національного надбання, спираймося на безцінний досвід з традиції великих українців — і творімо певну, величну ходу у вічність держави Україна.Видатний літературознавець наш сучасник академік Іван Дзюба, автор новітньої монографії “Тарас Шевченко: життя і творчість” (К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. — 720 с.), пише: “У соціології, в економіці, в народногосподарському мисленні є таке фундаментальне питання: система життєзабезпечення. Це те, без чого неможливе життя людської громади: хлібопостачання, водопостачання, енергопостачання. Ці системи не вільно руйнувати ніяким революціям, ніяким владам, ніяким партіям, бо нікому не обійтися без хліба, води, вогню…Певно, і в духовному житті є такі системи життєзабезпечення. І таку функцію для українського суспільства чинить насамперед Тарас Шевченко — його поезія, його образ, його постать. Він один з наріжних каменів нашої національної будови”.Справді-бо діалектика вчить: все минає, змінюється. Але мусимо, зобов’язані повсякчас пересторожно торгати в дзвони Правди, аби й титлом не утверджувався в українознавчій науці фальшивий образ Шевченка як “кріпака”, “безбожника”, “міфотворця”, “космополіта”, “революційного демократа” чи “інтернаціоналіста”-загальнолюда. Хоч би які міфологеми творили носії антиукраїнської традиції, хоч би які на українському чорноземі проростали пирії-бузинописці, для “новітніх українців такими фундаментальними культурологічними елементами, без котрих вони обов’язково втратять власну національну ідентичність, безперечно, були, є і будуть — Т. Шевченко і християнство” (Іванишин Петро. Шевченкознавство чи україновбивство? (про міфотворців нетрадиційної орієнтації як продовжувачів антиукраїнської традиції) // Урок української. — 2004. — № 10. — С. 4.).Між ним і нами щодня, щохвилини має скорочуватися відстань, має поглиблюватися взаєморозуміння, адже він, Шевченко, вів і далі, мов біблійний Мойсей, проводить українців крізь простір і час, через світові далі й гони — до незнищенного пракоріння нашої нації.Шевченко як провидець перелив у дзбанок українського сьогочасся не лише свою нудьгу, свої болі, а й думи-прощі, гадки-молитви, мрії-братолюбці.Читаймо Шевченка і в свята, і в будні, намагаймося вчитуватися в октави душі Генія — і тоді збагнемо, що ми всі — “і мертві, і живі, і ненарожденні” — перебуваємо у єдиному нерозривному просторі; що на світі все тлінне, минуще, окрім пам’яті, яка в’яже покоління у єдину духовну сув’язь Людини.Українці! Зробімо так, щоб повернулася у наші помешкання прекрасна батьківська традиція: під вишиваними рушниками висять два портрети — Шевченко у смушковій шапці, що під вусом тримає, як діаманти, слова улюбленої пісні “Забіліли сніги” — і поруч “весняний” у вишиванці Франко, що ніби молиться до нас рядками своїх майових елегій: “Весно, ти мучиш мене…”Повернімо новітній зміст цим портретам, як святим образaм апостолів нації.
